Десь-не-десь, в тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею і князь із княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам:
- Ходімо зі мною до моря, послухаєм, як морські люди пісні співають.
От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів видать у своїх синів вправу: котрий з них найвмілій буде, а котрий на його царстві хазяйнувати. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби. Князь глянув та й питає свого старшого сина:
- Сину мій любий, що б ти із цих трьох дубів зробив?
- А що ж, – каже, – батечку? Була б із них добра комора, а якби поліпшать, то гарні дошки були б.
- Ну, – каже, – синку, тоді будеш хорошим хазяїном.
Тоді питає й меншого:
- Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив?
Він і каже:
- Батько мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав та переклав на ті два, та скільки є князів і панів, я б їх усіх звішав.
Князь почухав голову і замовк.
От прийшли до моря, стали усі глядить, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й штовх у море:
- Пропадай же, – каже, – лучче сам, ледацюго!
Тільки що батько сину в море кинув, його кит-риба зараз і вхопила. Він у ній і ходить. Давай та риба хапати вози з волами і кіньми. Ходить він у рибі, перечікує, що у возах, тим і харчується.
Та якось і знайшов у одному возі люльку, тютюн і кресало. Узяв, у люльку тютюну наклав, викресав огню і давай курить.
Одну люльку викурив, наклав другу – викурив, наклав і третю – викурив. От та риба од диму виплила, приплила до берега і заснула.
А по березі ходили мисливці. Ходить-ходить, а один побачив та й каже:
- Отже, братця, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли.
Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стріляти!
От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири і давай її рубать. Рубали-рубали, коли ж чують – кричить у ній усередині:
- Ей, братця, рубайте рибу, та не зарубайте християнської душі!
Вони злякались та кинулись і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий – бо на ньому було убрання, погнило вже, може, він цілий рік був у рибі, – і думає собі: «Як мені тепер у світі жить?»
А його старший брат зробився уже сам великим паном. Батько вмер, так він і зостався хазяїном на всій державі. Побирались судді, сенатори, присудили йому женитись, тому молодому князеві. Іде він шукать собі дружини, а за ним великий поїзд. Іде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу:
- Піди спитай, що то за чоловік?
Той приходить:
- Здоров!
- Здрастуй!
- Що, – каже, – ти таке?
- Я, – каже, – Іван Голик. А ви хто такі?
- Ми з такої і такої землі, ідемо шукати своєму князеві дружину.
- Піди ж ти скажи своєму князеві, що іде він свататься, да без мене не посвататься. Той вернувся до князя – так і так. Князь наказав слугам дати йому сорочку, штани, все, що треба. Той у воду вскочив, оболоскавсь, убравсь. Привели його до князя; він і каже князеві:
- Уже ж коли мене взяли за собою, так усе мене й слухайте.
Будете слухать, то будем на Русі, а не будете – пропадемо всі.
Князь сказав «добре» і звелів усім його слухать.
Ідуть собі, коли це – миша не високо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик:
- Ні,- каже,- підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли ні однієї миші й шерстинкою.
Тут усі набік звернули. Задня миша обернулась та й каже:
- Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав ти моєму війську пропасти, не дам і я своєму.
Ідуть далі, коли ще іде комар із своїм військом, що не можна й очима глянуть. Налитає комарський дивізійний генерал:
- Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напитися! Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо; а не даси, так не будеш на Русі.
Він зараз сорочку з себе спустив і звелів себе язвити, щоб не вбить ні одного комара. Комарі нассались і полетіли.
Ідуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі. Іван Голик і каже князеві:
- Купим оті дві щуки в чоловіка та пустим у море назад.
- Нащо?
- Не питай нащо, а купим.
Купили ті щуки і назад у море пустили. Вони обернулись і кажуть:
- Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо.
І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться. Ідуть вони там, може, тиждень, чи що, приїжджають на іншу землю, на тридесяте царство, в інше государство. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромляні різнові войська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходить, стала князеві туга до серця приступать, і каже князь:
- А на оці палі, Іване Голику, чи не доведеться наші голови настромлять?
- Побачимо! – каже.
Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; приняв за гостей, звелів усей поїзд нагодувать, а князя узяв з собою і повів у будинок. Ну, там собі п’ють-гуляють, хороші мислі мають. І в того змія є дванадцять дочок як одна. І вивів їх змій до князя, і розказав, котра старша, а котра підстарша, і до послідку. Так самая менша більш всіх князеві припала до вподоби. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощаться, іти спать. От змій князеві і каже:
- Ну, котра дочка краща?
Князь і каже:
- Менша мені найкраща, меншу буду сватать.
Змій каже:
- Добре, тільки я дочки не оддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду наказувать. Поробиш усе, так оддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову і поїзд твій тут увесь поляжe.
- І наказує йому: – У мене є на току триста кірців усякого хліба. Щоб він до світа був увесь перемолочений і щоб було так:
солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От князь іде до свого поїзду почиває та й плаче. А Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:
- Перстень той у мене. Жаль мені його, а вас іще більше.- Та й викинула з себе перстень.
Вони приплили до Івана Голика і кажуть:
- От же тобі й наша одслуга. Насилу знайшли.
Іван Голик тим двом щукам подякував і пішов. Приходить, аж князь знов плаче, бо змій аж двічі присилав за ним, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив.
- А що, перстень є?
- Є,- каже.- Отже, змій і сам іде.
- Нехай тепер іде!
Змій на поріг, а князь і собі, і вдарились лобами. Змій сердитий.
- А що, перстень є?
- От він! Тільки не віддам тобі, а віддам тому, у кого ти взяв.
Змій осміхнувся і каже:
- Добре! Ходім же обідать, бо в мене є гості і давно тебе дожидаємось.
Пішли. Князь входить у будинок, коли зміїв сидить одинадцять. Він давай із ними здоровкатись. Тоді підійшов до дочок, вийняв перстень і каже:
- Котрий перстень?
Менша почервоніла і каже:
- Мій.
- Коли твій, так візьми, бо я все море вибродив, його шукаючи.
Всі засміялись, а менша подякувала.
І пішли усі обідать. За обідом, при гостях, змій і каже:
- Ну, князю, пообідали, спочинем, а тоді пообідали, спочинем, а тоді поїжджата. У мене є луг чисто гуд. Як вистрілиш при всіх од тих, так віддам дочку.
Пообідавши, пішли усі відпочивать, а князь скоріше до Івана Голика і говорить йому:
- Отепер пропали: така й така річ!
- Дурниця! – каже Іван Голик.- Як принесуть той лук, так ти подивись на нього і скажи змію, що я цим луком не хочу соромиться і що в мене кожний слуга із нього вистрілить, та звели мене покликать. Я вистрілю так, що вже більше нікому не загадують стрілять.
Князь, поговоривши з ним, пішов до змія. У будинках із дочками й гульне. Коли це – не скоро – змій виходить із гостями, і за ним несуть лук. Князь як глянув – і злякався. Внесли той лук
надвір, і всі понаходили. Князь кругом лука обійшов та й каже:
- Я цим луком не хочу й соромиться, а покличу кого-небудь із своїх слуг, то кожний із нього вистрілить.
Тут змії один на одного зглянулись і кажуть:
- Ану-ну, нехай спробує.
Князь і закричав:
- Пошліть мені Івана Голика!
Той приходить. Князь і каже:
- Візьми оцей лук та вистріли.
Іван Голик лук підняв, стрілу заклав, як вистрілив, так шматок у двадцять пуд і одломивсь од лука.
Князь тоді, стоячи, й каже:
- От бачите? Якби оце я вистрілив, так ви б мене й осоромили.
Іван Голик тоді пішов до своїх, застромивши шматок лука за халяву, а князь із зміями у будинок. Змії ж зостались надворі і все радились, що б йому ще загадать зробить. Порадились і пішли у будинок. Змії, увійшовши, щось шепнули меншій дочці у вухо.
Вона пішла, а він за нею. Там довго говорили, потім виходять, змій і каже:
- Сьогодні вже не рано; нехай завтра вранці. У мене є кінь за двадцятьма дверима, то як поїздиш на ньому, так віддам дочку.
От погуляли до вечора, порозходились спать; князь приходить і розказує Голику. Той, вислухавши, й каже князеві:
- А ти думаєш, нащо я взяв той шматок лука? Я вже знав, що то буде. Як же підедуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздить, щоб не осоромиться, як із луком, а нехай піде мій слуга». А то не кінь буде, а його менша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.
От устали вранці. Приходить князь у будинок, поздоровкався з усіма, дивиться -одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема.
Змій устав і говорить:
- Ну, князю, ходімо надвір, бо скоро ведуть коня; будем дивитись, як вискочить.
Повиходили усі, дивляться, аж ведуть коня двоє зміїв, і то з великою силою тримають – так їх обох на голові й носить. Привели перед ґанок; князь обійшов кругом, подививсь і каже:
- Що ж ви говорили, що коня приведете? А тепер привели кобилицю. На цій кобилиці я їздить не хочу, щоб не осоромиться, як учора луком, а покличу свого слугу, нехай він поїде.
Змій каже:
- Добре! Нехай поїде.
Князь позвав Івана Голика і приказує йому:
- Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.
Іван Голик скочив, змії кобилицю й пустили. Як понеслась вона та, аж під хмар, а звідтіль спустилась і вдарилась об землю так, що аж земля застогнала. А Іван Голик тоді як вийме з-за ха-
ляви двадцятипудовий шматок лука і давай її чистить. Вона схопилась і понесла його всхода, а він їй все б’є проміж ухо. От носила його, носила, далі бачить, що нічого не зробить, давай проситься:
- Іване Голику, не бий мене, загадай мені що хочеш, усе для тебе зроблю.
- Мені,- каже,- нічого робити не треба, а тільки як прийду я до князя, то щоб ти коло його впала на ноги і постеляла.
Вона думала-думала:
- Ну, нічого,- каже,- з тобою робити.
І понесла його понад деревом, коло князя спустилась, на землю впала і ноги одкидала.
Князь і говорить:
- Бачте, які сором! А ви хотіли, щоб я на цій кобилиці їздив.
Змію соромно стало перед ним, та робить було нічого. Походили по саду і пішли обідать. Коли й менша дочка їх зустріла, давай здоровкаться. Князь дивиться на неї, так то хороша була, а тепер іще лучча стала. Посідали обідать, змій і каже:
- Ну, князю, уже ж після обіду виведу я своїх дочок надвір.
Як пізнаєш, де менша, та тоді і есиля будем гулять. Після обіду змій повів своїх дочок одягать, а князь пішов до Івана Голика на поради, що йому робить.
- А от що,- каже.
Зараз засвістав – комар і прилетів. Він йому розказав усю пригоду. Комар і каже:
- Ти нам став у пригоді, і я тобі стану. Як виведе змій їх на двір, то нехай князь дивиться – я буду літать над її головою. Нехай обійде їх кругом один раз – я буду літать, і другий раз обійде – я літатиму, а третій раз як буде обходить, то я сяду у неї на носі, і вона не втерпить мого кусання, махне правою рукою.
Сказавши це, комар полетів у будинок. Коли приспали змії за князем. Князь приходить, коли там стоять усі дванадцять дочок, і на них усе однаково, як лице, як коси, як плаття. Він на них дивиться-дивиться – ніяк не пізнає: зовсім не ті панночки стали, що були. От він у перший раз обійшов – не побачив комара; другий раз почав обходить, коли це – літа над головою. Він уже й очей не спуска з того комара. Як почав третій раз обходить, той комар на носі у неї сів і давай кусать. Вона рукою – мах! А князь за нею:
- Оце моя!
І привів її до змія.
Змій – нікуди діться:
- Коли пізнав,- каже,- свою молоду, так сьогодні зачнемо й весілля гулять.
Почалося весілля. Повінчали їх увечері. Тут гуляли, із гармат стріляли і чого не робили! Уже от скоро спать вести. Тоді Іван Голик одозвав князя та й каже:
- Ну, князю, гляди ж, щоб завтра нам і додому їхать, бо тут нам добра не мислять. Та ще слухай: прошу я тебе, не діймай жінчій віри до семи років, хоч що ж вона до тебе леститься, а ти їй усієї правди не кажи, а то як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.
Той каже:
- Добре, не буду діймати жінчій віри.
От на другий день попрощались молоді і повиходили до змія.
Тут князь давай просить батька, щоб їхать додому. Змій і каже:
- Як можна так скоро їхать?
- Уже як собі хочете, а я поїду сьогодні додому.
От, пообідавши, взяли молоді, сіли й поїхали. Ну, приїхали у своє царство. Тоді вже князь дякував Івану Голику за все разом і настановив його першим своїм радником. Як Іван Голик скаже, так по всьому царству й діється. А князь сидить собі й гадки не має ні про що.
От живе молодий князь із своєю жінкою рік і другий. На третій прижили вони собі сина.
Молодий князь утішається. От один раз узяв сина на руки та й каже:
- Що є лучче на світі, як мені оце дитя?
А княгиня, бачивши, що князь так розніжився, давай його підмовлять. Та розпитувать, згадувать, як він сватався, як він усі ті батька накази виконував.
Князь і каже:
- Виконував би я й досі твого батька накази на залізній палі, якби не Іван Голик. Це він усе робив, а не я.
Тут вона не показала виду, що розсердилась, і зараз кудись відійшла.
А Іван Голик сидить собі дома, ні про що й не дбає, коли летить до нього та копиця. Зразу вийняла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне тим зміїним рушником, так його навдвоє й розрубала: ноги остались тут, а тулуб з головою поніс дах у будинку і впав за сім верст від будинку. Тоді, упавши, і каже:
- Ах ти проклятий! Не надіявся ж я на тебе, щоб ти прожився!
А ще просив, щоб тебе діти їли від семи років! Ну, тепер пропав, я пропав і ти!
Підняв голову і сидить у лісі. Коли це дивиться: жене безрукий чоловік зайця. І жене якраз на Івана Голика. Той зайця добиває.
Іван Голик і вхопив. От і завелись биться. Той каже: «Мій заєць!»
А той каже: «Мій!». Билися-билися, так ні той тому, ні той тому нічого не зробить. Безрукий і каже:
- Поділимось: ти виверни дуба, і хто далі кине, того буде заєць.
Безногий каже:
- Добре!
От безрукий підкотив безногого до дуба: той вивернув і дав безрукому. Безрукий ліг і дав як кинув – так за три версти дуб упав. А безногий як кинув, так за сім верст упав. Тоді безрукий і
каже:
- Бери зайця і будь мені старшим братом.
От побратались, зробили возок, причепили мотузку і як куди треба, то безрукий запрягається та безногого й возить. От раз і поїхали у якийсь город, де цар живе, до церкви, і поставив безрукий коло старців безногого на візку. Стоять і дожидають. Коли царівна йде. Доїжджає до них і каже:
- Подай цим калікам оці гроші.
Вона хотіла виходить подать, а безногий і каже:
- Якби-то, ваше благородіє, ви нам своїми руками милостиню подали.
От вона узяла у фрейлини гроші і дає безногому. А він їй і пита:
- Скажіть мені,- каже,- чого ви, не во гнів вам, на виду такі жовті?
Вона каже:
- Так мені бог дав! – та й зітхнула.
- Ні,- каже,- я знаю, чого ви такі жовті. Я,- каже,- міг би зробить, щоб ви не були такі.
Приходить до свинаря, дивиться йому в вічі і пізнає свого брата. А той дивиться і пізнає Івана Голика. Довго дивились один одному у вічі, ні той ні другий нічого не кажуть. Іван Голик опам’ятався і каже:
- Це ти, князю, свині пасеш!.. І вартій того!.. А я ж тобі казав, що не діймай жінці віри до семи років!
Князь упав йому в ноги і каже:
- Іване Голику! Прости мене!
От Іван Голик підняв його під руки та й каже:
- Добре, що ти ще живий на світі остався. Тепер ще поцарствуєш трохи.
Князь став питати у Івана Голика, як він добув собі ноги, бо жінка йому показувала, як перетворила.
От Іван Голик тоді вже й признавсь йому, що він його менший брат, і розказав йому усе своє життя. Ну, обнялись, поцілувались, князь тоді і каже:
- Пора ж, брате, свині гнать додому, бо княгиня скоро чай питиме.
Іван Голик і каже:
- Так поженемо ж їх вдвох.
А князь каже:
- Та тут, брате, біда! Ота проклята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт – на воротах стане як укопана, і поки тричі не поцілуєш, то не піде з місця. А княгиня із зміями чай на ґанку п’є, а це дивиться і сміється.
Іван Голик і каже:
- Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні цілуй, а завтра не будеш.
Пригнали свині до воріт. Іван Голик дивиться, аж так: п’є княгиня чай на ґанку; з нею сидить і шість зміїв. Та проклята свиня на воротах стала, ноги розставила і не йде в двір. А княгиня дивиться та й каже:
- Он уже мій дурень свині пригнав і буде свинку… цілувати.
Той бідний нахилився, тричі поцілував, тоді свиня і пішла в двір рохкаючи. А княгиня каже:
- Ось подивіться, ще десь і підпасича собі взяв.
От князь з Іваном Голиком свині у хлів загнали. Тоді Іван Голик і каже:
- Візьми ж, брате, у ключника конопель двадцять пуд і смоли двадцять пуд та й принесеш до мене в сад.
А князь каже:
- Так не донесу.
А Іван Голик:
- Та йди проси, може, ще й не дасть.
От князь пішов до ключника, став просить. Той довго на нього
дивився, а далі й каже:
- Та робить нічого, з вами, треба дати.
Одмикнув амбар. Іван Голик одважив двадцять пудів конопель і двадцять пудів смоли, одну руку взяв коноплі, а в другу смолу, і пішли. А ключнику сказали, щоб нікому не казав.
Як узяв Іван Голик плести пугу: один пуд виплете конопель і пудом смоли усмолить, і виплів до півночі у сорок пуд пугу. Тоді й ліг спати. А князь давно вже спить на соломі, коло хліва.
Уранці рано повставали, і давай йому Іван Голик казать:
- Ну, до сьогоднішнього дня був ти свинарем, а сьогодні ти будеш знов князем. А ходім поженемо свині в поле.
Князь:
- Ні, це, мабуть, княгиня не вийшла на ґанок чаю пить, а мені треба знати тоді, як вийде на ґанок та сяде із зміями чай пити, щоб вона бачила, як я буду свиню цілувать.
Іван Голик і каже йому:
- Уже ж, як будем гнать, то ти не цілуй, а поцілую я.
А князь каже:
- Добре!
От прийшла пора гнать. Княгиня вийшла, чай п’є. Вони повигнали із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт – свиня на воротах стала і стоїть. Княгиня із зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударить тую свиню, так і кістки розсипались. Ті змії тоді куди хто трапив. А вона, клята, й не злякалась, та його за губа. Так він тоді її за коси, та аж узяв стьобать, та доки, поки вона нездужала й по світу ходити. От тоді вже вона покинула свої зміївські пород та й почала хороше жить із чоловіком. Живуть та поживають добро возять. Поїхали в ліс, вирубали ківш, то ще б казки було більше.