Фактично його рід, хоч по батькові і розпочався з литовського шляхтича Сави Більського, але був більш українським, ніж багато інших, адже від самого початку існування Запорізької Січи його представники вірою і правдою служили українському народові, доводячи просту аксіому, «Не той українець, хто народився на цій землі, а хто своїм життям готовий її захищати!». Володимир був гідним спадкоємцем козацько-старшинської сім’ї Савчено-Більський, вписавши свої ім’я золотими літерами в аннали української історії першої половини ХХ століття, як український контр-адмірал.
Три століття славетних сімейних спадкових (мати теж походила з козацької родини Суліїв) військово-політичних традицій та добра українська генна пам’ять, яку не змогло стерти навіть століття під тотальною московською окупацією після знищення козацької вольниці царицею-самозванкою Катькою ІІ, привели двадцятидворічного парубка в 1888-ому до лав 112-ого Уральського піхотного полку. Проба пера виявилась вдалою, але разом з тим юнкерське училище, розквартирований в Польщі 22-ий Нижегородський піхотний, адміралтейство Північного флоту… були лише сходинками на шляху Володимира Олександровича до головної місії його долі.
Кришталево-чиста ніжність щедрістю души матінки-Природи подарована людству задля усвідомлення всієї безмежності дива творення, якому зобов’язане своїм існуванням все існуюче на землі. Народжена з тлінного мулу тихої воді лілея або латання, як поцілунок богів, зачаровує незайманістю своєї сніжно-білої чистоти в поєднанні з досконалістю форми, тому тисячоліттями до неї була прикута людська увага, що щільно огортала її мереживом своїх легенд, прикмет, переказів.
Недарма ж лілея, що піднімає до сонцем свої чарівні пелюстки і ховається під воду з настанням сутінок чи в передчутті негоди в українському квітковому календарі слугує символом цноти, чистоти, дівоцтва з суворою забороною хлопцям не тільки рвати її, а й навіть торкатися, бояк на помсту за загублену красу русалонька назавжди утягне під воду чи душевні хвороби почнуть переслідувати.
Здавалось би де він, парость аристократичного роду ще й з духовними сановниками в недалекому минулому, а де сільське господарство, сфера виключно «нижчого» за московсько-імперською класифікацією прошарку суспільства? Мабуть таке розділення для нього б і існувало, якби він не був українцем більше, ніж шляхтичем. І цей голос української крові помножений на дослідницько-допитливий поклик душі забезпечить Петру Прокоповичу достойне місце не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії.
Про непересічність його особистості свідчить хоча б той факт, що до класів Києво-Могилянки Петро поступив одинадцятирічним хлопчиною (хоч мрія про повноцінну вищу освіту так і не здійснилася), а в дев’ятнадцять вже з богословською освітою та досконалим знанням шести (окрім рідної української) мов за плечима вступив до військової школи, а потім – лав Переяславського кінно-єгерського полку. Бойове хрещення того ж року під час штурму Праги 1794-ого, будівництво Одеського порту в якості кресляра, ад’ютантство командира Павлоградського гусарського полку…
Мед, мак, вода, квіти, винесення рештків Всечесного Хреста з константинопольського храму для спасіння від епідемії (українська неофіційна версія — хрещення в Почайні дванадцяти синів Володимирових), пам’ять дев’яти Макавійських мучеників, а за старовинними віруваннями ще й кінець теплого літа… в цей день зійшлося так багато знакових дат, що сам він в народній уяві перетворився на суцільне свято із суворою забороною на будь-яку роботу (що традиційно стосується лише надважливих подій українського календаря), не дивлячись на початок Успенського посту.
Світле свято останньої в поточному році качки меду, як символу тепла сонячних променів (вважається, що цього дня бджоли закінчують свій сезон збору нектару, прідготувавши стільники для зимівлі) в яскравих барвах останніх квітів минаючого літа під мелодійне брязкання стиглих макових коробочок тісно переплетене в українських традиціях з печальним поминами дев’яти апокрифних Макавійських мучеників та візантійським винесенням з храму Ісусова святого Хреста для захисту від лютуючих в Середньовіччі чисельних епідемій (хоч деякі науковці і заперечують його приналежність до Спасів).
Перший сніп — зачинатель жнив, тому в українських народних традиціях йому приділялося так багато уваги в сакральному сенсі (за стародавніми віруваннями: якщо вчасно і за правилами його «зажати», то і вся жнива пройде легко при гарній погоді). Значення першого житнього снопу було настільки великим, що навіть заборона на роботу в велике свято Петра і Павла, яким закінчується Петрівський піст, для «зажинок» скасовувалось.
Зазвичай після святкового ранкового походу до церкви 29 червня старші господарі йшли в поле, де господиня простеляла рушника, на який вклонившись на всі боки ставила свічку во славу Господню та коровай з сіллю — данину прадавнім українським духам природи зі словами: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жінці ж відводилася сакральна роль захисту врожаю від злих сил та нечистого ока – вона складала на дальньому куті ниви два жмути не зрізаного жита навхрест (або зав’язувала на вузол), колосся яких зрізалися наприкінці жнив і складало останній сніп.
Як безболісно замінити одну релігію іншою? Правильна відповідь: взяти прадавні традиції та вплести в новітні вірування. Так з легкої руки слов’янський бог-громовержець Перун перетворився на християнського пророка Іллю, який за Божим наказом ганяє у вирії своєю золотою колісницею, що гримає по небесних вибоїнах (на землі відлуння тих перегонів чується як грім) в пошуках бісових відступників, раз-у-раз наздоганяючи одного з них кидає в зрадника свої вогняні стріли-блискавки, хоч іноді промахується потрапляє в землю. Саме тому цей святий з коріннями з діда-прадіда на стільки шанований в українській традиційній культурі.
Так традиційно саме «на Іллю» на українському селі намагалися закінчити жнива та відмітити дожинки («Ілля в полі копи лічить»). І навіть якщо через негоду чи з інших обставин не вдавалося до цього дня зібрати весь врожай зернових, все одно він вважався святковим із забороною на працю (бо пророк того дня особливо придивляв за людьми і міг за ослуху вдарити блискавкою).
Таємницю про те, коли українські пращури обзавелися сталим тижневим календарем зберігає пам’ять віків, що сивим попелом тліну лягла на безкраї українські степи, верхівки струнких карпатських смерек, на самісіньке дно чорноморських глибин. Можливо, седмиця створення світу прийшла на українську землю разом із християнством, а, може – існувала за довго до його появи, ґрунтуючись на прадавніх знаннях про організацію всесвіту та сім відомих тоді планет (слов’яни користувалися сонячно-місячним календарем ще в IV тисячолітті до н.е.).
Цікавим залишається факт, що український тиждень раніше починався з неділі, в самій назві якої був закладений головний глибинний духовний зміст цього дня — не робити (нема діла, не діляти, не діяти) з особливо обумовленою забороною на використання колюче-різальних інструментів накшталт сокири, ножа. голки чи ножиць (бояк відрубане самозайметься та спалить все навкруги, а наколи чи порізи — нарвуть і довго не загоюютимеся). Християнство байдикування по неділях пов’язує з Христовим Воскресінням (друга назва дня), і закликають цей день присвятити праведній молитві во славу Господню.