Історія

Перетворення Заславля, як з перших своїх згадувань в документальних джерелах від 1386 року називалося місто на Горині, на пишну магнатську резиденцію почалося зі світлої події одруження останньої спадкоємиці найзаможніших родів Острозьких — Заславських -Любомирських Іозефіни Марії Анни (1693 — 1729) з великим гетьманом Литовським, князем Павлом Карлом Сангушко (1680 — 1750).

Ідея будівництва поруч із родинною резиденцією величного костелу (каплиця існувала в палаці Заславських з моменту його побудови) ширяла у повітрі ще з передчасної кончини Марії Любомирської, але набула практичних рис ближче до середини XVIII століття (фінансові документи були узгоджені лише 23 липня 1747 року), закінчувати ж втілення в життя – довелося вже третій дружині Павла Карла, молодій удовиці Барбарі Уршулі Сангушко (в дівоцтві Дуніній) ( 1718 — 1791).

За життя князя костел за проектом українського архітектора італійського походження Паоло Фонтана (1696 – 1765) на подарованій ним землі поруч із замком в Новому місті був домурований до склепінь, покритий бляхою з укладанням дубової підлоги, а також закладено та покрито кляшторну будівлю на південь від нього.

Пані Барбара Сангушко підтвердила фундуш покійного чоловіка від 13 квітня 1750 року на три села Волков, Волковчики, Геляковку із загальною кількістю до півтисячі мешканців на користь майбутнього костелу з місіонерським кляштором під опікою отців-лазаритів, який мав опікуватися шпиталем та богадільнею (на їхнє утримання передбачалася окрема сума в шістсот злотих).

Завдяки додатковому фундушу в 87 963 злотих від воєводи Волинського Ієроніма Сангушко, ксьондза Лаврентія Задарновського та Олександра Княгинського повністю декорований костел святого Йосифа із сьома різьбленими вівтарями за проектами того ж Паоло Фонтана був освячений вже в 1751 році. Тоді ж папським привілеєм тут було засновано братерство Серця Ісусового. Хоча де-які роботи тривали і надалі — два роки потому встановлено орган та закінчений розпис вівтарної частини, а за чотири — з’явився срібний ківорій.

З огляду на велич новозбудованої, хоч ще й не декорованої католицької святині, вишукана, із тонким смаком душа княгині вимагала доведення до ідеалу офіційної резиденції роду Сангушків згідно канонів тогочасної європейської моди, тому поряд із старим замком та будівництвом костелу в 1754-ому починається зведення нового палацу.

По закінченні масштабних робіт в храмовій споруді будівельний акцент змістився на кляштор лазаритів, величезний периметр якого потребував багато зусиль, які були сконцентровані на ньому в 1753 — 1756 роках: дерев’яні конструкційні елементи (вікна, підлога, сходи), меблі, господарське начиння.

Костелу святого Йосифа, найбільшому та величному в Заславлі, самою долею було призначено стати парафіяльним (з 1794-ого), а через шість років в стінах його кляштору відкрилась мала семінарія.

Але з посиленням російського панування після анексії українських земель в наслідок розпаду Річи Посполитої, спочатку семінарські курси були переведені до Сьміловичів (1815), потім в 1819-ому реквізовано частину приміщень комплексу під соціально-громадські потреби (кляштор перетворився на судово-військовий центр окупаційної московської влади), а згодом (в 1842-ому) місіонерський притулок і зовсім було зачинено, хоча отці-лазарити продовжували опікуватися парафією святого Йосифа.

При цьому Заславль лишався деканатом Луцько-Житомирської дієцезії, а костел святого Йосифа продовжував свою нелегку працю в якості духовно центру аж до 1934 року, не дивлячись на зміну царського режиму на радянсько-московський (в кляшторі квартирували солдати окупаційної влади). А після — парафія потрапила під заборону червоних атеїстів, які пристосували храмову будівлю також під потреби червоної армії із знищенням та пограбуванням всього його більш-менш цінного майна.

Відсутність належного нагляду та споживче відношення рад наробило шкоди більше, ніж бойові дії Другої світової війни 1939 — 1945 років — до початку 1970-их були знищені портал центрального входу та завершення південної вежі, завалився дах над центральною навою. Тому врешті решт радянська армія кинула пам’ятку архітектури напризволяще, при цьому кляшторні приміщення продовжувала використовувати для своїх потреб до розвалу союзу.

Певні кроки комуністичною владою все-таки були зроблені — в 1988 році розпочато роботи з відновлення, хоча частину виконаних реставраційних робіт після повернення храму святого Йосифа вірянам незалежної України прийшлося переробляти. Кляшторні ж приміщення і на зараз частково використовують громадсько-соціальні установи Ізяславу.

Архітектура

Комплекс кляштору святого Йосифа, як невід’ємна частина колишньої родинної резиденції Сангушків, замикає її східну частину і складається із однойменного барокового костелу з не зовсім звичною орієнтацією захід-схід з відхиленням на північ (обумовлено розташуванням первинної споруди — палацу Заславських) та примикаючого до нього з півдня п-подібного кляштору з утворенням замкненого внутрішнього двору.

Костел представляє собою цегляну тиньковану тринавову (центральна та поперечна з додатковим рядом світлових вікон значно вищі за бокові) шестистовпну базиліку з розвиненим трансептом та прямокутною вівтарною частиною під хрестовими склепіннями. Головним архітектурним акцентом споруди є центральний фасад з двома симетричними триярусними вежами-дзвінницями по боках, що з’єднані з основним чвертьдуговим об’ємом двоярусними переходами. Багатий декор її складається з одно та двоступінчастих пілястрів, складнопрофільних карнизів, брівок, сандрика, ніші із латинськими написами та домінантою розірваного аркового фронтону, що бароковими спливами плавно низходить в фіали.

Місіонерський кляштор прибудований до храму з півдня має п-подібний цегляний потинькований триповерховий периметр аскетичної архітектури — лише прості лопатки, профільований карниз, неширокий фриз французького русту та контрфорси декілька пом’якшують його суровий вигляд.

Додаткова інформація

Адреса: Україна, Хмельницька обл., м. Ізяслав, вул. Шевченка, 10.

Як дістатися

Автотранспортом по трасі Р05 (Сарни – Рівно – Старокостянтинів) або Р32 (Кременець – Ржищів) або Р49 (Новоград-Волинський – Шепетівка) далі – по Т1804 (Корець – Славута – Антоніни) або Т2313 (Кам’янка – Шепетівка) до Ізяслава. В місті по Шевченка до костелу святого Йосифа.

Міжміським транспортом до Ізяслава, а потім – в Нове місто до місіонерського кляштору транспортом, що прямує по Шевченка.