Був собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть той їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
- Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
- Підемо ми, – кажуть, – до царя на обід: загубити – нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!
- Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Стали, нічого робити, звали, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала – пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
- Піду і я туди, куди брати пішли!
- Куди ти, дурню, підеш? – каже мати. – Там тебе й вовки з’їдять!
- Ні, – каже, – не з’їдять, піду!
Стали з нього спершу сміятися, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
- Ну, йди, та щоб ти вже й не вертався і щоб не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала і випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дід, борода зовсім біла аж до пояса.
- Здоров, діду!
- Здоров, сину!
- Куди йдете, діду?
А той каже:
- Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
- До царя на обід.
- Хіба ти, – питає дід, – умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
- Ні, – каже, – не вмію!
- То й чого ж ти йдеш?
- А бог його знає, – каже, – чого! Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося.
- Сідай же, – каже, – та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
- Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
- Нічого, виймай!
От дурень вийняв, аж з того чорного хліба такі стали паляниці білі, що він зроду не їв таких; сказано, «як у панів».
- Ну що ж, – каже дід, – як його, не поївши, полуднувати?
- Чи немає там у тебе горілки?
- Де б вона в мене взялась? Тільки води пляшка!
- Виймай!
Він вийняв, покуштував – аж там така гарна горілка стала!
- От бач, – каже дід, – як бог дурнів жалує!
Вони розсілися свитки на траві, посідали, давай полуднувать. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
- Ну, слухай, сину: іди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді – каже – той корабель збудеться, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по дорозі бери кого б не стрів, бо то все тобі в пригоді стане.
Дурень подякував дідові і розпрощався; дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав… Коли це за який там час чує – хтось його будить:
- Уставай, уставай, твоє щастя поспішно, вставай!
Дурень прокинувся, коли гляне – аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались; тільки летіти!
От він, недовго думаючи, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів – нижче неба, вище землі – й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом й слухає. Він гукнув:
- Здоров, дядьку!
- Здоров, небоже!
- Що ви робите?
- Слухаю, – каже, – чи вже позбирались до царя на обід люди.
- А хіба ви туди йдете?
- Туди.
- Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
- Здоров, дядьку!
- Здоров, небоже!
- Чого ви на одній нозі скачете?
- Того, – каже, – коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я, – каже, – не хочу…
- Куди ж ви йдете?
- До царя на обід.
- Сідайте з нами.
- Добре.
Той сів, знов полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Він крикнув:
- Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
- То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
- Де ви її бачите?
- Ет! – каже. – Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
- Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
- Здорові, дядьку!
- Здорові!
- Куди ви йдете?
- Іду, – каже, – добувати на обід хліба.
- Та в вас і так повен мішок!
- Що тут цього хліба? Мені й на один раз посідати не стане.
- Сідайте з нами!
- Добре.
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
- Здоров, дядьку!
- Здоров!
- Чого ж ви тут ходите?
- Пити, – каже, – хочеться, а ніяк води не знайду.
- Та перед вами ж ціле озеро, чому ви не п’єте?
- Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
- Так сідайте з нами!
- Добре!
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
- Здоров, дядьку! Куди це несете солому?
- У село, – каже.
- Ото! Хіба в селі нема соломи?
- Є, – говорить, – та не така!
- А хіба це яка?
- А така, – каже, – що я її дужче літо не був, а тільки розкидай що солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
- Сідай з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у лісі і несе в’язку дров за плечима.
- Здоров, дядьку!
- Здоров!
- Куди ви дрова несете?
- У ліс.
- Ото! Хіба в лісі нема дров?
- Чому нема? Є, – говорить, – та не такі.
- А які ж?
- Там, – каже, – такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
- Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік, а в нього губи такі здорові, що аж страшно.
- Здоров, дядьку!
- Здоров!
- Що це у вас такі губи?
- А це, – каже, – я такий: як дмухну, то вітер такий буде, що все на світі здує.
- Сідайте з нами!
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік, а за ним іде другий такий, що ледве ноги переставляє.
- Здоров, дядьку!
- Здоров!
- Чого цей так поволі йде?
- А він, – каже, – скоро ходити не хоче.
- Чого ж?
- Бо як побіжить, то земля не витримає.
- Сідайте з нами!
Сіли й вони.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік, а очі в нього зав’язані.
- Здоров, дядьку!
- Здоров!
- Чому ви очі зав’язали?
- А тому, – каже, – що як розплющу очі, то все побачу, що на світі є.
- Сідайте з нами!
Сів і той.
От летять вони вже всі разом до царя.
Долетіли до царського палацу. Цар дивиться у вікно – аж і справді прилетіло на золотому кораблі стільки людей.
Вийшов цар назустріч та й каже:
- Підкажіть, хто це таким кораблем прилетів?
Лакей пішов, подивився, приходить:
- Якийсь дурень, – каже, – мужик обідраний.
Цар не вірить:
- Як же так? Можна, щоб мужики на золотім кораблі прилітали? Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
- Хто, – питає, – тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
- Я! – каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці полотняні, а голова пов’язана:
«Як-таки, щоб я свою дитину за такого холопа віддав!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
- Піди, – каже, – на лева, скажи йому, що хоче він на кораблі прилетіти, а як не добуде води живущої, щоб люди пообідали, то не то царівни не віддам, а ще меч – а йому голову з плеч!
Лакей і пішов.
А слухав той самий, що припав до землі вухом, та й розказав дурневі.
Дурень сидить на лаві та й журиться: не їсть, не п’є.
- Чому ти, – питає, – не їси?
- Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав усе.
- Загнав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої. Як її добуду?
- Не журися! Я тобі дістану!
- Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ, а він уже давно знає, як і що.
- Скажи, – говорить, – що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув – так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомився:
«Це, – думає, – поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Дурень уже обід кінчає, а його нема.
Дурень сидить та й думає:
«Пропав!»
І почув: щось під млином стукає.
Продовження:
Слухало взяв, пристав вухом до землі – давай слухати. Слухав-слухав.
- Не журися! – каже. – Під млином спить, вражий син!
- Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень. – Як би його розбудити?
А Стрілець каже:
- Не бійся: я збуджу!
От як натягнув лука, як стрельне – як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувся – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар бачить, що нічого з ними не вдіє, та думає:
«Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує».
І посилає другого лакея:
- Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив. А другому лакеєві сказав, щоб пішов баню чавунну напалили: «Так він сякий-такий загартиться!»
Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна жарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою.
Прийшли, влізли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому – і відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, а швидко на піч, там і заснув, та намерзся-таки добре!
Вранці відчиняють баню, думають – тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили.
- Оце, – каже, – як міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено.
Цар засмутився дуже: що його робити?
Думав-думав, думав-думав.
- Ну, – каже, – як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч – йому голова з плеч!
А сам думає:
«Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Дурень і слухав, і розказав дурневі.
Дурень знову сидить та й плаче:
- Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
- Не плач! – каже той, що ніс дрова. – Я тебе виручу.
Приходить слуга:
- Казав, – каже, – цар, щоб поставив завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
- Добре, зроблю! – каже дурень. – Тільки, – каже, – скажи цареві: як не віддасть іще й тепер, то я його війною поворю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кидає – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось, господи!
На ранок прокидається цар – аж чує: гуде! Він питає:
- Що так рано грає?
- То, – кажуть, – той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
А дурень такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому така й сяка; шапочка золота, а сам такий гарний. Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина.
Підступив під палац.
- Стій! – крикнув.
Військо в ладу стало – як перемите. Він пішов у палац: цар його обіймає, цілує:
- Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим ішов.