Справжній Час, який наче купоном надтонкого шовку тисяч і тисяч людських доль покриває кожен камінчик мурованих стін, бруківку доріг, гілочку паркових дерев. Його неможливо відтворити навіть за всіх безкінечних можливостей всіх надсучасних технологій. Він поруч і ні де. Так і з Середньовічним Чортківом — офіційна історія відміряла йому лише півтисячоліття, але минулі його віки і віки відчуваються десь в глибині підсвідомості, хоч їх і не побачиш власнооч, бо той шовк часу проковзує крізь пальці, залишаючи по собі лише ніжний поцілунок душі.
Саме тому і передаються з вуст в уста поколіннями місцевих перекази про заснування Чорткова в прадавні часи, задовго до документальної згадки селища на цьому місці, і тим більше року надання Магдебурзького права, від якого веде свій відлік офіційна історія міста. А пов’язана поява першої людини на березі Серету з чорними подіями нашесть зі сходу, які раз-ураз спустошували Галицьке Поділля, бо крізь нього проходив сумнозвісний Чорний шлях.
Барвиста історія країни сплетена з різнокольорових ниток подій, особистостей, мовних діалектів, традицій, звичаїв, обрядів… Деякі з них лише маленькою, ледь помітною цяточкою виблискують на її оксамиті, інші – складають саму її канву, в яку кожної миті додаються нові перлини, збагачуючи новими відтінками та красою. Адже історія пишеться кожної миті існування, бо історія – це і є народ. Саме тому і точаться такі запеклі бої в історичних колах за право якнайдавнішого датування точки відліку існування будь-якої країни, як доказ шляхетності її походження та права на існування закріплене історичним контекстом.
Відлік історії України традиційно відраховується з моменту появи на мапі світу Києва, як столиці незалежної суверенної держави. Ось тільки питання в тому, що вік красеня на дніпровських пагорбах і досі, після двох століть ретельного вивчення наявних артефактів та документальних згадок, так достеменно і не визначений остаточно.
В глибинці житлової забудови всього в кількох кварталах від нарочито-пишного чернівецького центру захована середньовічна єзуїтська храмова перлина, хоча вона є такою скоріше по духу ніж за сутністю, адже всемогутній Час не відлічив і двох століть з моменту її появи на світ. Можливо, відносно молодий як на релігійну споруду, вік і врятував її від знищення в темні часи радянської окупації з її атеїстичною боротьбою.
І були у костелу і дві власні невеличкі каплички – одна під основним храмом, інша – ліворуч від нього. Дві каплиці, а така різна доля…
Після того, як Світ, що називав себе демократичним, в 1945-ому згодився з окупацією України московськими варварами, він фактично свідомо віддав багатостолітню жертву на поталу одвічному кату заради збереження свого спокою, і це незважаючи на влаштований московитами геноцид, жертвами якого лише протягом двох попередніх десятиліть (Голодомор 1932 – 1933 років, Великий Терор 1937 – 1941, найбільша кількість загиблих у Другій світовій) стали до двадцяти мільйонів українців.
Наслідки цього вчинку були жахливі в своїй передбачуваності навіть з позиції лінійної екстраполяції – продовження знищення українців як самостійної нації через «русифікацію» та «асиміляцію» з іншими народами, землі яких мокшане окупували, а їх самих позбавили національної ідентичності знеособленням своїм «руським» тавром. Тим більше, що саме існування цього колишнього золотоординського улусу ґрунтується саме на образі Русі-України, історію та назву якої він вкрав безсовісно вкрав та нахабно привласнив.
Сто тисяч багато це чи мало? Все залежить від куту зору та одиниці виміру.
Сто тисяч людських доль – це жахлива цифра, яку відмовляється сприймати розум, бо за кожною одиницею не тільки плоть і кров, за нею життєвий шлях з досягненнями, вчинками, зв’язками, зустрічами, розлуками минулого та мрії-сподівання майбутнього, майбутнього право на яке для мільйонів українців безжальною рукою знищили кати московських окупантів тільки за те, що вони були вільні душею, непідкоренні тілом.
Символ і гордість московської олімпіади 1980 року – олімпійський Мішка, яким так захоплювалася вся країна балалаєк та кокошників, адже образ їхнього національного символу, нахабного кровожерливого ведмедя, рукою московського художника Віктора Чижикова перетворився на симпатичне миролюбне звірятко з різнокольоровим перезом в кольорах континентів та п’ятьма переплетеними золотими кільцями у вигляді пряжки. Ось тільки облагороджена личина аж не скільки не змінила сутності, його історія стала справжнім ототожненням країни, яку він представляв…
Все починалося доволі гарно – підготовка в ейфорії передчуття великого дійства олімпіади. Затверджений 19 грудня 1977 проект головного символу авторства Чижикова (за роботу він отримав лише дві тисячі карбованців). Дві моделі на випадок позаштатних ситуацій з гуми та хутра, виготовлені Науково-дослідницьким інститутом гумової промисловості з використанням продукції української хутряної фабрики в Жовтих Водах. Величезний ведмідь Мішка з гелієм всередині навіть літав завдяки зусиллям вітчизняних спеціалістів з аеростатики.
Переяславська угода від 18 січня 1654 року, на яку у своїх зазіханнях на «братерство», а разом з ним і агресивно-загарбницьку політику по відношенню до України, ось вже котре століття посилається Московія був лише пересічним нетривалим союзом за інтересами. Цей документ був лише однією з численних спроб Богдана Хмельницького легітимізувати та закріпити на міжнародній арені відроджену самостійну Русь-Україну. Саме цікаве, що сама країна-агресор знищила всі примірники цього документу, щоб маніпулювали його вмістом на свою користь, розповсюджуючи брехливі наративи про буцімто «єднання України з Московією» та «продаж Хмельницьким України в підданство Московії».
От тільки, як доводить нещодавно знайдені доктором наук Тарасом Чухлібом в офіційних польських архівах (АГАД, Варшава) оригінал листа від турецького султана Мегмеда IV Гірея до польського короля Яна ІІ, скасована Переяславська угода була вже наступного року. Тобто станом на 5 серпня 1655-ого (дата листа) військово-політичний союз між Україною та Московією був розірваний самим Богданом Хмельницьким через укладання нового військово-політичного договору з очільником Османської імперії проти Московії та Річи Посполитої.