З часів перших поселень часів бронзи (І тисячоліття до н.е.) на родючих, багатих дичиною та рибою заболочених озерах в середній частині річки Молочної життя не вщухало: скіфи, сармати, ногайці, половці… аж допоки татаро-монгольські орди зі сходу не спустошили українські терени на віки і віки, перетворивши чернопорсько-приазовські степи на Дике поле. Як ті прадавні народи іменували поселення на Молочній – з плином часу історія не зберегла.
Потім на початку ХІХ століття (орієнтовно 1803 рік) на береги української ріки прийдуть гнані на батьківщини за релігійною ознакою меноніти. Вони заснують свою німецьку колонію на берегах Молочної з центром в Гальбштадті, що зайняв лівобережжя саме там, де затишні природні загати колись служили притулком прадавнім праукраїнцям. Називаючи свій адміністративний центр «напівмістом» (німецькою – Halbstadt) анабаптисти мали на увазі відносну незалежність самоврядування інших десяти своїх молочанських поселень, які з’явилися тут одне за іншим за якихось пару років від заснування.
Найбільш прихованою таємницею Московії є її справжня історія, тому кожен черговий диктатор-цар своїм найголовнішим обов’язком вважає збереження цієї таємниці: засекречені державні архіви на пів століття наперед (термін кожного разу продовжується), строго обмежений доступ міжнародних експертів до вивчення та дослідження офіційних документів, жорсткий контроль дій вітчізняних істориків, вкид замовних пропагандистських статей в закордонній пресі…
Фальсифікувати свою історію Московія документально підтверджено почала ще за царювання Івана Грозного, коли задля виправдання жорстокості правителя до «Лицевого литописного зводу» був вписаний придуманий боярський заколот 1533 року не згаданий в жодному іншому документі тих часів, а також до біографії неугодних бояр були зроблені дописи про їхні різні погані вчинки з метою почорніння їхньої репутації.
Вкрасти та перебрехати аж до деаметральнопротилежного перекручування істини – стародавня московська традиція, яка існує від моменту отримання в 1277 році Данилом Олександровичем Невським ярлику (дозвіл від господаря своєму васалові) від золотоординського хана Менгу-Тимура правити Московським улусом на мокшанських багнюках.
От і розпіареної Москвою «знаменитої» Куликовської битви попросту не було, бо на її місці після чисельних ретельних пошуків ніяких, хоча б дрібних, підтверджувальних артефактів чи їхніх слідів істориками не було знайдено (ані кісток людей чи коней, ані зброї, ані частин амуніції). Цей «героїчний» фейк в типовому для московитів стилі був потрібен в якості операції прикриття нищівного розгрому українцями московських татар в Синьоводській битві 1362 року (за що в тому числі Дмитро Донський в кінці кінців був страчений).
Легендарне плем’я, своє коріння в якому шукали всі більш-менш великі диктатори задля обґрунтування свого чи своєї нації домінуючого положення в всесвітньому суспільстві та виправдання жорстокості своїх дій з утримання влади (найбільш руйнівні наслідки в новітній історії цього лишив Гітлер). Ось тільки нікому з них це так і не вдалося попри величезну кількість витрачених зусиль, енергії та коштів. Арії так і залишилися згідно з одної зі своїх назв – «напівбогами».
Аріїв або арійців (самі себе вони називали «турам» або «дхаса») з давніх часів наділяли епітетами лише вищої форми, які могли передати весь рівень їхньої виключності та описати благоговійне поклоніння перед ними всіх інших, які вважали їх за надлюдей: діти сонця, люди не тутешніх знань, посланці богів, царі, люди холоду, шляхтичі, люди п’ятої раси, мудреці…
Страх діє краще за будь-яку надсучасну зброю, руйнуючи боєздатність армії з середини. Саме він змушує схиляти голову перед ворогом. Через нього серце воїна перетворюється з каменя на воду, нездатне йти крізь пекло, адже як кажуть в народі: «Вогонь запеклих не пече». Чимало знайдеться в давній та сучасній історії прикладів, коли лише острахом перемагалася більш чисельна та краще оснащена армія. Але саме «турецький страх» став синонімом фізичної покори та непротидії через призму емоційно-психологічної зневіри.
А починалася ця історія в далекому 1453-ому, коли під ударом армії Мехмеда ІІ Завойовника пав Константинополь, що поселило в серцях європейців острах перед силою армії східного володаря. І з кожним роком ці занепадницькі настрої все більше захоплювали всі шари суспільства. Європу скував «турецький страх».
Войовниче плем’я з посушливого іранського високогір’я, що одним махом своєї навали змело з північних понтійсько-причернопорських степів скіфів, які століттями господарювали на цій землі. Привабливий праукраїнський клімат з багатими природними дарами змусив сарматів (за іншою версією – савроматів) завзято битися за нову батьківщину, тим більш їм належало жити на цій землі вічно (сармат від латини «sarmatae» – вічний, безкінечний, безсмертний).
Хоча за романтизованими переказами Геродота V століття до н.е. сармати походили від тих самих скіфів-воїнів, а матерями їхніми були міфічні амазонки, які виходили заміж лише після першого вбитого власноруч ворога і пліч-о-пліч зі своїми чоловіками билися у кінних баталіях… але так і не змогли опанувати скіфську мову, тому їхні діти розмовляли спотвореною скіфською.
1635-ий (рік закінчення Альтмаркського перемир’я, котре ознаменувало шестирічну передишку у виснажливій шведсько-польській війні триваючій з невеличкими проміжками затишшя вже майже три десятиліття) Річ Посполита стріла у повній бойовій готовності, плекаючи надію на реванш за втрачені раніше Ліфляндію та Ригу, адже трон супротивника після загибелі короля Густава Адольфа офіційно посідала всього лише дванадцятирічна Христина І.
Однак перемога все одно була лише примарою, адже перевагу поляки мали на суші, розгубивши майже весь свій нечисленний флот на Балтиці в попередніх морських сутичках з більш досвідченими і численними шведськими кораблями.