Невблаганний Час крізь віки і віки безкінечних війн, переворотів, пожеж, московських фальсифікацій та темного мракобісся залишив не так вже і багато розкиданих по всіх віддалених куточках Європи документальних джерел корисних для дослідження біографії історичних постатей тисячолітньої давнини, що помножене на різномаїття мов та відсутність в той час уніфікованого трансліту, перетворює дослідницьку працю істориків в цій сфері на довгий і заплутаний квест з доволі примарним результатом наприкінці.
Тому з навіть з тих ста трьох відомих на зараз українських князівен роду Рюріка доля лише вісімдесяти восьми з них має різний ступень документування. у решти – відсутні навіть власні імена, тому вони на зараз проходять лише тінню в сучасній історії, хоч були різного ступеню родинних зв’язків з тими, хто перетворив Русь-Україну на одну з провідних країн середньовічної Європи, породичатися з правителями якої вважали за честь королі, царі і імператори. І найкращим доказом цього служать ті династичні шлюби (інструмент зовнішньої політики), які мали місце бути і інформацію про які ще бережуть літописні сторінки. Вони офіційно носили титул правителек державних утворень в різні часи в різних країнах, часом не залишивши по собі окрім цього факту більше жодного документального сліду, тому логічніше розмістити імена українських князів за алфавітним ранжиром.
Таємниця появи на світ нового життя — чи не найбільша загадка всесвіту, так до кінця і не розгадана людством при всіх досягненнях науково-технічного прогресу останніх століть. Саме тому вагітність та народження немовляти з давніх-давен були в народній уяві щільно огорнуті муаром забобонів, прикмет, вірувань та традицій, частина з яких навіть зараз широко розповсюджена на українських теренах, продовжуючи зберігати мудрість пращурів.
Вагітніо-пологові традиції вступали в силу, як тільки жінка розуміла, що знаходиться при надії, хоч ділитися щасливою звісткою з рідними, близькими, друзями, знайомими і не поспішала, пам’ятуя про небезпеку накликати на себе та своє майбутнє дитя навріт чи важки пологи. І лише, коли приховувати своє «цікаве становище» вже не дозволяла природа, звістка розлеталася широким колом, а для захисту від недоброго ока завжди була пристьобнута голівкою гори на спідній білизні шпилька чи приказка-оберіг «сіль в очі».
Українські дерев’яні будівлі, до яких з такою зверхністю ставилися середньовічні європейці з їхніми неодмінними кам’яницями — це продукт тривалого пошуку поколінь пращурів найкомфортніших умов існування у будь-яку пору року при зручності користування та естетичній привабливості з урахуванням наявних вихідних природно-кліматичних даних для себе і своїх близьких.
Природа подарувала Україні від Сяну до Дону доволі м’який клімат з відсутністю тривалих морозів, помірно жарким літом та зазвичай помірними опадами. З наявних природних будівельних матеріалів основними були камінь і деревина в різному співвідношенні залежно від регіону. Тому фактично кінцевий вибір завжди залишався за людиною. Традиційно для будівництва українських осель від сільських хатинок до княжих палат в Середньовіччі він зупинявся на деревині, хоча були і виключення як Ользин палац, рештки якого і зараз височіють біля Національного історичного музею в Києві.
Так багато різних днів в українському році, тим більш дивним є факт, як в одному конкретному з них сходяться купи всі народні легенди, прикмети, повір’я… За плином часу важко сказати чи прадавні українські вірування церква вплела в свої свята, чи релігійні віхи стали поштовхом для народження народних традицій… Чи не головною віхою літнього сезону для українського села з давніх-давен було 29 червня, коли закінчувався сінокіс, починалися жнива, відмічалося професійно свято стадників, а за церковним календарем — день припадав на помини святих Петра і Павла. Мабуть саме через таку кількість його відносять до Великих свят.
Підготовка «на Петра» (як скорочено в народі іменували 29 червня) починалася за два тижні до його фактичної дати, з початком однойменного посту, на який традиційно припадає Косінь. Саме за ці два тижні, коли трави українських степів та ярів набрали вже повної сили і їхній життєвий цикл почав рухатися на спад впритул до повного вмирання, треба було встигнути заготовити сіна для домашньої худоби на весь невблаганно наближаючийся затяжний період холодів (чи як казали в народі: «Щоб коса залишилася в червні»).
Українські землі були частиною мультикультурного європейського світу ще за часів, коли лише закладалися підвалини принципів його функціювання, що ґрунтувалися на принципах комерційної вигоди та впевненості в сталому майбутньому. І хоча перші німецькі торговці напевно відвідували Буковину задовго до Середньовіччя, з огляду на одиничність цих випадків їхня поява як малозначний факт навіть не була зафіксована в документальних джерелах.
На історичні сторінки краю представники цієї національності виходять в світлі XIV століття вже в якості діаспори поважних бюргерів, найбільші громади яких мешкали в сучасних Сучаві і Сереті (церква Святого Іоанна останнього навіть вважалася офіційною резиденцією опікаючого їх католицького єпископськопа). Однак ця хвиля німецької еміграції на Прикарпаття під тиском турецької експансії краю протягом століття зійшла нанівець.
Пересічне українське життя з нотками творчості, яке за шість років перетвориться на одну з найвпливовіших персоналій українського національного політикуму і стане ворогом номер один для екзистенціального зла, з яким Україні не пощастило мати спільний кордон. Те зло врешті-решт зітре його фізичну оболонку з лиця Землі, щоб перетворити на легенду новітньої української історії нетлінну в віках. Михайло Бойчишин — батько Балто-Чорноморського союзу, який випередив свій час, щоб заплатити за це своїм життям.
Багатодітна сім’я сільського голови галичано-радянського повоєнного зразка. Львівська школа-інтернат в чотирнадцять. Вечірнє відділення Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Робота майстром на всі руки на заводі «Микроприлад». Довгоочікуваний диплом інженера-механіка в 1972-ому та заохочувальна туристична путівка до кримського санаторію «Політехнік» за новаторські розробки.
Коли до появи засобів масової інформації та багатотиражних книжок були ще століття і століття, головними носіями мудрості минулого, актуальності сьогодення та надії майбутнього були ті, хто мандрував безкраїми українськими теренами, щоб під мелодійній спів доносити вісті до широкого загалу найвіддаленіших куточків країни. І хоча музичні інструменти в їхніх руках були різними, всі вони належали до одного таємного братства з суворим неписаним уставом.
Українські співці-мандрівники, як носії та глашатаї інформації, з’явилися ще наприкінці наприкінці І тисячоліття (мозаїкові зображення музик на стінах святої Софії , хоч перше писемне згадування про них відноситься до поета-пісенника Бояна, що творив в середині ХІ століття), хоч назвати їх кобзарями можна лише умовно, в узагальненому сенсі слова (адже в той час кобзи, бандури, колісної лютні як традиційних їхніх інструментім ще не існувало).