Історія

Повстання Богдана Хмельницького 1648 – 1657 років сколихнуло українське суспільство поряд з виявленням цілого пласта етнічних проблем народу в державному устрої Речі Посполитої, а його провал змусив тих, хто не міг жити в неволі шукати порятунку там, де на той час були безсилі всі правителі зацікавлених суміжних держав – в Дикому Полі. Одне за одним по приазовського-слобожанських степах уздовж русел численних великих і малих річок з’являються влаштовані за січовим принципом поселення.

Жителі будь-якого селища у зв’язку з православною побожностю українців вважали своїм святим обов’язком насамперед звести для своєї громади храм. А що вже говорити про великі села, до яких належав заснований «товариством козацьким» не пізніше 1650 року Люботин. Святиня з’явилася тут разом з першими поселенцями.

Хоча дебют на сторінках офіційних документів Люботинської церкви святої Параскеви П’ятниці відбувся лише в 1796 році разом із відписаним на її користь священиком Михайлом Яковичем Луткевічем власним лугом та придбаним у нього ж за 650 злотих млином. При цьому за переписом 1724 року до храму було приписано вже 233 двори, а роком пізніше почали вестися парафіяльні метрики.

Мабуть до кінця 1730-х головна святиня Люботина прийшла в досконалу ветхість, бо в документальних архівах збереглося прохання судді Харківського слобідського козацького полку Олександра Дементійовича Черноглазова, котрий проживав тут же, від 1741 року про будівництво нового П’ятницького храму.

Оплот православ’я буде побудований як і колишній з дерева, але на відміну від попередника не простоїть і десятиліття – руйнівна пожежа поглине його до фундаменту, що послужить причиною будівництва нової церкви в 1750-ому, на славу закінчення робіт якої був дарований антимінс за підписом єпископа Білгородського і Обоянського Йоасаф Горленко (1705 – 1754).

Та тільки і ця сакральна будівля простить трохи більше півстоліття, щоб поступитися місцем новій величній кам’яній святині, яка буде закладена в 1805 році, а освячена шість років потому 18 вересня єпископом Слобідсько-Українським і Харківським Христофором Сулимою (1750 – 1813).

Новий багатий іконостас храму, на який кошти збирали всім селом (найбільші пожертви: селянин Іван Вовченко – 2000р., поміщиця Тетяна Герасимівна Абаза – 1000р., казенний селянин Григорій Даниленко – 500р.), був освячений за бажанням жертводавців в 1836 році на честь Вознесіння Господня, так що і храм з того часу став Вознесенським.

З тієї піри в історії Люботинської церкви почалася епоха процвітання і благоденства: в 1843 році відкривається однокласне церковно-парафіяльне училище з чотирма роками навчання, подвір’я обгороджено цегляною стіною (1853), а над значно розширеним притвором з’являється кам’яна двоярусна дзвіниця вісім років по тому.

Кривавий більшовицький переворот 1917-го зруйнує Московську імперію дощенту разом з релігійними віруваннями її жителів, щоб побудувати свою нову тоталітарну державу під прапором нової віри комунізму, а колишні культові центри, не дивлячись на їх історико-культурну цінність, здебільшого знищить фізично. Залишені ж в живих будуть рік за роком поступово вмирати як склади, спортивні зали, котельні або просто кинуті на потіху часу…

Люботинський Вознесенський храм поповнить ряди останніх – після закриття в 1921 році все його цінне майно розтягнуть «нові господарі» країни рад, а інше, що не являло для них цінністі – буде спалено на церковному подвір’ї. Під замком на дверях він простоїть до 1936 року, коли голова сільради Карпінський вирішить влаштувати тут місцевий клуб з гуртком політпросвіти.

Під час німецької окупації 1941 – 1943 років просторе приміщення святині буде признано зручнішим для використання під стайню, а її висока дзвіниця стане одним з спостережних пунктів загарбників. При цьому хазяйновитість місцевих при потуранні влади теж внесла свою лепту у справу руйнування церкви, коли частина її стін була розібрана на будівельний матеріал.

У післявоєнний радянський період тут змінюючи один одного будуть мешкати цех з виробництва вати (до пожежі 1950 року), олійниця і котолупня, під час роботи яких пам’ятник архітектури позбудеться куполів та цегельної підлоги, його внутрішній простір було розбито на два поверхи, а біля зовнішнього з’явилися численні дисонуючи прибудови.

Вогонь християнської віри повернувся в Люботин разом з українською незалежністю 1991 року – через рік Вознесенська громада повернула собі святиню, після чого почалися ремонтні, а через шість років внутрішні реставраційні роботи, які здебільшого були закінчені до 2010 року, щоб в свято Різдва Іоанна Предтечі (7 червня) бути освяченим архієпископом Онуфрієм.

Архітектура

Центральнокупольна однонавова хрестова в плані (40м х 20м) сакральна для віруючих люботинців будівля Вознесенського храму являє собою цегляну потиньковану будівлю з двоярусною дзвіницею над бабинцем та гранованою апсидою на сході, відмінною рисою якої є масивний ризаліт центрального фасаду, що виступає своїми розмірами за лінію витягнутого обсягу нави.

З зовнішнього декору (внутрішній не зберігся) церкви варто відзначити візуальне членування простору стін вертикального лопатками та горизонтального міжярусним карнизом, профільовані віконні ніші аркові на першому ярусі і прямокутні – на другому, об’ємні лиштви порталів вікон і дверей центрального фасаду, високий восьмигранний світловий барабан з шоломоподібним завершенням і витончені фронтони дзвіниці увінчані високим шатром з маківкою.

Додаткова інформація

Адреса: Україна, Харківська обл., м. Люботин, вул. Полтавці Шлях, 43.

Як дістатися

Автотранспортом по трасі М03 (Київ – Харків – Довжанський) до Люботина. У місті по вул. Полтавський Шлях, на перетині якої з вул. Слобожанської розташована церква Вознесіння Господнього.

Громадським транспортом з Харкова (з-д, ДП «Холодна Гора») до вокзалу Люботина, а потім міським, який прямує у північну частину міста вздовж по вул. Слобожанській до Вознесенського храму.