Одна зі стародавніх українських самодостатніх страв, в якій гарнір та м’ясне, овочі і соус поєднані в ідеальне єдине ціле, яке не потребують додаткових заходів та зусиль господині. А ще в ній зійшлися високо поцінені у народі принципи бережливості (викидати будь-яку їжу з прадавна в Україні вважається за великий гріх) та економії часу, адже готується вона один раз на декілька прийомів їжі в розрахунку на велику родину, варто було лише поставити баняк на вогонь і підігріти, смак від зберігання лише стає більш насиченим. До того ж варіацій гречаників стільки, скільки справжніх українських господинь — на будь-який, навіть найвибагливіший смак..
Загалом, не дивлячись на все багатство та різномаїття, за використанням основних інгредієнтів можна виділити два основних види гречаників. Так з суті самої назви обов’язкова складова – зварена в підсоленій воді (1:2) та охолоджена гречка (часто залишена після приготування інших страв), а далі ідуть варіації на тему другого обов’язкового компоненту: фарш чи печінка, і прихильників у обох видів — вдосталь.
Ще в Пізньому Середньовіччі українці намагалися перетворити Московський золотоординський улус на частину цивілізованого світу, але впровадження правових засад існування суспільства та централізація влади на земле споконвічних людожерів-андрофагів на стільки категорично не сприймалося та викликало відторгнення, що перша і остання спроба закінчилася тим чим і мала — спаленням Москви…
Хоча правителі Московського князівства від першого, Данила Олександровича, який обійняв престол в 1263-ому і походили від молодшої гілки київських Рюріковичів (Юр’євичи), але з часом європейська кров в їхніх жилах на стільки була розбавлена східною, що в ній майже не залишилось цивілізованості. Тому станом на початок XVI століття московський двір перетворився на жорстоку кланово-фаворитну клоаку, в якій більшість суперечок вирішувалися виключно вбивством опонента, а кількість палацевих переворотів на одиницю історичного часу була просто безпрецедентною.
Україна завжди була і буде частиною цивілізованого європейського світу, як би століттями силоміць не намагались московський дикуни втягти її землі в багнюку свого генетичного невігластва та звірячої люті татаро-монгольського та фіно-угорського спадку. В історії країни було безліч військово-політичних угод та конфліктів, союзів та війн з ближчими та далекими сусідами, але з плином часу вони поблякли, втративши свою актуальність через обабічні засади суспільного примирення та пробачення; єдиний виключенням з цих правил була і залишається Московія — найлютіший та найнепримириміший ворог та опонент всіх морально-етичних здобутків цивілізації.
Звичайно ж одна з наймасовіших європейських міждержавних акцій «Балтійський шлях», яка розпочалася 23 серпня 1989 року, як нагадування світові про точку неповернення найжахливішого злочину новітніх часів – підписання пакту Ріббентропа-Молотова з силовим поділом багатонаціональної Європи навпіл між Москвою та Берліном, не могла не привернути увагу українців, який разом зі своїми східно-європейськими братами боролася проти московсько-радянської окупації зразка післявоєнних реалій.
Залишатися людиною попри всі несприятливі обставини долі і робили від щирого серця так багато добра без очікування чогось натомість — не кожному під силу, як і бути українцем все життя в московській окупації. За фахом військовий, за покликом душі — меценат, дослідник, активний громадський діяч, популяризатор української словесності… Микола Федоровський.
Мабуть неабияку роль на формування особистості чернігівського хлопчини наклала рання смерть батька в 1846-ому, коли малому Миколі в восьмирічному віці довелося частково взяти на себе обов’язки опіки над своїми меншими братом та сестричкою, щоб допомогти удовій матері. Недивно, що після цього він продовжив батьківський військовий шлях: Полтавський кадетський корпус, Київський Володимирський кадетський корпус, стрілецька школа в Тефлісі (нині Тбілісі), тридцяти восьмирічна доблесна кар’єра зі ста битвами та званням генерал-майора…
Один з найпрекрасніших моментів життя, що знаменує собою перехід від безтурботного юності (в якому б віці вона не настала) до дорослого життя; розважливий крок, разом з яким з’являються обов’язки, відповідальність, уроки толерантності та терпіння — чарівне весілля, хвилюючий момент, який закарбовується в пам’яті назавжди.
Підготовка до нього — цілий ритуал, кожен з елементів до найменших дрібничок якого носить свій глибинний сакрально-пророцький зміст ще з прадавніх, іноді дохристиянських часів, від заручин до безпосередньо веселого гуляння. Тому-то навколо весільного дійства і існує так багато накопичених за тисячоліття поколіннями українців пращурів забобонів, прикмет, вірувань…
Промінь ідеї, який випередив свій час на чотири століття, щоб вказати шлях для сталого розквіту безпечного майбутнього Європи через усунення деструктивного фактору одвічного носія війни. Дитя двох конфесій, як наочний приклад вторинності релігійних формальностей перед обличчям вселенської життєвої мудрості. Йосиф Верещинський — українець по народженню, поляк у підданстві, теолог, філософ, письменник, пророк… його звання та хвалебні епітети всі і не перелічити.
Почався зоряний шлях одного з найпрогресивніших мислителів XVI століття серед безкраїх просторів української Подільської височині, а дитинство промайнуло в родового маєтку на польській Холмщині. Мабуть це в визначило головне життєве призначення Йосифа, як сполучної ланки двох рідних йому народів, двох культур, двох конфесій християнства.
Не дарма ж мудрість віків каже, що кров — не водиця, і якщо вже народився справжнім русином, то варто пройти цей тернистий шлях до кінця, крізь всі випробовування вогнем, мечем та мідними трубами. За походженням він був вхожим у всі аристократичні кола Європи, послужний список забезпечував йому відчинені двері всіх вищих фінансових сфер, а серце кликало завжди кликало додому, туди де сиві Карпати цілують небеса, хоч він ніколи там і не був. Леон Людвік Сапега — русинський аристократ, що народився в Варшаві, виріс Парижі, освіту отримав в Сорбонні та Единбурзькому університеті, а все життя – провів між двома батьківщинами своїх батьків.
Пройде зовсім не багато часу після отримання дипломів, і молодик із заможної аристократичної сім’ї з блискучими перспективами кине все, щоб в свої двадцять сім поринути з головою у вир Листопадового повстання 1830-ого поляків, литовців і українців проти московської окупації з вимогою відновлення автономії Республіки Обох Народів, хоч прекрасно усвідомлював, що в разі поразки він втратить на підконтрольних московитам територіях все.