Скільки б московська бойова пропаганда в своїх істеричних претензіях на імперськість не намагалася переписати справжню українську історію, починаючи з прадавніх часів і до сьогодні, скільки б не витрачала грошей зі своєї державної казни на оплату безкінечних робочих годин папапіроманства своїх псевдонауковців, Україна (до якої дрімуча московія не має жодного відношення, як батьківщина людожерів-андрофагів) була, є і буде частиною освіченого цивілізованого європейського світу. І збережені архівах різних країн світу чисельні документи української дипломатії — найкращий тому доказ.
Не беручи до уваги скіфсько-сарматський період (коли ці праукраїнські племена вели активну зовнішню політику, вступаючи в війни та союзи в тому числі з давніми греками та римлянами), від першого офіційного візиту київського князя Кия до царгородського двору візантійського імператора Юстиніана І в 527 році, що вважається першим дипломатичним прецедентом в українській історії, і до сьогодні, попри всі складні обставини визначення юридичного статусу українських теренів, іноземні країни вважали за честь мати офіційні дипломатичні відносини з Руссю-Україною через посольські місії, військово-політичні договори та союзи та династичні шлюби, як один з тогочасних широко розповсюджених їх інструментів Середньовіччя (французька королева Анна Ярославна, британська Агата Київська, візантійська Ірина та ще десятки інших).
За життя світ побачив всього лише одну його збірку, але цього виявилося цілком достатньо, щоб ім’я Михайло Драй-Хмара назавжди увійшло в аннали української літератури доби неокласицизму. Просто йому не пощастило творити в ті часи, коли рідна земля в чергове опинилася під московською окупацією, та й ще під прапорами скаженого червоного люмпену, коли прояви будь-якої націоналістичної думки, як і освіченість загалом, були передані найжорстокішому остракізму під видом «буржуазного пережитку», адже літературна творчість, тим більшість висока поезія, для невігласів завжди знаходилася за межею розуміння, а тому викликали лютюче відторгнення.
Михась народився поцілований музами в козацькій родині Драй-Брагинців. Наполегливий, старанний, натхнений… і трохи наївний він дивився на світ широко розплющеними очима, з дитячою жагою пізнання поглинаючи нові знання. Золотоношівська школа, Черкаська гімназія, Київська колегія Галагана, історико-філологічний Київського універу.
За українськими народними традиціями і віруваннями найпліднішим днем тижня з прадавніх часів вважається четвер (четвертий за рахунком робочій), може саме тому, що чоловіча сила наполегливого, відданого та духовного Юпітера гарантують будь-якому починанню легкий хід та тріумфальне завершення, особливо це стосується такого творного, як будівництво, відстоювання правди через юридичні інструменти, опанування всіх різновидів духовних практик, фізичного самоочищенням, наведення ладу в оселі, де разом з брудом-пилом вимітаються негаразди та безгрошів’я; з сільськогосподарських прикмет: посадити квочку на яйця – курчата будуть добрі.
Сили небесного покровителя вистачає навіть на боротьбу з всесильним нечистим, на якого не знайти управи у всі інші дні тижня, і лише в четвер можна зруйнувати його домівку в бузині, щоб він пішов назавжди геть з цієї місцини. За прадавніми віруваннями будь-якого дня корчувати цю диявольську рослину не можна, не дивлячись на її дурну славу (за повір’ям: де бузина, там діти народжуються каліками), бо параліч розіб’є чи взагалі помреш. Лише по четвергах її стеблини можна було до схід сонця перегинати у самого коріння, потім дочекатися, поки стовбур сам по собі відсохне, а тоді знов-таки в цей самий день до світанку назавжди викорчовувати щезбину хату. А ще в ніч проти п’ятниці дівчата уві сні могли побачити свого нареченого, якщо лягали спати з промовкою: «З четверга на п’ятницю я лягаю в м’ятницю, п’ятниця п’ятниця, хто любить – хай наснитися, поріг-ганок його станок».
Жнива вже давно закінчилися, ще на Іллі був зв’язаний останній сніп, але для закінчення хліборобського року господарям ще треба було обмолотити та змолоти врожай, що також потребувало чимало часу та зусиль, адже як то кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в стодолі». Але і цьому періоду турбот приходив кінець, який за століттями сформованими традиціями українських пращурів мав припасти на 18 жовтня, свято осіннього Луки («Як мине Луки, то стоять порожні луки»).
Чим цей праведний євангеліст так догодив українським пращурам, що саме з його ім’ям народна мудрість пов’язала одну з найшанованіших та найрадісніших дат народного календаря — про те місцеві легенди помовчують.., можливо, сумлінною працею по збору та впорядкуванню наявної інформації про земне життя Ісуса Христа чи докладними нотатками про справи апостольські, власноруч створеними ним чудотворними іконами-цілительками або своєю підтримкою нужденних в важкі хвилини.
Середина робочого тижня слугує тією психологічною межею максимальної концентрації життєвих сил, за якою людський мозок, тільки-но оговтавшись від попередніх вихідних і увійшовши в працьовий режим, підсвідомо скидає темп та починає свій відлік часу до наступної суботи, коли можна знов всі насущні справи відкласти до понеділка. Цей дуалізм став тим вирішальним фактором, який закріпив в народі за середою славу «важкого дня» («У кого середа, а у кого — вже п’ятниця»).
Щедрих мазків до негативної слави не пожалкували для середи і християнські каноніки, які соковитими барвами розписали зраду Іуди Іскаріота свого наставника та покровителя, сина Божого Ісуса Христа, саме цього дня. Хоча за прадавніми українськими віруваннями саме цього дня Бог створив сонце, місяць і зорі, які хоч на секунду проглянуть навіть крізь самі похмурі хмари цього дня.
Все життя його захоплювала і вела лише любов до чарівного, мелодійного, прекрасного, виразного… українського слова, все інше завжди залишалося вторинним, навіть його підпис на Брест-литовській мирній угоді про закінчення Першої світової війни. Але саме за цей великий дар, працювати з тим, в що закоханий до нестями, доля стягла з нього рахунок по повній вартості. Український мовознавець, просвітитель, дипломат, Микола Любинський.
Священницька сім’я невеличкого села на Хмельниччині. Як водиться для парості церковного роду, середня освіта в престижній Кам’янецькій гімназії (вже з відзнакою по словесності). Далі річна пауза в вінницьких Рахнях Лісових для підготовки до ВНЗ, під час якої він не тільки активно розвиває свої знання, а й вчителює та відкриває батьківську бібліотеку для всіх бажаючих з місцевих старих і малих. Не дивно, що вступ на історико-філологічний Київського університету став для двадцятирічного юнака лише формальністю.
Білосніжні руїни серед рівного, як стіл, зеленого поля під безкрайньою блакиттю українського неба. В їхніх абрисах ще проглядають контури тієї первинної витонченої вежі-замку, що колись була однім з найсхідніших форпостів володінь легендарних тамплієрів, які століттями билися за християнську Європу проти експансії східних варварів.
Чи-то полуденне марево дороги, що широким затяжним напівколом оминає мальовничу панораму західної околиці Середнього, вимальовує картини з минулого, чи голова Медузи Горгони, яку майже стер безжальний Час, продовжує наводити чари на випадкового подорожнього, але тут на метафізичному рівні відчувається інший вимір буття. Пов’язане це з оповитим золотом смарагдовим кубком-граалем тоді ще архангела Люцефера, таємницю якого за сімома печатками-закляттями ніби-то вже сім століть бережуть ці руїни, чи то дія прадавнього прокляття колись руського роду Дубів, що зреклися віри пращурів та свого коріння, перейменувавшись в Добо на мадярський манер — це легенди не уточнюють.