Православна святиня Умані на намоленій за століття гонінь, утисків, війн та страждань землі, як символ сили незламної віри, яка змогла встояти крізь вогняний смерч атеїстичного угару та двох світових воєн, що прокотилися Україною по волі московських окупантів.
Витончена базиліка у всій красі своїх класичних рис, що пам’яттю віків застигла біля найжвавішого торгівельного осередку сучасного міста.
Одна із найдавніших споруд міста, яка десь в глибині своїх льохів та підземель досі зберігає пам’ять про величну фортецю, яка його оберігала, та свою скромну роль її вірного воїна в цегляних обладунках.
Світоч віри та знань, який служив вдосконаленню духа та тіла значно менше, ніж знаходився на дійсній військовій службі в різних чинах та якостях, доки первинна сутність не повернула його на шлях творення.
Взірець класичної архітектури, що своїми коріннями іде глибоко у тінь віків аж до самого римського Пантеону всіх богів чи давньогрецького Парфенону.
Величний дар місту від одієї магнатської см’ї, який переживе не тільки рід свої творців, а й надбуремне ХХ століття, коли два імперських фанатика покладуть на вівтар смерті мільйони безвинних життів.
Православний храм, як духовний спадкоємець православних поколінь, що постав із руїн з волі та на кошти своїх вірян, на згарищі атеїстичної боротьби московських окупантів, коли сонце української свободи знов осяяло волинські землі.
Матеріальний символ сили незгасимої віри, яку крізь буремні часи люди несуть в своєму серці, коли до влади стає кровожерливий люмпен із зброєю в руках та відсутністю будь-яких моральних принципів.
Українське бароко у всій своїй химерній красі, де кожна архітектурна деталь – виважений самостійний елемент, а разом вони – витвір мистецтва, яких так мало пощадив час на цій багатостраждальній землі.
Щедрий подарунок великій православній громаді міста, як шана поколінням тих, хто чесним трудом забезпечив процвітання та багатство його родини протягом двох століть крізь всі примхи бешкетниці-історії.
Печальне нагадування про ту, котру Господь завчасно покликав до себе, лишивши лише світлі спогади та нову кам’яну святиню, перетворену на сімейну усипальню невтішним батьком.
Маленький шматочок Франції на українській землі, який пережив два століття московської окупації, щоб воскреснути з небуття разом з Україною та оберігати її променями своєї віри і надії на щастя рідної землі.
Унікальна архітектурна перлина української землі, що ширяє десь між небом та землею як символ чистої віри без нав’язаних церквою догмат та правил, де є лише людина і Бог без посередників.
Вичурно-аристократична ротонда загублене серед зеленого оксамиту Подільських Товтрів, більш схожа на місто відпочинку та мрій, ніж суровий православний храм.
Правонаступний символ православ’я, яке боронило місто на злуці двох річок з тих давніх-давен, коли Київські князі панували на всіх своїх європейських вільних просторах від Сяну до Дону і мужньо захищали їх від одвічних ворогів – диких орд зі сходу.
Невеличка нарядна кам’яна споруда, яка прийняла на себе всю повноту відповідальності перед лицем великої громади, коли вона рукою Господа була позбавлена своєї головної святині.
Він став провідником між Небом і Землею як уособлення чистої віри без обмежень та додаткових умов, однією рукою змахнувши всі теологічні нашарування віків через призму людських слабкостей особистостей.
Пам’ять про того, хто не злякався відступити від тисячолітніх догматів, щоб повести за собою сотні тисяч, навіки зберігши своє ім’я разом з назвою невеличкого містечка в українській глибинці в світовій історії.
Суровий аскет поруч із в’янучою розкішшю колись величного костелу, білі крила якого століттями берегли містечко в заплаві Південного Буга від зазіхань турецько-татарських військ, а свою громаду від свавілля московської орди.
То що будувалось на віки при належному догляді, але потерпає від людської байдужості сьогодення, щоб одної миті виринути з небуття та згадати про всю велич свого минулого.