Раз за синіми морями, за скляними горами жив собі чоловік. Бідний-бідний! Убогий-убогий! Був у нього один син Юрко.
А бідний чоловік завжди із чимось має клопіт. Так і цей бідолаха мав біду. В школі діти дражнили хлопчину: «Юрку, Юрку, чи хочеш ти гурку?» Він, неборак, хотів би, та звідки візьме гурку?
Як хлопцеві надокучило слухати ці прозвиська, сказав:
- І їстиму гурки, скільки лиш у мене буде!
І не скінчив школу, а записався у помічники до м’ясника. Тут і гурки доста! І рік ся з води, і сила прибувала. На той час, як вивчився й дістав «свобідний лист», таким став, як дуб.
- Но, Юрку, – говорить йому газда-м’ясник, – лишайся у мене. Маю дочку, оженишся і, як постарієш, перебереш мою крамницю.
- Ні, – каже Юрко, – я йду світом глядати більше щастя.
Так і вчинив. На ті гроші, що дістав од м’ясника, купив собі начиння: ніж, сокиру, точило. Узяв чого їсти в тайстру, вклонився газді й рушив у дорогу.
Іде день, другий, третій… В кожному селі заглядаються на нього дівчата: хлопчище порядний! Але Юрко йде все далі й далі. І ось натрапив на пустелю: ні дерева, ні ріки. А дуже велика спека!
Змучився хлопець та мандрує.
Одного дня зустрів у пустелі лева, орла й мурашку. Коло них лежить убитий кінь, і кожне би хотіло спробувати м’яса.
Лев риче:
- Я цар звірів. Кінь мені належить!
- Ні, бо я скорше увиділа його, – говорить орел.
А мурашка:
- Я побачила коня!..
Вдалися-сперечаються і ніяк не можуть розсудити їх.
У ту хвилину, як Юрко надібав на цю сварку, мурашка таку флячку левові вліпила, що тому аж зуби зацокотіли…
Побачивши людину, перестали гризтися і просять:
- Розсуди нас! – ричить лев.
- Розсуди нас! – клекоче орел.
- Розсуди нас! – пищить мурашка.
Подивився хлопець на них і на мертвого коня та й каже:
- Слухайте мене. Я вас поділю, якщо ви погодитесь з моєю дільбою.
- Погодимось!
- То добре.
Узяв ніж і сокиру, засучав рукави. Розрубав коня, вийняв нутрощі і загорнув у шкіру; поділявши м’ясо, склав його окремо: кістки – у третю купку.
- Но, – говорить до орла, – тобі м’ясо треба. Се твоє, – дав йому всі нутрощі.
- Тобі, леве, буде ось, – показав на м’ясо.
- А ти, мур’яночко, залізь під кістки й гризи, доки зуби не притупіш. Чи ви задоволені?
- Най буде!
Тоді Юрко зібрався в путь, та лев спинив його:
- Чоловіче добрий! Ти вчинив порядок межи нами, і я хочу віддячити. Вирвав з гриви три волоски і додав: – На, сховай сі волоски. Як пальцями посунеш їх і подумаєш на те, аби статись левом, нараз бажання сповниться.
Узяв Юрко волоски і говорить сам до себе: «Не тяжке діло. Якщо і не придасться, то і не зашкодить».
Прискочив і орел!
- І я хочу віддячити тобі!
Висмикнув зі свого крила перо:
- Коли треба буде море чи ріку перелетіти, потягни оцим пером за вухом і той же миг станеш орлом. А як захочеш знову бути чоловіком, лиши проговори: «Доста вже був орлом».
Подякував Юрко левові й орлові та й рушав у дорогу.
- А я що? Я нич? – запищала мурашка. – Хіба я не годна нічим заплатити за мудру пораду? На, прийми і від мене волосок. Сховай, і буде тобі у пригоді. В ньому така сила, що як його пальцями погладиш, то відразу мур’яною станеш. Світ великий, життя довге…
Подякував Юрко і мурашці, вклонився і йде далі.
Іде пустелею. Почало вечоріти. Раптом бачить – перед ним праворуч і ліворуч море. Кінець йому не видно!
«Що тепер робити? Вернутись назад?»
Закрутився Юрко, а тоді вдарив пальцем у чоло:
«А перо з орла нащо? Спробую, може, з того щось і буде!»
Вийняв перо, потяг поза вухом і… вірує не вірує… нараз став орлом!
Летить, летить… Добрі дві години. І долетів до другого берега. А там над водою високий палац з самого срібла-золота. Одне вікно відчинене, а у вікні краса дівчина, якої ще ніколи не бачив.
«Тут, мабуть, живе цар, а се – царева дочка», – міркував Юрко.
Закружляв над палацом і злетів до дівочої кімнати.
Царівна швидко зачинила вікно й побігла до батька:
- Няньку, ходить погляньте, який прекрасний орел залетів до моєї світлиці!
Цар прийшов, глянув і каже:
- Справді дуже гарний. Можна дати його до саду, там такого ще не є.
- Ой ні! Се мій, бо залетів до мене.
- Най буде по-твоєму, – засміявся цар і наказав зробити для орла золоту клітку.
Принцеса дуже полюбила птаха. Ходить за ним: годує і поїть. Якось вона захворіла і лягла спати без вечері. А коли смеркалося, орел оглянув довкола, вийшов з клітки й стався легінем. Сів до столу, повечеряв, випив вина і став коло постелі – милується красою царівни. Як почало розвиднятися, знову обернувся на орла, зайшов у клітку й замкнувся.
Вранці служниця прибирала й похвалила принцесу:
- Добре, що ви поїли ввечері!
Дівчина глянула на стіл: справді, вечеря з’їдена! Чудується: «Хто то міт поїсти!.. Кімната ж була замкнена. Буду гадкувати…»
Як принесли вечерю, що стане на двох, вона трошки поїла й лишила. Лягла у постіль і не спить. Але десь коло півночі все-таки заснула. А Юрко цього й чекав. Виліз із клітки, стався легінем і смачно поїв: помилувався ще красою дівчини і знову перекинувся в орла.
І цього разу служниця хвалила принцесу за добрий апетит. А та дає тверде слово, що вже не засне і мусить дізнатися, що тут діється.
Як принесли вечерю, мало їла: лягла спати у постіль і прикинулася, що спить.
Юрко думав, що вона заснула, вийшов із клітки й сів до столу. Поїв і став коло постелі, дивиться на дівчину. А вона все бачила. Коли легінь хотів був статись орлом і зайти до клітки, схопила його за руку:
- Хто ти за один? Як сюди потрапив? Сядь і розкажи.
Юрко усміхнувся, присів коло дівчини і став розповідати. Вона слухала і говорить:
- Я тебе так полюбила, що без тебе жити не можу! Але боюсь, що мій нянько нічого не погодиться, аби я була твоєю дружиною. Він цар і сватає за мене королів, князів…
- Якось зробимо…
- Домовились, що Юрко лишатиметься вдень орлом, а вночі будуть зустрічатися.
Відтоді принцесі приносили подвійну вечерю. Батько й мати чудуються:
- Наша донька звикла мало їсти, а тепер їсть за двох!
І видно було на дівчині: розцвіла, як ружа.
Так велось діло із півроку. Але хоч яка довга таємниця, мусить мати кінець, треба про все розказувати нянькові. І таки нажалілась. Підготувалася і зайшла до його кімнати. Але й Юрко в подобі мурашки на платті принцеси теж опинився там.
- Добрий ранок, няньку!
- Добрий ранок, доню! Як здоров’я?
- Я здорова і щаслива. Я хотіла би поговорити з вами.
Няньку, чи ви не думали, що мені уже час віддаватися?
Цар аж підскочив з радості.
- Донечко моя дорога, я давно цього чекаю. Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги… Вибирай кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного чоловіка.
І почав перелічувати: у того царя такий син, у того – такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий… Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам’ятати.
- Ви, няньку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих…
- А кого? – скрикнув цар.
- Чесного, мудрого хлопця. – І розповіла про Юрка.
Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого легіня, скочив на ноги, схопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.
- Геть! – закричав. – Не хочу видіти! Ганьбу мені знаходиш!
За простака повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом’якшав і сказав:
- Не дам за такого, але хочу видіти, який ото хлопець, що ти його так любиш.
Не встиг цар показати своє слово, а Юрко – дурк! – і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивиться – легінь прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так сприятно з’явився. Каже:
- Добре, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його? Най буде! Поберіться!
Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.
Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне. Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину і став царем.
Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло…
Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило їм.
- Хотів би я знати, – говорить Юрко, – що то за сопух, звідки? Ану, ходімо у той бік.
Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний дух.
- Вернімося, тобі може пошкодити, – каже Юрко дружині.
Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але тої хвилини з’явився бородатий чоловік, схопив її за руку і потяг у яму.
- Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!
- А моя жінка?
- Уже не твоя… Більше її ніколи не увидиш!
Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.
Цар умовляв:
- Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишися. Ти вже моя дитина…
Але Юрко вирішив іти; взяв плаття, в якому колись ходив по світу, відклоновився і просто у ліс. Заглядає в яму, а споду і не видно. Не загаявся, скочив. Почав падати.
Не пам’ятає, як довго падав. Чи день, чи два… Упав на дно і зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава… А немає ні людей, ні звірів і ні птахів – усе обернено на камінь.
Налякався Юрко: «Що се за держава?»
Помалу став на ноги й рушив у путь – шукати жінку.
Іде, йде, йде… Ай-бо всюди лиш одне — каміння!
Понад вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але з каменю. І зброя камінна.
Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блужав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить – звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дідо. Судачи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.
А хто то коло діда? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як колись мати прикольскує дитину.
Юрко тихенько приступив до жінки:
- Що ти тут робиш?
Вона підняла палець:
- Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави!
Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися.
Дідо розплющив очі й питає:
- А це що за один?
- Мій чоловік, за котрого я тобі говорила.
Юрко підступив до діда-царя:
- Айно, се моя жінка. Я прийшов по неї і поведу її до нянька.
Дідо гірко усміхнувся:
- Гей, сину, я би й сам хотів її повести… Але се є неможливе діло. Більше свій край не увидиш. Тут будете жити й помирати. Сядь, сину, коло мене, і я тобі розповім про сю державу.
Юрко присів, а старий почав:
- Ся держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива… Я – її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поставив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу діти мучитись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Ай-бо знай: той ями, котрою ти впав, більше нема – заросла і стяглася. Лиш залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а се може зробити лиш мудрий чоловік. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь міль за сімсот. Путь дуже тяжка: треба іти п’ятсот миль звичайною дорогою, сто миль накарачки, а ще сто – таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього просунєш. Коби знайшовся такий мудрий витязь – але такого на світі не є, – знайшов сю путь годен зробити, то й так ще не все виграв би. Бо ключ лежить у голови змія – в діамантовім шкатулку. Ну що ти скажеш на се, Юрку?
- Я спробую зробити сей шлях!
Попрощався з жінкою і дідом і рушив у дорогу.
Перші п’ятсот миль того ж дня перелетів орлом. Ай-бо далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрився яма. Тоді Юрко стався чоловіком і накарачки ліз сто миль.
Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку і пішов повзти. Приклав усі сили й переліз.
Підійшов до Чорної держави. Перемінився на орла і полетів. Хотів бачити села і людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою. Бачить: стада, які лиш загадати! Але вся худоба чорна.
«Через те, мабуть, і держава зветься Чорною, бо тут усе чорне», – думає Юрко. Закружляв він над високим деревом і сів на вершок. А під деревом одпочивали пастухи. Наклали вогонь і полуденкували. Говорять між собою.
- Та що буде з нами? Скоро і нам смерть через того змія!
Знищив безліч худоби, а вбити його нікому! Наш цар, неборак, щодня наганяє до логовіща змія багато свиней, аби той жер свиней, а людям дав спокій.
- Вже й пастиря цар не може дістати, бо хто раз увидить се страховище, назад утікає.
- Так і є. Вже три дні цар не може знайти пастиря, і три дні люди постять. Як ще буде один день, то почне нищити самі доми, забирати свиней.
«Замовкли, зажурилися».
- Но, – думає собі Юрко, – буду я свинарем. Я пожену свиней до логовіща.
Піднявся з дуба і не став, доки не долетів до царської палати. Обернувся знов на чоловіка і просто – до царя Чорної держави.
- Добрий день, пресвітлий царю!
А той і голову не зводить.
Юрко вклонився вдруге:
- Добрий день, пресвітлий царю!
Підвів цар голову та й каже:
- Добрий день і тобі, хлопче! Що ти тут шукаєш? До моєї палати люди вже бояться заходити. Кожний тікає, аби його не примусили гнати свиней шарканю.
- Візьміть мене за свинаря, а я вб’ю клятого шарканя!
Цар зрадив:
- Хлопче, як послужиш мені вірно, половина царства твоя буде й віддам за тебе доньку!
Юрко усміхнувся:
- Пресвітлий царю, про се будемо говорити тоді, як діло зроблю. А тепер мене прийміть за пастиря.
Цар погодився. І Юрко, трохи відпочивши, погнав свиней змієві. Розтлумачив йому цар, куди треба гнати: там і там гора, а в тій горі — лівго.
Жене Юрко свиней, а як зайшов у ліс, повернув у інший бік. Свинні пасуться – а він дивиться, де змій. Виліз із дуба й стежить. Нараз втямив – із ями задиміло, засалало вогнем. Появився змій. Розглянувся, а свиней нема!
Кожна його голова відразу заричала, зафурчала полум’ям на всі сторони світу, і змій вернувся в лівго.
Юрко зліз із дерева, повернувся до свиней і погнав додому.
- Но, скільки свиней пожер шаркань? – питає цар.
- Мені таке не треба. Завтра неодмінно пожени, інакше біда нападне на мою державу. Шаркань уже три дні голодує!
Другого дня Юрко справді погнав свиней до лівга. Змій розірвав сто голів і зжер, а тоді ситий затягся до ями.
Юрко з рештою свиней вернувся додому.
- Но, скільки з’їв?
- Сто.
- Поженеш і завтра! Треба його годувати, аж доки не трісне.
Колись буде кінець!..
Третього дня змій роздер дев’яносто свиней, на четвертий – вісімдесят… Все менше й менше.
Другого дня Юрко сидів на дубі і спостерігав, вивчав звички змія.
Ледве вирішив діяти. Одного разу змій розірвав свиней, він перекинувся на лева й скочив поміж стадо. Коли заричав – а у лева голос такий страшний, як земля дрижить, – всі свині повтікали.
Розсердився змій, кинувся на лева, але і лев не лежав. Як змій почав сапати вогнем, лев скочив позад нього, пролучився й – хап! – відкусив одну голову.
Змій розлютився. А лев усе прискочить і по одній голові відірве. Б’ються уже по коліна в крові. Тоді лев розігнався, скочив на змія, стався чоловіком, витяг ножиська і відітяв йому останні голови.
Так знищив Юрко змія. Розколов найбільшу його голову, а з неї вибігла лисиця. Юрко тої ж миті обернувся на орла, надлетів, схопив лисицю і схопив.
Потім знову стався чоловіком, розбив лисиці голову і бачить – шкатулка. Відкрив шкатулку, а там діамантовий ключик!
Сховав Юрко ключика і жене свиней додому. Цар питає:
- Но, скільки з’їв шаркань?
- Три роздер, та більше не роздере.
- Що ти говориш? – цар подумав, що юнак зі страху стратив розум.
- Шаркань убитий!
Цар наказав швидко впрягти коней у бричку й поспішає в ліс, щоб своїми очима бачити убитого змія.
Здалеку видно: ворони крячуть, клюють очі у змієвих головах.
Цар повернувся додому. На своїм дворі обійняв Юрка:
- Проси що хочеш. Золото, державу, доньку…
З радості аж заплакав. Юрко заспокоїв:
- Не треба мені ні золота, ні держави, ні вашої доньки. Одне буду просити: спаліть ту угоду, за якою я мав би у вас служити рік. Цар тої ж хвилини кинув угоду в піч. Але почав благати Юрка:
- Хоч би погостився зі мною на розлуку…
Погостилися, красно попрощалися, і Юрко зібрався у свій край. Долетів до тунелю і журиться: «Якщо стануся мурашкою, то як тоді потягну ключа?» Але бачить, що тунель розширився. Нараз обернувся на орла. Як долетів до половини, тунель ще більше розширився, і Юрко вже міг іти в подобі чоловіка.
Жінка вже очі виплакала, бо думала, що Юрко загинув. А як його побачила, з радості закричала, аж дідо пробудився.
- Но, сину, нич з нічого?
Замість відповіді Юрко показав діамантового ключика.
- Чи сей?
- Той самий!
- Но, тепер можемо рушати додому, – каже Юрко жінці, – бо твій отець помре із жалю.
Тоді дідо сказав:
- Чекайте, і я з вами! Ти, Юрку, мене визволив од вічної покути. Тепер відімкнемо сю браму, й закляття минеться. Моя держава оживе, і передам її на тебе.
З тим зібралися в дорогу. Дідо повів їх до гори:
- Дивись, тут була яма, через котру ти впав сюди. Її вже не є. Але ходімо далі. – І повів їх через ліси, скелі, до величезних залізних воріт.
- Та як маленьким ключиком отакенну браму відімкнути? – питає Юрко.
Старий дідо взяв у руки ключика:
- Позирай сюди: біля брами в скелі є залізні дверцята, замкнуті золотою колодою.
Дідо діамантовим ключем відімкнув колодію. За дверцятами лежав дзвононий залізний ключище, якого Юрко ледве витяг.
Тоді приклали сили усі троє і вставили ключище в отвір брами. Відмикати не треба було. Ключ заскрипів, і брама розкрилася сама.
За брамою – вихід в інший світ, звідки вони прийшли.
Але старий дідо зупинив попутників:
- Чекайте, гляньте, що діється у моїй державі.
Обернулися. Бачать: птахи, звірі та люди ожили, почали ходити. Природа теж ожила. Шовкова трава росте… Держава підіймається все вище і вище – їм уже не треба лізти вгору.
На тому місці, де була пустеля, з’явилася багата і славна держава.
Всі троє йдуть до дівчиного нянька.
Прийшли, а там безліч людей.
- Що сталося?
- Старий цар помер.
А бородатий дідо, коли це почув, поспішив до мертвого й зачав над ним ворожити, ключиком обтирати. І нараз видять: цар устав і так зрадів, що аж заплакав.
І приготували велику гостину. Всіх людей з держави покликали на неї. Кого царські слуги стріли на дорозі, кожного вели в палату і садили до столу.
Іли, пили, веселилися. А найбільше – двохтисячорічний бородатий дідо. Ів, пив, гуляв, танцював, як молодий. І діти цікавовались, що запитувався, впав і… розсипався на порох.
Але й ця пригода не перешкодила гостині.
Гуляли, доки їм не надокучило.