Колись було не так, як тепер: колись усякі дива робилися на світі, колись і самий світ не той був, що тепер… Тепер нічого того нема… Розказав вам казку про лісового царя Оха, який він був. Колись-то давно, не з моєї пам’яті, мабуть, ще й батьки й діди наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинокий, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить – ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться… Батько й мати журайться:
- Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам з поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!
Так йому не до того: сидить та просцем пересипається…
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
- Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він зросту дійшов, а така недотепа – нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то, може б, його чужі люди чому навчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; заліз на піч – знов просцем пересипається. Батько його побив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав ковалству вчитись. Так і там не побув довго – втік. Батько бідкається – що робить?
- Поведу, – каже, – вражого сина ледащо у інше царство: де найму, то найму, може, він відтіля не втече. – Взяв його і повів.
Ідуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж вийшли у якийсь темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи, а там над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
- Притомився я, сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та:
- Ох! Як же я втомився! – каже.
Тільки це сказав, аж з того пенька – де не взявся – виліз такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
- Що тобі, – пита, – чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:
- Хіба я тебе кликав? Одчепись!
- Як же не кликав, – каже дідок, – коли кликав!
- Хто ж ти такий? – пита чоловік.
- Я, – каже дідок, – лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
- Та цур тобі, я тебе й не думав кликать! – каже чоловік.
- Ні, кликав, ти сказав: Ох!
- Та то я втомився, – каже чоловік, – та й сказав: ох!
- Куди ж ти ідеш? – пита Ох.
- Світ за очі! – каже чоловік. – Веду оцю дитину наймати, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече.
- Найми, – каже Ох, – у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його – бери, а не впізнаєш – ще рік служитиме у мене!
- Добре, – каже чоловік.
От ударили по руках, запили могорич гарненько, – чоловік і пішов собі додому, а син пішов за Охом до себе.
От як повів його Ох, та й повів аж на той світ, під землю, та привів з зеленої хатки, очеретом обтиканої, а в тій хатці усе зелене: і стіни, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, – все, все… А за наймичкою у Оха мавпи – такі зелені, як рута!
- Ну, сідай же, – каже Ох, – наймитку, та попоїси трохи!
Мавпи подають йому страву – і страва зелена; він попоїв.
- Ну, – каже Ох, – піди ж, наймитку, дровець рубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув.
Приходить Ох – аж він спить. Він його взяв, звелів наносить дров, положив на дрова зв’язаного наймитка, підпалив дрова… Згорів наймит! Ох тоді взяв попелець, по вітру розвіяв, а одна грудинка і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох опять звелів дрова рубать – той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймитка спалив, попелець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою – наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та оп’ять живущою водою сприснув углину – а з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов у той ліс до того пенька обгорілого, сів та:
- Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
- Здоров був, чоловіче!
- Здоров, Ох!
- А чого тобі треба, чоловіче? – пита Ох.
- Прийшов, – каже, – за сином.
- Ну, йди, як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.
Чоловік і пішов з Охом. Приходить до його хати; Ох взяв вінніс мірку проса, висипав – назбігалося до біса півнів!
- Ну, пізнавай, – каже Ох, – де твій син?
Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові: один у один – не пізнав.
- Ну, – каже Ох, – йди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік оп’ять йде до Оха. Прийшов до пенька:
- Ох! – каже.
Ох до його виліз.
- Йди, – каже, – пізнавай! – Узів його у комшару – аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав – не пізнав.
- Йди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов журиться.
Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде – аж йому назустріч йде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
- Здоров, чоловіче!
- Доброго здоров’я, діду!
- Куди тебе бог несе?
- Йду, – каже, – до Оха виручать сина.
- Як саме?
- Так і так, – каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
- Е! – каже дід. – Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме! Та я вже, – каже чоловік, – і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені того сина відгадать?
- Знаю, – каже дід.
- Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду бога молить! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!
- Слухай же, – каже дід. – Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що істиме, а сам собі під грушею сидитиме та оскубатиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов.
Приходить до пенька:
- Ох! – каже.
Ох і виліз до його, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що господи, і все один в один.
- Пізнавай, – каже Ох, – де твій син! Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубається. Чоловік і каже:
- Ось мій син!
- Ну, згадуй! Коли так, то бери.
Взяв, перекинув того голуба – став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадив дуже, обнімає його, цілує… Раді обидва!
- Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Ідуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає.
- Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний…
Служив ти три роки, та нічого не заробив!
- Не журиться, тату, все гаразд буде. Глядіть, – каже, – тут полюванням за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продавайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя, от у нас і гроші будуть, розживемось!
Ідуть та йдуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
- Се твій хорт?
- Мій!
- Добрий хорт! Продай його нам.
- Купіть.
- Що тобі за його?
- Триста рублів без ретязя.
- Нащо нам твій ретязь – ми йому позолочений зробим. На сто!
- Ні.
- Ну, бери всі гроші, давай хорта. – Одлічили гроші, взяли хорта – давай полювання. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Ідуть та йдуть, батько й каже:
- Що нам, сину, тих грошей – тільки що хазяйством завестись…
- Не журиться, тату, буде ще. Тут, – каже, – паничі їхатимуть по перепелицю з соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів без шапочки.
От ідуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела.
Паничі прибігли.
- Це твій сокіл?
- Мій.
- Продай його нам.
- Купіть.
- Що тобі за його?
- Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
- Ми йому парчову зробимо…
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицю, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
- Ну, тепер ми розжились трохи, – каже батько.
- Постійте, тату, ще буде. Як будемо, – каже, – іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От підходять до містечка там, чи що, – аж ярмарок. Син перекинувся конем – і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває. Тут понаходилось купців – торгують.
- Тисячу, – каже, – без недоуздка, то й беріть!
- Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому позолочену уздечку зробимо! – Дають п’ятсот.
- Ні!
А це підходить циган сліпий на одне око:
- Що тобі, чоловіче, за коня?
- Тисячу без недоуздка.
- Ге! Дорого, батько: візьми п’ятсот і недоуздком!
- Ні, не рука, – каже батько.
- Ну шістсот… бери!
Як узяв той циган торгуваться, як узяв – так чоловік і шага не спускає.
- Ну, бери, батько, тільки з недоуздком.
- Е, ні, цигане, недоуздок мій!
- Чоловіче добрий! Де ти видак, щоб коня продавали без уздечки? І передав ніяк…
- Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік.
- Ну, батько, я тобі п’ять рублів накину, – тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич, чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган – на коня та й поїхав. А то ж не циган, то Ох перекинувся циганом.
От кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари… Спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.
- Не втік-таки від моїх рук, вражій син! – каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить – та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пір’я та хвостом повернеться, то щука й не візьме… От це вона дожене та:
- Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
- Коли ти, кумонько, хочеш балакати, – каже окунець щуці, – то я і так чую!
Та це що нажене щука окуня та:
- Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
А окунець одстовбурчить пір’я та:
- Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялись щука за окунем – та ні! А це випливає той окунь на берег – аж там цариця шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем з золотої оправи. Цариця й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
- Який я, таточку, гарний перстень найшла! – Батько любується, а царівна не знає, на який його палець надіть: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доложили царю, що прийшов купець.
- Що тобі треба, старичок?
- Так і так: їхав я, – каже Ох, – кораблем по морю, віз у свою землю воський перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо мене, каже, на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже уступився:
- Оддай, – каже, – дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! – А Ох просить:
- Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!
- Ну, коли так, – каже царівна, – то щоб ні тобі, ні мені! – та й кинула той перстень на землю… Той перстень і розсипався шпоном – так і порозсипувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те шпоно. Клював-клював, все поклював… А одна шпонина закотилася під ноги царівні, він тієї шпонини й не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі…
А з тієї шпонини перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна й побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб оддали за нього:
- Ні за ким, – каже, – я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі порадились цар, взяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що увесь мир скликав. І там був, мед-вино пив, хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!