Був собі чоловік з бабою, і був у них єден син Іван, – да і той дурний. От і ті старі померли. Остався Іван єден на світі – сирота, і кіт з ним. Іван був дуже ледачий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно… То він в піч влізе та й сидить, гріється… І все за його робив кіт; де що достане для його – накормить, бо кіт був розумніший за Івана.
- Може б, ти, Іване, чого-небудь з’їв? – питає кіт.
- Чому? Може б, і з’їв, коли б то було що їсти, – каже Іван.
Той принесе йому хліба, сала.
- Може б, ти, Іване, чого-небудь напився?
- Чому? Може б, і напився, коли б то було що пити.
І так у них все…
От єдного разу нагодував кіт Івана, накормив його, напоїв та й питає:
- Може б, ти женився, Іване?
- Чому, – каже Іван, – може б, я і женився, коли б то хто висавав мені пану – гарну та багату.
- Добре, – каже кіт, – я тобі висаваю.
Кіт наготовив Івану багато всякої їжі і пиття, поки він з статів виросте. От він побіг дорогою і забіг до золотника. Забіг по дорозі до золотника і, – звиняйте за це слово, – взяв та позолотив собі хвостика. Прибігає він в таку страну, де нема котів. Як побачили люди, що таке до них прибігло, – маленьке, хвостате, з усами, а хвостик позолочений, – та й стали бігати за котом, дивитися на його…
- Дивуються люди, що він такий цікавий.
- Хто ти такий? – питають його.
- Я Котофей, – каже кіт.
- Ось як бачите.
- А за чим же ти, Котофей, прийшов до нас?
- Хочу висаювати для свого Івана гарну та багату панну. Кажіть-но ви мені тепер, де у вас тут єсть багатий пан і щоб у його була собі гарна дочка?
Тії йому показали на такого пана багатого (так як ніби королик, що колись бував…). Тепер вже вони потроху перевелися.
Прийшов Котофей до пана та й каже:
- Я прошу пана, прийшов до вас в свати, до вашої панни.
Видяйте ви свою панну за мого пана Івана.
- А хто ж буде такий пан?
- Він сирота, остався в світі єден – без батька і матері. Треба йому тепер женитися, то він послав тепера мене в свати.
- Бо йому дуже важний пан, то він не хоче.
- А чи багатий твій пан?
- Занадто багатий!.. Такий, що і не приведи господи.
- Нехай же він мені гостинця якого-небудь пришле, коли він такий багатий.
- Добре… Пождіть трохи, ось незабаром пришлю вам такого гостинця, що ви ще і не чули.
- Добре, будемо ждать, що то за гостинець такий.
От вони поговорили обо всім, і кіт збирається додому.
- А коли ж буде весілля? – питає той пан.
- Я, – каже кіт, – дам знати, як ми приготовимося.
Одрявляється кіт додому, біжить собі лісом і стрічається з вовком на дорозі.
- А де ти був, Котофей? – питає вовк. – Хто тобі хвостика позолотив?
- Злотник, – каже кіт.
- Може б, і мені позолотив?
- Єдному тобі не позолотить; а якби зібралось вас хоть копа, то, може б, і позолотив, а єдному то не буде, бо для його малий заробіток.
От той вовк як почув ревти, то набігло їх більше як копа, і кіт дожидає, поки вони зберуться, щоб до золотника повести. От вони зібралися і пішли до золотника, а кіт попереду дорогу показує да тільки хвостиком помахує. А вовки нічого не знають, ідуть собі та утішаються.
Приводить він їх до свого свата на дзиґунок крізь браму… А огорожа кругом. Нігде не вилізти. Зараз казав браму зачинити і до пана прийшов. Каже свату:
- Я де ж він?
- Зять прислав вам гостинця, що ви ждали.
- А де ж він?
- А там на дворі.
Пан вийшов, подивився та й охопнув, що стільки вовків. Він казав слугам брати ружжа і давай їх бити та стріляти. І так їх вибіли до єдного і стали шкури здіймати, а Котофей побіг додому.
Біжить він, стрічає по дорозі в лісі так само зайця. Каже заяць на його:
- А де ти, Котофей, був? Хто тобі хвостика позолотив?
- У золотника. Він всім може позолотити.
- Може б, і мені позолотив?
- Не буде єдному золотити; якби вас з копа, то, може б, позолотив.
Допіро став заєць кумакати, кричати… То набігалось їх більш як копа, і він їх повів знов до свата.
Загнав зайців на двір, казав зачинити браму і пішов до свата знати давати, що зять прислав гостинця на весілля.
Побачив сват, що стільки зайців, зрадів, що буде печеня і шуби; казав, щоб вибити всі зайці, а Котофей вже знов побіг додому.
І таким чином Котофей багато всякого звіра доставив своєму сватові.
Прибігає Котофей додому і застає Івана Печерецького – тільки що жив. Каже:
- А що, ти ще жив, Іване Печерецький?
- Чуть живий… Як не даси їсти, то вже хутко умру.
Побіг зараз кіт до хати, достав хліба, приніс і дав йому їсти, і скоромного також достав йому – сала і всякого. Подав йому в піч. Той повів…
- А що, тобі лучче стало, Іване Печерецький? – питає Котофей.
- Трошки полегшало, але не зовсім.
Той ще приніс сала, і наварив галушок, і став його цаньгом кормити цілий місяць.
- А як тобі, Іване Печерецький?
- Нещо тепер дужчий став. Ну що, найшов мені жінку?
- Найшов.
- А де ж вона? Чому не привів сюди?
- Якій ти дуже розумний… Ще й хочеш, щоб сюди привести.
Збирайся-но ти, Іване Печерецький, до неї в дорогу.
- Може, далеко? То я лучше не піду.
- Ні, недалеко…
- Добре, – каже, – може, я як-небудь і вилізу з печі.
Побіг кіт до свата і каже пану:
- Ми вже зовсім приготовили весілля робити.
Пан сказав, щоб вони через три дні приготовилися вже йти в церкву.
Кіт зараз побіг назад і застав Івана Печерецького ще дужим, бо він ще не всі харчі з’їв, що були для його наготовлені од Котофея.
- Гей, Іване Печерецький, вилазь-но з печі, бо вже тобі настав час женитися, то тобі треба в церкву йти.
- Ой, – каже, – може б, другим коли часом, бо не хочеться вилазити з печі. Змилуйся, – каже, – нехай завтра буде весілля.
- Ну, нехай завтра.
На другий день знов не хоче Іван вилазити з печі, сподобалося йому дуже там лежати.
- Чи не можна, – каже, – ще отложити на день?
Отож уже Котофей іще на день. На третій день пристав до його, щоб він безпремінно вилазив з печі, бо треба до шлюбу.
От витяг Котофей Івана, та й нема йому що одягнути. Надів він на себе якусь драну одежу, і одправився до свата. Думав Котофей: «Недаром, що в Івана Печерецького одежини людської нема…» А й придумав. Прийшли вони до ріки, і наказав Котофей Івану, щоб він, як тільки побачить, що будуть до його бити люди, то щоб роздягнувся, упав у воду, одежину кинув у воду і кричав: «Ой рятуйте, топиться Іван Печерецький!»
Зостався Іван на мості, а Котофей побіг до палацу і сказав свату, що жених топиться, щоб люди рятували. Сват сказав слугам коні запрягти свої і їхати рятувати зятя скоро, скоро, щоб застати живого.
Зараз запрягли коні, поїхали і достали зятя з ріки. Повезли його в баню, там обмили, обчистили і нарядили в панську одежу. От посадили вже його за столом, як ніби пана якого, та й став Іван дрімати, бо то прийшла саме та пора, що він дрімав у печі.
Сват каже до Котофея:
- Чого то наш зять такий сумний?
- То він зажурився, – каже Котофей, – що на йому нема вже тої одежі, що була на йому, та водою поплила.
Зараз казав сват дати йому саму найлуччу одежу. Потім поблагословили молодих і повінчали. От вони попили, поїли трохи, і пора вже вибиратися додому в дорогу.
- А що в тебе вдома є? – питає молода жінка свого чоловіка.
Іван хотів сказати, що закуток… А Котофей каже:
- Все єсть: і палац, і воли, і коні, і все, що тільки потрібно для хозяйства. Тільки жінки не було, та й тепер єсть.
От повкладалися, позбиралися вже та й поїхали, а Котофей каже:
- А я побіжу наперед, щоб вам все приготовити.
От біжить він та й бачить: пасеться стадо коней. Питає:
- А чиї то коні?
- Авжеж пана Дубецького, – кажуть йому пастухи.
- Не кажіть ви, що пана Дубецького, бо вас будуть дубасити дубинкою. По сій дорозі буде хутко їхати король, то він дуже не любить пана Дубецького. Як він спитає, чиї коні, то ви лучче кажіть, що пана Печерецького. Буде лучше… Може, він вам іще і нагороду дасть за те…
Біжить він дальше: аж пасеться гурт овечок.
- А чиї то овечки?
- Кажуть, що пана Дубецького. А Котофей їм сказав, що пан Дубецький зовсім здурів і заказав свої вівці пану Печерецькому. Таким же чином він навчив, що говорити пастухам волів, корів, свиней, качок і ін.
От прибігає вже Котофей аж до палацу Дубецького та й каже, що іде король з свого весілля і, певне, зайде до вас на полудень, то приготовтесь… А самі де-небудь сховайтесь, бо король новий дуже сердитий щось, то щоб часом не втрапилось вам од його. Котофей зараз накричав на кухарів, і стали вони приготовлятися.
Приготовлялись, понастановляли їсти і пити і вже тільки дожидають весілля.
Котофей питає пана Дубецького і пані Дубецьку:
- Чому ви не поставили на стіл печерецької риби?
- Такої риби у нас нема, – кажуть ті.
- А як нема, то ховайтесь же ви притнішє, бо король дуже любить печерецьку рибу, то він вам задасть…
- А куди ж ми сховаємося? – питає Дубецький.
- Ось лізьте в ту дуплисту липу, то, може, не найде.
От сховася пан з панею в дуплисту липу, і наказали слугам, щоб не казали, де вони, щоб їм ще більше не втрапилося.
Іде король, дожидає до пастухів і питає:
- Чий се товар?
- Авже пана Печерецького, – кажуть йому.
І дав він каждому нагороду по рублю. А Котофей все мотається коло палацу.
Приїхало вже весілля. Розположилися коні – в стайні, а самі пішли в палац і стали там їсти і закушувати. А музика грає.
Котофей казав, щоб напоїти слуг і поставити їм багато горілки, так щоб вони перепилися. От як поп’яніли слуги зовсім, він казав, щоб салют робити молодим. Побрали слуги ружжа і давай палити.
А Котофей каже:
- Не так ви стріляєте: треба стріляти не вверх, а в липу, то буде голосніше.
Стали вони в липу стріляти, та й забили пана з панею, і скоронили. Допіро Іван Печерецький з жінкою і Котофеєм зосталися там панувати, і досі поживають, і нас до себе призивують.