У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.
А в тому селі був ніхто Стельмород. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати до чининня. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув:
- А ти хто такий?
- Я собі Іванко.
- А нащо тобі хата, та ще й город?
- У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.
Пан подумав і сказав:
- Іди до мене фірманом, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.
- Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!
- Гріх най іде в міх з верху макогоном. Не хочеш бути фірманом, то забирайся із села.
Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов – а птаха не тікає, взяв у руки – крило перебіте. Вона попросила:
- Допоможи, легіню. Уже п’ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.
Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував пташку. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до трощі, то почув:
- Не рви мене, легіню, бо, може, прийде той, що я його чекаю.
- А ти що за одна?
- Дівчина-тростинка.
- Кого чекаєш?
- Свого визволителя.
- Ану, покажися.
Голос відповів:
- Два рази вже показувалася… Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.
- Останній раз мені й покажеш. Бігме, не обдурю.
- Ну, добре, дивися на вершечок трощі.
Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така файна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.
- Чому ти сумна?
- Мене украла від батька зла відьма. Хотіла, щоб я віддалася за її сина-велетня. Я не схотіла й втекла, сховалася в цій трощі. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок…
І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:
- Нам треба розлучитися.
- Куди підеш? – спитала журавка.
- Піду шукати те, про що не можна говорити.
- Най тобі щастить!
Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив’язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота і дав по шматку риби.
- Няв, няв, няв… – озвалися до нього коти.
З хатки почувся якийсь голос:
- Хто там збиткується над вами?
- Не збиткується ніхто. Легінь дав нам їсти.
- Тоді заходи до хати, легіню!
У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню і посвітив. На печі лежала стара-старезня баба.
- Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.
- Зараз, бабко…
- Сам не принесеш, бо заблуди́шся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.
Іванко вийшов у сіни і спитав:
- Котрий із вас піде зі мною по воду?
- Всі по одному разові, – відповів найстаріший.
І пішли. Дорогою Іванко зацікавився:
- Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
- Не можу сказати, стара проже́не мене. Спитай другого.
Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:
- Побудь тут ще трошки, доки не перестануть мені боліти крижі.
Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.
- Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
- Не можу сказати, я боюсь баби…
На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав кавалок риби.
- Скажи, котику, чому це ви на прив’язі?
- Боюся говорити, але тобі скажу. Баба – найстаріша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили і радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба залілить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.
- Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою?
- Як ні? Баба навіть казала, що вже були два легіні, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.
- А що треба робити, щоб повернути їм життя?
- Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив.
Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:
- Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліллю вуха свіжим воском, абись не оглух.
Опівночі з хати почали зліпатись всілякі відьми, упирі й чорти. Навколо їх стільки, що не було де ні спати, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха і почув:
- Чула, що йде той легінь визволяти дівчину з тростинки. В Залізній горі, по йому лікоть кваші.
Я перстень заховала в Залізній горі.
Уранці відьма розбудила хлопця і спитала:
- Ти щось чув, Іванку?
- Ні, бабко, я спав, як камінь.
Хлопець почав збиратися в дорогу.
- Я йду з тобою, – сказав третій кіт. – Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив’яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить.
Іванко так і зробив.
Довго йшли чи мало – прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо.
- Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший… – Він вигріб йому і сказав: – Залізай сюди!
Іванко заліз, сховався разом з котиком. Баба пролетіла і пропала.
Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій – прибули до печери. Котик сказав:
- Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю.
Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав:
- Добре, що прийшов, легіню. Принеси водички, бо я негоден встати.
Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:
- Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, легіню, видам найбільшу таємницю. Хочеш знати Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду – вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив…
Ворожбит не встиг більше сказати. Заплакавши очі й помер. Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу.
Довго йшли чи мало – але дійшли до синього моря.
Іванко кинув капці у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли і попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці.
На острові був дуже густий ліс. Височенні дерева піднімалися до самого неба.
Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:
- Іванку, Залізна гора – близько. Побігли туди, куди повів кіт.
Перед горою залізли в корчі і почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали, і гора мовчала.
Раптом гора заскреготала і отворилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.
- Добридень, дівчата, – привітався Іванко. – Куди йдете?
- По ягоди. А ти хто такий?
- Я прийшов до вас у гості.
- Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити.
- А ви що за одні?
- Ми – полонянки господаря-велета.
- А він не боїться пускати вас по ягоди самих?
- Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море.
- А де той човен?
- У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.
Іванко збирав з дівчатами ягоди й розпитував, як файно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів.
Потім запитав:
- А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?
- У золотій скриньці. А ключик від скриньки – в його лівому вусі. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб’є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!
- А що маю робити, аби перстень забрати?
- Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.
Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама отворилася, легінь сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.
Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла.
Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв вогонь. Роздмухав грубку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета.
Чорний як ніч дим піднявся в широкій залі. Господар скочився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия… Частина книги не догоріла, впала на долівку і погасла. Тоді очі велета піднялися і почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господарські очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він отворив двері і вирушив:
- Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, або набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.
- На, маєш глечик, – сказали дівчата.
Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:
- Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.
Прийшли перед страшну залізну браму.
- Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.
Іванко постукав. Брама отворилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.
Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен. Всі сіли в нього і попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета… З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море.
Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Легінь сховав чарівні капці в пазуху і сказав:
- Ну, файні дівчата, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком – своя дорога.
Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися.
Іванко подався до відьминої хати. Полився два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два легіні ніби зі сну прокинулися.
- Ми довго спали, – сказали.
- Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.
Легіні пішли. А Іванко з котиком подалися до трощі на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростинки.
Тростинка захиталася, і на її місці раптом постала дівчина – файна, як перша весняна квітка.
Іванко сказав:
- Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю…
Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які випікали очі за свого єдиного донькою.
Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними – прав золоте прядиво і казки розповідав.