Покладений наПетра, а фактично «на Прокопа» («жита копа», «готуй спину для снопа») початок гарячій пори жнив тривав залежно від українського регіону до «Іллі» чи останнього Горіхового Спасу, тільки-но встигай снопи в’язати. І хоча попереду ще була купа роботи (молотьба, збір городини, підготовка пашні на наступний сезон, копання городу, колоння свіжини), адже «дожинки» були лише другою після закінчення сінокосу, але далеко не останньою віхою в українському літньому робочому календарі, закінчення жнив широко відмічалося в народі святковим столом та піснями-танцями.
В цей день останнім з ниви зрізалися зав’язані вузлом (перехрещені) на Петра господинею дві жмені-обереги, натомість в іншому куті лану залишався невеличкий не зжатий клаптик найкращої пшениці, що ділився на дві нерівні частини.
…Початок
Історія примхлива пані і не любить припущень. Помахом руки її коханця-Часу назавжди зникають під порохом часу цілі країни, не кажучи вже про окремих особистостей. І благо, якщо останні встигли залишити на землі хоч якійсь помітний відбиток, будь то найменша згадка в документах чи славетні діяння закарбовані назавжди в людській пам’яті, інакше на них чекає доля мільйонів і мільйонів до них – вічне забуття без надії на воскресіння.
Як виявилося навіть статус спадкоємців легендарних правителів однієї з найвпливовіших країн Європи станом на кінець першого тисячоліття не гарантував беззаперечне місце в історії, годі вже і казати про нехай і високоосвічених та шляхетних жінок в темні патріархальні середньовічні часи.
Поминання того, хто пророкував появу Спасителя і власноруч хрестив його в йорданських водах заради врятування людства. В церковному календарі цей день припадає на дату його страшної страти римських тетрархом Галілеї, Іродом Антипою, за наклепом Іродіади (29 серпня), а в українському народному — чи не найчорніша дата з суворою забороною на будь-які прояви радості від танців-співів до добросусідських балачок та безліччю надсуворих заборон і обмежень. Усікновення (усічення) голови пророка Іоанна Предтечі чи Головосіка.
Визнаний самим Христом за Предтечею статусу найбільшого з пророків поставили його в християнській ієрархії всього на одну сходинку нижче за сина Божого. Разом з тим жахливі обставини його мученицької смерті, коли жертві (вся вина якої полягала у вірі та проповідуванні пришестя Спасителя) не тільки відтяли голову, але й блюзнірськи подали її на блюді замовниці – доньки Ірода додали мученику ореолу святості. Адже навіть після смерті тлінне тіло пророка не знало спокою – мучителька пронизала мертвому язика голками, а саму голову закопала в «нечистому» місці. Саме тому так шанують українці святого Іоанна, який віддав життя за свої переконання, що так близько українській душі.
Українські Ромни 1875 року, куди ще дотяглися брудні ратиці московських окупантів тоді ще царського зразка, стріли новонародженого Сашка теплотою матусиних обіймів, мальовничими краєвидами, щедротами рідної землі. Мабуть саме це плюс величезна жага до життя надало тендітному та хворобливому малюкові сили жити всупереч всім невтішним прогнозам «чорноротих» сусідив.
Вже в дванадцять — він учень Ромненського реального училища, благо у батьків міщанського стану за наявності ще трьох синів вистачало статків всім їм дати гідну освіту. З Олександром їм поталанило — у нього був вроджений хист до точних наук, тому окрім стандартного гімназичного курсу йому було запропоновано пройти ще один додатковий клас. З огляду на це вступ до Харківського технічного в 1895-ого був для юнака лише питанням його бажання.
Задля підтвердження правомірності поновленої влади в демократичних умовах існування Війська Запорізького, де гетьман обирався щорічно і за будь-яку провину перед козачим товариством міг бути усунутий з посади, Петру Конашевичу-Сагайдачному треба було проявити себе перед побратимами, перекривши, ще свіжі в пам’яті перемоги попередніх місяців за гетьманства Стрілковського (взяття турецьких Варни та Місіврі).
Звичайно, завдяки славі його минулорічного зухвалому походу на Константинопіль, коли околиці султанської столиці були вщент випалені козаками, як і половина турецького флоту поблизу Очакова надіслана Ахмедом I навздогін «Чайкам», тридцятичотирирічний гетьман отримав від свого війська деякий кредит довіри (незважаючи на провину у величезних козацьких втратах організованого ним походу 1614-ого на Трапезунд та Сіноп), але його треба було ще виправдати більш гучною акцією, як в фінансовому, так і суспільному сенсі.
Понеділок, перший день по неділі (після неділі), в народній уяві малювався таким собі сивим дідом, який виступав провідником душ померлих між світами, залежно від земного життя небіжчика – до вирію чи пекла – та мав виключне право відчиняти райську браму (що ототожнювало його з християнським святим Петром). День традиційно мав печально-мінорне забарвлення, тому переважна частина прикмет та забобонів з ним пов’язаних носить заборонний або обмежувальний характер.
Він вважався невдалим для зачинання будь-якої нової справи, особливо вдягати нової сорочки, тим більше не варто було вирушати в дорогу (бо подорожнього спіткатимуть негаразди та неприємностей, а час шляху значно затягнеться), побілена в понеділок хата — до тарганів в оселі та коморі, винесена з пічки жужалка — до шуляка у курей, прати речі — піднімати гори старі негаразди, посадити квочку на яйця — вилупляться лише півники, щось комусь позичити — до злиднів, жінкам не можна було мити голову, прясти та шити-вишивати (бо долю змиєш чи зашиєш)… Взагалі понеділок за народними повір’ям — важкий на роботу, і якщо почнеться нещастями-негараздами, весь тиждень йтиме «важко».
Вона народилася з Україною в душі, щоб випити разом зі своєю батьківщиною всю її трагічну долю ХХ сторіччя до кінця. Вона крізь роки і всі випробування гідно тримала свою ділянку культурного фронту боротьби за свою країну навіть на далекій чужині, так і не поступившись своїми принципами заради грошей і швидкоплинної слави. Іванна Синенька-Іваницька — закарбована в жіночій подобі душа матінки-України, прекрасна, ніжна, співоча… як саме життя.
Донька Тернопільщини, вона народилася в затишному 1897-ому в інтелігентській багатодітній сім’ї директора сільської чотирирічки Великих Чорнокінців, Олексія Синенького, та спадкової співачки, Феліції Генчел. І хоча мати була чешкою за кров’ю, душею вона була більше українкою, ніж де-які її односельці, виплекавши всіх вісьмох своїх дітей в дусі патріотизму та відданості рідній землі, кращим доказом чого було взята до рук зброї двох з них в лавах Української Галицької Армії (Осипа та Петро), а двоє інших — роками тримали український прапор крізь всі негоди на культурному фронті (Іванна та Володимир).