Німеччина та Московія – стародавні союзники по кримінальних злочинах проти українства. Це почалося задовго до Другої світової, наймасштабнішої війни новітніх часів, яку Берлін і Москва розпочали разом підписанням пакту Ріббентропа-Молотова в 1939-ому (ось тільки світ так до кінця так достойно і не покарав червону чуму, на відміну від коричневої, поклавши на вівтар своєї толерантності тисячі тисяч українських і не тільки життів).
Все почалося з крадіжки царем-сатрапом, старанного учня німців Петром І, назви сусідньої країни Русі-України. Потім на московському престолі (як би офіційно не називалася їхня вища владна посада) будуть лише українофоби, в тому числі і ідейна спадкоємиця «Звіра», цариця- самозванка, німкеня Катька ІІ, за наказом якої всі українські історичні стародруки були знищені, а її співвітчизники під керівництвом А.П. Шувалова написали «нову» вигадану історію вчорашнього мокшанського улусу Золотої Орди.
Неочікувано для радянського диктатора Сталіна Друга світова війна, яку він разом з Гітлером так вдало з мінімальними жертвами розпочав в 1939-ому, перетнула кордон зони його контролю в ніч на 22 червня 1941 року. Це було тим несподіваніше, бо радянський ватажок сам готував атаку на німецьку територію трохи згодом.
Окрім інших проблем швидкого німецького наступу була наявність переповнених політичними в’язнями катівень НКВС та в’язниць, адже за рік та дев’ять місяців окупації західноукраїнських земель більшовицькі карателі встигли запроторити за грати десятки тисяч незгодних з їхнім режимом українців. Залишити німцям – означало збільшення чисельності стану ворогів (на окупованій території вже активно діяло широке підпілля ОУН та УПА), а для вивозу їх в евакуацію та подальшого утримання – банально не вистачало ані сил, ані засобів.
Сивий оксамит смерек, що в туманному вранішньому серпанку хвилею спливає прямо в небо. Всеосяжна тиша лісової гущавини лише зрідка перервана падінням краплі з кінчика довгої хвойної голки. Безкінечний спокій, в якому розчиняється вся метушня світу з його повсякденними турботами та надуманими проблемами. Де ж ще народжуватися романтичним легендам, якщо не тут?
Від самої назви старовинного загубленого у підніжжя Карпатських гір замку віє чимось невловимо романтичним, загадкого-ніжним і теплим, хоча на справді суворі стіни Сент-Міклошу у всі часи скоріше служили запорукою зберігання таємниці, яка так і залишилася такою через століття залишаючи питання історичної реальності любовного зв’язку між ідейною натхненницею угорського визвольного руху Ілоной Зріні та вірним лицарем її бажань, Імре Текелі, який став фізичним очільником повстання (попри твердження раціоналістів про суто комерційне підґрунтя цих стосунків).
Радянський летючий металобрухт, яким Московія і досі намагається лякати світ (кількість його розбитого лише за минулий рік обчислюється десятками) зазвичай або погано скопійована підробка закордонного зразка, або погана саморобка з купою проблем та технічними помилками, які зазвичай коштують комусь життя…
14 лютого 1989 року. В останню мить на злітну смугу, звідки мала стартувати група з шести літаків для здійснення тренувальних бомбометань на авіаційному полігоні «Калинівка» (Крим, Україна) заїхала машина гвардії-полковника Василя Івановича Лабунова, який наказав заглушити правий двигун літака ТУ-22м2 гвардії-капітана Генадія Карпенко і вийти правого льотчика екіпажу, Сергія Кулеша. Місце того, хто залишився на землі зайняв сам Василь Іванович, льотчик-інструкто, заступник командира 13 важкої бомбардувально-авіаційної дивізії.
Вся пропаганда останньої, розпочатої Московією в 2014 році війни проти України базується на брехливій пропагандистській тезі про «руський Донбас», все правильно він таким і був з поконвіків, ось тільки одна проблема – рабська та неосвічена монголо-фіно-угорська Московія ніколи не мала відношення до тієї славетної Русі-України, назву та історію яких вона вже три століття намагається привласнити, спаливши українські літописи та стародруки, влаштувавши три геноциди-Голодомори, вбивши у Другій світовій мільйони українців, щоб заселити їхні спустілі хати вихідцями зі своїх мокшанських багнюк. Ще до 1970-х Донбас був повністю україномовний (і це попри активну русифікацію).
Під час першого відновлення суверенітету України на Установчих зборах 1917-ого в керівних органах Бахмуту, Дружківки, Костянтинівки, Лисичанська, Маріуполя, Сватове, Слов’яносербська, Слов’янська, Троїцького левову долю міст взяли українці та національно орієнтовані партії, бо місцеве населення переважною більшістю походило з вільних козаків Запорізької Січи. Тут ж діяли потужні центри «Просвіти» (до 1923 року), виходила україномовна періодика («Маріупольське життя», «Вільне слово», «Слов’яносербський хлібороб»), а чисельна православна релігійна громада належала до Української автокефальної православної церкви.
Похмурі стіни старовинного замку, що причаївся серед гущавини смерек десь біля підніжжя сивих Карпат. Від одного погляду на них душу сковує льодово-липкий несвідомий жах від прихованих за ними страшних таємниць та кількості людської крові, пролитої в жорстоких битвах за володіння ними. Це гостре відчуття не змогли змити чи бодай трохи змарніти ані щедрі дощі-роси ані щільна фіранка часу, що відділяє сьогодення від тих далеких подій.
Брязкіт меча об меч, скрип шкіри під важкими обладунками, іржання зляканого коня, останній хрип помираючого… здається іноді відлуння цих звуків і зараз чується в передсвітанковій темряві Сент-Міклоша, хоч пройшли вже віки з його останньої справжньої битви. Він до останньої подробиці пам’ятає ті страшні дні 1657-ого, коли на покару повсталим воякам Дьордя ІІ Ракоци рейтари князя Любомирського зруйнували його майже до фундаменту, і коли під час буремних подій визвольної війни 1703-1711 тут стояв табір Ференца Ракоці ІІ.
Витоки свята Калити (30 листопада) зберігаються десь в глибині українських до християнських часів, звідки ідуть його традиції ворожіння та веселих гулянь молоді з хлібом-сонцем. Хоча з розповсюдженням християнства українськими теренами він набув трохи іншого змісту, як данина пам’яті про того, хто передрік велике майбутнє місту на київських пагорбах, Андрію Первозваному, першому проповіднику християнства на українських землях.
Фактичне це свято парубоче, адже це був єдиний день року, коли хлопців не можна було сварити за будь-який бешкет, а тільки солодко годувати та пробачати всі пустки. Тому готуватися до свята дівчата починали заздалегідь – спочатку обиралася хата для вечорниць на Андрія, де вдень 12-ого збиралися всі вони разом зі своїми скарбами-смаколиками, щоб допомогти гостинній господині в приготувати смачної вечері для парубків.