Історія
Центральний фасад західного крила
Коли в XVII столітті перші (якщо не брати до уваги древніх стоянок) поселенці з Правобережної України, що рятувалить від посилення польського католицького протекторату після поразок повстання Богдана Хмельницького 1648 – 1657 років, прийшли на ці тоді ще нічиї землі, то перед їх очима постала абсолютно первозданна місцевість з густою дібровою на пагорбі, блакитною стрічкою річки і розлогими рівнинами на її правому березі.
Нові господарі Дикого Поля оселилися за принципом Запорізької Січі невеликими групами під охороною козацьких сотень. У появі добровільних захисників у цих земель від татаро-турецьких нападів підступна Московія побачила свій шанс на закріплення свого статусу господині Слобожанщини. І до пори до часу не дуже втручалася у внутрішні справи поселенців при наданні фінансової та політичної підтримки своїм прихильникам з козацької старшини.
Східний флігель Гиївської садиби
Саме тоді в літописах Харківщини з’явилося ім’я Григорія Єрофійовича Дінця (- 1693), який за вісім років, починаючи з 1660-го року, зробив карколомну кар’єру в Харківському слобідському козачому полку від вибраного козака до першого підтвердженого царською грамотою полковника. Отримавши всю повноту влади одним з особистих пріоритетів для новопризначеного стало особисте збагачення шляхом заволодіння усіма правдами і неправдами великими земельними наділами, хоч і робив він це обачно, не викликаючи особливого невдоволення своїх однополчан, і при службовому завзятті в очах московських господарів.
У період 1670 – 1680-х в реєстрі майна Григорія Донця в тому числі з’являється села Нова Водолага, Рокитне, Березівка, Коротич, Жихор, Буди і звичайно ж Гиївка. Так у селища на березі Мерефи під Люботином з’явився перший офіційний господар.
Північний фасад західного флігеля
Після віддалення харківського полковника від справ і прийняття схими в заснованому ним же Курязькому монастирі в 1690-му, основна частина фамільного спадку разом з військовим званням перейшла до його сина Федіра Григоровича Донець-Захаржевського ( – 1706), який відписує Гиївку і Буди своїй донці Параскеві як посаг.
Параскева Федорівна на довгі десятиліття стане беззмінною власницею Гиївського маєтку спочатку в якості дружини князя Якова Миколайовича Кропоткіна, а після нетривалого удовування з середини 1740-х – законої супутниці життя бригадира Спичинського, не без участі і активної підтримки якого їх земельні володіння під Харковом в 1765 році перевищила вісім тисяч гектар (на їхне агресивне захоплення земельних наділів скаржилися жителі люботинської слободи).
Спадкоємцями садиби Донець-Захаржевських після смерті Параскеви в кінці 1770-х стали поміщики Тетяна Яківна (дочка від першого чоловіка князя Кропоткіна) та її чоловік Петро Андрійович Щербініни. Причому станом на 1785 рік все 893 місцевих селянина вже офіційно рахувалися як кріпаків землевласника. Зять стане гідним продовжувачем справи Донець-Захаржевської – за описом від того ж року його округ в числі сіл Березового, Яковлівка, Дятлова, Гиївка, Коротича і Ржавці налічував вже п’ятнадцять тисяч гектарів.
Котельня Гиївського палацу
9 квітня 1802 року маєток на Мерефі вперше буде проданий сином Щербініних Миколою Петровичем майору Чернігівського полку Йони Миколайовичу Познанському (1762 – 1833). Причому згідно купчої воно було продано разом з дерев’яним панським будинком, так що честь зведення першого палацу належить комусь із нащадків Григорія Донця.
Новий господар садиби, маючи достатні статки і розкішний особняк в Харкові, намірився перетворити своє придбання на об’єкт гідний звання заміської магнатської резиденції. З цією метою в середині 1810-х був розроблений проект кам’яного комплексу, що складався з палацу, будинку контори та Миколаївської церкви на обох берегах Гиївського ставу.
Самі ж будівельні роботи розтягнулися на довгих п’ять років і велися вже при підтримки вихованця Іони Миколайовича – Василя Григоровича Масловича (1793 – 1841), на користь якого, не дивлячись на наявність рідних брата, сестри і племінника, власник селища під Люботном складає заповіт датований 4 липня 1821 року на все своє майно оцінене в величезні мільйон рублів.
Північний фасад галереї
Саме за Масловичів (в останні роки Познанський майже не бував за межами Харкова) – спочатку видатного українського літератора Василя Григоровича та його дружині Надії Дмитрівні (1794 – ), а потім їхнього сина Миколу Васильовича (1832 – 1905) – садиба отримала свій закінчений силует: в 1820-ому закінчено палац і ротонда контори, через тринадцять років остаточно перебудований храм, які пов’язав між собою дерев’яний міст через став; два десятиліття після офіційного відкриття особняк було реконструйовано, а в середині XIX століття величезний ландшафтний парк надав маєтку закінчених рис, хоча модернізація його зовнішнього вигляду буде тривати ще півстоліття (прибудова крил-флігелів до палацу і конторі в 1870-х).
Однак доведення до досконалості гідної королів (про що свідчить розгляд в якості резиденції для літнього відпочинку 1875 року великого князя Миколи Костянтиновича Романова (1850 – 1918)) свого улюбленого дітища коштувало в кінцевому підсумку Миколі Масловича дуже дорого — у зв’язку із неможливістю утримувати палацевий комплекс він був змушений з болем в серці продати селище під Люботином в 1881 році новопризначеному Харківському генерал-губернаторові Дмитру Івановичу Святополк-Мирському (1825 – 1899).
Західний флігель
Садиба на Мерефі при Святополк-Мирський, які обрали її в якості фамільної резиденції, продовжувала процвітати аж до кривавого перевороту 1917-го, коли під руїнами імперії були поховані і життя, і долі, і приватна власність, і людські права… Палацові стіни за рішенням диктатури пролетаріату стали рідною домівкою для першої в районі школи-інтернату.
Всі подальші перебудови гиївського комплексу в країні рад велися вже без урахування його історико-культурної цінності, а лише з міркувань господарської доцільності (в 1930 переплановані внутрішні приміщення палацу і змінена система опалення без збереження декору, через п’ять років, після пожежі перебудовано крило контори), щоб організувати пральню, майстерні, душові, підсобне господарство.
Гиївський палац
Розв’язана червоними радами і фашистською Німеччиною Друга Світова 1939 – 1945 років внесла свою лепту внесок у справу знищення унікальної слобожанської архітектурної перлини, тому після термінового відновлення (не реставрації) 1946 роки від її колишньої зовнішньої і внутрішньої краси мало що залишилося, з огляду на те, що згідно установки керівництва країни рад негоже було з малку привчати незміцнілі дитячі душі вихованців інтернату до буржуазних естетичних надмірностей.
Хоча все ж до 1995-ого, коли інтернат переїхав на Солодовку, палац підтримувався у відносно непоганому стані, а після – почав швидко руйнуватися часом і аматорами- шукачами скарбів. Будинок же садибної контори, що служив місцевим клубом гиївським жителям, простояв неушкодженим до 2006року, коли пожежа вщент знищила його чарівну архітектуру. Так що зараз колишня магнатська резиденція чекає підтвердження свого офіційного статусу пам’ятника архітектури і рятівника, який поверне їй втрачений блиск.
Архітектура
Південний фасад східного флігеля садиби
Унікальність гиївського комплексу, що нині складається з палацу із флігелями і будинку контори, полягає в єдиній пов’язаної лінії (за винятком управлінського будівлі) всіх житлових та господарських приміщень, в той час як інші представники садибної архітектури того часу планувалися з урахуванням відокремленості палацу від інших служб і будівель. Крім того, центральна вісь симетрії (південний фасад палацу – став – церква святого Миколая) не була строго витримана однією лінією, а від бічних входів палацу проходила по схилу двома липовими алеями регулярного парку.
Народжений на стику класицизму та еклектики палац являє собою складнопрофільну будівлю, що датується 1820 – початком ХХ століття. Найстарішою частиною його є два дзеркально симетричних двоповерхових г-подібних паралельних периметри з’єднані між собою одноповерховою критою арковою галереєю (спочатку використовувалася під зимовий сад, пізніше перебудована на виставковий зал) з ризалітом та декоративним фронтоном в її центральній частині довжиною близько сорока двох метрів.
Другий ярус крила
Декоровими особливостями палацових крил служать коробові на першому і стрілчасті на другому поверсі віконні арки, кронштейни покрівлі, міжярусний карниз та геометричний орнамент підвіконного простору, в той час як оформлення галереї багатше: широкий фриз з геометричним малюнком, складнопрофільний карниз, пілястри доричного ордеру, віконні прорізи зі шропсами, парні лопатки і лиштви з перехопленням ризаліту.
Будинок контори спочатку складався лише з ротонди під дерев’яною напівсферичною покрівлею діаметром шість метрів із одноярусним розміщенням вікон, фасади якої були розчленовані по зовнішньому периметру колонами, а по внутрішньому – пілястрами тосканського ордеру. Під час реконструкції 1870-х був пробитий другий ярус віконних отворів і прибудовані два одноповерхових (північно-східний має ряд слухових вікон) крила під прямим кутом один до одного. При цьому їхні декорові рішення різні: одне вертикально розчленовано пілястрами, інше – гладке з рустовкою входу.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Харківська обл., м. Люботин (Гиївка), вул. Хижного.
Посилання
- Історичні персони. Злети і падіння Василя Масловича
Як дістатися
Автотранспортом по трасі Е105 (Харків – Запоріжжя – Сімферополь) – М03 (Київ – Харків – Довжанський) до Люботина. У місті головною (Полтавський Шлях – Слобожанська) до залізничного вокзалу, а далі по вулицях Шевченка – Аркадія Гайдара до Гиївської садиби.
Громадським транспортом з Харкова (з-д, ДП «Холодна Гора») до вокзалу Люботина, а потім міським – до Гиївки, в центрі якої розташований палацовий комплекс.