Офіційне пробудження Матінки-Природи від зимового сну українці традиційно святкують 9 березня під офіційною назвою Сорочини, що пов’язано з прадавніми віруваннями, що цього дня в країну з теплих країв повертаються сорок різних видів птахів — тому-то його ще кличуть Пташиним святом, і якщо жайворонки не встигли прилетіти домів до цієї дати, їх своїм співом підміняють посмітюхи.Також вважається що саме цього дня сорока кладе перші сорок гілочок свого гнізда.
Християнська ж церква перехрестила веселе свято зустрічі тепла праслов’янського народного календаря на печальні помини Сорок мучеників, що загинули за свою віру в Севастії часи Лікінія, соправителя імператора Костянтина (320 рік).
У нього так багато офіційних та неофіційних звань і регалій зі словом «перший», що й годі рахувати… перший місяць українського року, перший син-місяць Матінки-Весни, перший вісник тепла, перелітних птахів, польових робіт… Не дарма ж за прадавніми віруваннями саме в березні серед величного простору вирію Ора зародився з вогняного Яйця-райця всесвіт з його Деревом життя та прабатьками всього сущого, богом-творцем Ладо та дружиною його, богинею-берегинею Ладою, які породили першу людину.
Березень з легким першим юнацьким пушком на щоках — хлопчина хоч куди, бо сам крізь встигає, та іншим братам-місяцям роботи на рік вперед задає. Саме тому його тотемні дерева-обереги (перша декада — верба, друга — липа, третя — дуб) є одним з найшанованіших в українській культурі. За довгі тисячоліття у нього з’явилося чимало народних прізвиськ: Березоль, Сухій, Зимобор, Крапельник, Марець, Протальник, Свистун, Весновій, Новачок, Красовик, Первісток…
Вона приходить через небесну браму з Вирію, щоб пробудити від зимового летаргічного сну на українській землі все живе і не живе. Скована довгими місяцями холодів природа вже з Василя починає зворотній відлік до жаданого тепла та прийдешнього з ним відродження, в кожному сонячному промінці, в кожній краплі відлиги намагаючись розгледіти наближення весняної пори.
В прадавніх українських віруваннях Весна ототожнювалася в прекрасною царицею Лелеєю, неодмінною супутницею бога сонця Ярила, які парою приходили на землю, і разом поверталися до Виру восени. Їхні образи були настільки тісно переплетені, що весну ще кликали Яром («Яр (весна) – наш отець і мати, хто не посіє, не буде збирати»). Вони – покровителі кохання та продовження роду у всіх їхніх природних іпостасях.
Вона запускає новий, в 2024-ому — 7532, оберт Кола Сварожого в ніч на 1 березня з його тринадцятьма місяцями та старослов’янським укладом зустріччю прекрасної красуні-цариці Лилії, яка приносить нове життя сонячними промінчиками в своїх розплетених косах, крапельками роси на подолі своєї легкої суконьки, крихтами пилка на пелюстках лілеї в руках. Явдоха (прадавня богиня Яра) — та, хто відчиняє українську землю легкій ході тої прекрасної цариці відродження, що йде рука в руці разом з великим Ярилом, бо вона і є весна.
Причому в прадавні часи саме 1 березня, як свято першого дня Нового року (до 1348 року, а зі зміною офіційного календаря — Нового хліборобського сезону), в українських великих та малих поселеннях широко відмічалося свято Коляди (похідне від Кола), а співання колядок гармонійно єдналося з закличними веснянками. Адже вважається, що священна для українців щука-риба, що живе в колисці світу-воді, саме цього дня своїм хвостом розбиває на річках, озерах та ставах кригу, звільняючи живильну вологу з зимових кайданів. Саме тому цього ж дня вшановують Марену, богиню українських водойм, топлячи її опудало (або вербове гілля, як її уособлення) в місцевій річці. Вода цього дня вважається особливо цілющою, тому нею кропили все навколо в хаті і на подвір’ї, поїли худобу, поливали квіти, вмивали всю родину.
Активний поборник власної української православної церкви під покровительством Вселенського патріархату і найбільший противник уніатства, ректор та перший викладач латини Львівської братської школи, засновник і перший очільник Київського братерства, митрополит Русі-України, духовний наставник Петра Могили… його регалій та почесних звань, як визнання видатних заслуг перед українським православ’ям і не злічити, не дарма ж визнаний вітчизняною церквою за святого. Іов Борецький все життя поклав на служіння інтересам своєї країни в наявних обставинах панування Річи Посполитої, повністю виправдавши своє прізвище.
Народжений в сім’ї дрібного українського шляхтича в галицьких Бірчах Руського воєводства зразка 1660 року, він отримав блискучу, як на той час освіту в Львівській братській школі та Острозькій академії, Краківському університеті… Не дивно, що в свої сорок чотири він повертається до своєї львівської Альма-матер в якості першого в історії закладу дидаскалом латини (також викладав грецьку та польську) з посадовим окладом в десять злотих.
Священні для кожного українця птахи, що приносять Весні ключі від неба, жайворонки. Вони вшановувалися пращурами з давніх-давен, як души померлих дітей. Саме тому в слов’янській культурі існує сувора заборона на будь-яку їхню образу (особливо не дай Боже, вживання в якості їжі), а магія їхнього символізму була настільки впливовою, що для них існував власний вид обрядово-жертовного хлібу, яким закликали прихід весни з її відродженням життя та сповненого надій нового року (адже пращури вели йому відлік від Явдохи, з 1 березня).
Причому за прадавніми віруваннями души померлих діточок через жайворонків поверталися на землю, а тому пригощання ритуальним печивом сусідської малечі, яка його кріхтами пригощала божих птахів, буцімто викупало у небес забрану передчасно душу, яка могла відродитися в іншій дитині скорботної матері. Дитяче ритуальне прокляття старших «щоб ніколи у вас не було «жаврунків»« вважалося на безпліддя, його дуже важко було зняти навіть у всесильних непростих.
Довгоочікувана весна менше ніж за тиждень почне свою переможну ходу скучилою за довгі холоди українською землею. Її скорий прихід вже відчувається в зненацька налетілому дмиху теплого вітерця, ледь помітно набряклих бруньках, височині небесної блакиті. Але офіційними глашатаями весни у всі часи в українській культурі вважалися птахи, що повернулися з Виру.
Хоча історично веселе свято Обретіння походить з праслов’янських часів, прийдешнє християнство перехрестило його на власний лад, призначивши на 24 лютого власну поминальну дату, нібито першого знайдення голови Іоанна Хрестителя, місце знаходження якої було приховано за наказом царя Ірода і про яке дух страченого святого розповів своїм послідовникам.