Шляхетно-вишуканий Львів, яким його знав і любив Старий Світ за колоритну атмосферу з затишними кав’ярнями, смачнючими тістечками, неквапливим розміреним буттям та мелодійною говіркою, в задушливо-смертоносних обіймах московської окупації Другої світової; створюваний по крихтах протягом тисячоліття багатонаціональний мультикультурний центр нова влада всіма силами намагалася довести до власних стандартів сірого уніфікованого буття безликого натовпу.
Радянські «визволителі», як вони самі себе люблять називати до навпаки спотворюючи свою дійсну роль окупантів, згідно своєї завжденної практики почали панування в 1939-ому з того, що звільнили столицю Галичини від її мешканців, без огляду на національно-релігійну приналежність та політичні погляди. Масові розстріли мирних жителів за будь-який прояв непокори, переслідування релігійних діячів та активістів громад, заслання етничних мешканців до північних радянських концтаборів, депортація поляків, відйом приватного майна в обгортці експропріації і бойові дії, під час яких Смерть завжди збирає щедрі жнива, призвели до страшних втрат — станом на 1945-й у Львові залишилося лише 9% довоєнного корінного населення.
Мародерство у московитів в крові, адже за відсутності цивілізованого коріння у витоків випадкової появи цього об’єднання диких племен, неспроможних до мінімальних проявів творення, вони за першої ліпшої нагоди крадуть в цивілізованих країнах все, до чого взмозі дотягтися від унітазів в українських селах та халатів турецьких готелей до самої історії і назви своєї країни.
Фактично сучасна Російська федерація — країна фальшивка, примара створена за триста років найнятими іноземними спеціалістами-фальсифікаторами. Навіть два слова її назви не мають до неї жодного відношення: «російська» є вигадкою хворої фантазії чергового московського царя-сатрапа Петра І, як похідне від стародавньої назви Русі-України в грецький вимові «Рось» на мокшанський манер, а про нормативно-правове регулювання федерації, що передбачає наявність суб’єктивної самостійності окремих її частин, на Московії — взагалі і мови не йде.
Велика політика — складна справа, де одне рішення може змінити долі сотень тисяч на століття вперед. Тим більше, якщо це політика України, який Бог за якісь гріхи призначив існування на межі трьох різних протилежностей: європейської цивілізації (головним чином представленої Польщею), східного світу в особі Туреччини та дикої московської орди, кожна з яких проповідувала експансивну стратегією існування, а остання і зараз ніяк не заспокоїться зі своїм імперським свербежем.
Навесні 1618-ого, коли українська Січь була як ніколи сильною, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний прийняв умови військово-політичного союзу з Річчю Посполитою в триваючий вже дев’ятий рік війні проти Московії, що дозволило спадкоємцю польського престолу, Владиславу, за допомогою сорокатисячного козацького війська продовжити свій похід, що маже зупинився під Вязьмою через брак підкріплення та грошів в польовій скарбниці.
Сіре ніщо карельської глибинки, відоме як урочище Сандармах, так і залишилось би всього лише цяткою на мапі чергової московської імперії в кольорах крові, якщо б цю землю кати з НКВС без суду і слідства (бо той фарс з розстрільними трійками, які виносили смертні вироки тисячами на день не можна було навіть віддалено назвати правосуддям) так рясно не усіяли тілами своїх жертв, що і через десятиліття старанно похований в КДБшних архівах жахливий злочин не стерся з людської пам’яті.
Пазл передумов тих трагічних подій почав складатися ще з московської окупації та встановлення диктатури пролетаріату на захоплених голодним та злобним червоним люмпеном українських теренах в 1922-ому. Ні, перше десятиліття радянщина доволі спокійно відносилася до української мови, культури, традицій і їх уособленню в яскравих постатях тогочасних митців, науковців, політиків, військовиків, священнослужителів. Бо за наявності великої кількості залишеної на руках зброї після визвольної війни 1918 – 1920 років та ще не охололий дух українського опору (на початку 1920-х одночасно в Україні палали більше півтори тисячі повстань проти більшовиків та їхнього режиму) утиски місцевої інтелігенції могли послужити тригером до поновлення війни з неясним результатом для червоних.
Відношення окупаційної влади до архітектурних пам’яток, як однієї зі складових формування національної пам’яті, іноді дарують дослідникам дивовижні сюрпризи, якщо абстрагуватися від жахливого контексту самої окупації та спиратися на задокументовані факти, а не вигадані міфи псевдонауковців, слова очевидців, а не наглу пропаганду. Взяти хоча б за приклад одну стародавню дерев’яну храмову перлину Свято-Микільського Вінниці.
Період московської окупації під червоними прапорами з 1923 по 1941 роки для святині відзначився перманентними переслідуваннями та утисками (бо саме в релігії червоні вбачали основного свого конкурента за уми і серця людей на новоокупованих земелях) з періодичним зачиненням дверей храму для парафіян та арештом її пароха, секретаря місцевої єпархії, протоєрея Хоми Мефодовського. Розв’язка ж і зовсім була жахливою: церкву остаточно зачинили, її дзвін — скинули, все більш-менш цінне начиння ради розграбували (прикривши все актом про згорілий іконостас з іконами в дорогоцінних шатах, який нібито став єдиною жертвою пожежі в цих дерев’яних стінах), приміщення віддали під склад, а її настоятеля московські карателі забрали просто з Літургії і розстріляли 5 грудня 1937 року.
Всі військово-імперські замашки Московії, в тому числі останніх трьох десятиліть, значною мірою ґрунтуються на трьох основних видуманих в XVIII столітті міфах німецьких псевдоісториків, на запрошення прусачки Софії Ангальт-Цербст (знаної на Росії, як цариця Катерина ІІ) переписавших історію Московського золотоординського улусу в бік облагороджування.
Перший міф: «Москва — колиска слов’янського світу». Ось тільки в античних хроніках Геродота прабатьки українців, скіфи, як господарі землі в ареалі Ельба — Карпати — Дніпро — Дон, згадуються ще в V столітті до н.е. Їхня кров в асиміляції з сарматами з тією ж зоною господарювання породила на світанку нашої ери венедів, як називали слов’ян тогочасні хронографи Клавдій Птолемей, Пліній Старший, Тацит. Причому вже в IV столітті існував поділ на східних (українські пращури, склави і анти) та західних (прабатьки поляків, венеди) слов’ян. А два наступних століття «склавини» розселилися теренами сучасної Чехії та Словатчини. І Київ на високих кручах над Дніпром на той час вже існував не перше століття.
Безкраї простори Дикого Поля, окупаційна царська влада Романових і іже з ними на теренах якого діяла лише номінально, протягом століть залишалася надійним прихистком для всіх нескорених, вільних душею, сильних та вольових, що тікали від своїх московських рабовласників-господарів, разом утворюючи згуртовані громади задля виживання і процвітання без гніту. Чимало українських містечок і селищ починали так свою історію, Чистякове було в їхньому числі (офіційною датою утворення вважається 1778 рік).
Однак за чверть століття після знищення Запорізької Січи, коли розрізнені українські захисники осіли по різних містах і весях в очікуванні слушного часу для реваншу, московськи царьки почали щедрою рукою праворуч і ліворуч роздавати окуповані землі разом з їхніми мешканцями своїм поплічникам. Так вільне поселення при злитті Севастянівки та Орлової опинилося в руках генерал-лейтенанта Степана Леонова, і було ним найменоване на честь сина Олексія.