Четверте століття дика фіно-угорська Московія веде війну проти європейської слов’янської України за право загарбати та привласнити величну історію останньої з метою приховання своєї власної рабсько-підданської, де Залісся — всього лише улус Золотої Орди, який справно платив данину і виконував всі забаганки татаро-монгольських, а потім кримських ханів. Вона точиться на різних фронтах (від військового то культурного), з різною інтенсивністю, але не припиняється ні на долю секунди, і точитиметься допоки існує штучне утворення на 1/7 суші.
Московія веде свої військові дії, як гідна спадкоємиця своїх пращурів-андрофагів з нехтуванням будь-якими морально-етичними нормами та правилами, писаними і неписаними законами війни. І стільки разів завдавала поразки українцям не у відкритому двобої (бо якраз їх вона раз у раз програвала, бо воїнство її у всі часи було позбавлене доблесті і честі), а лише підступом, підкупом та диверсіями, що і не перерахувати.
Дерево, як дерево. Складні відносини людства з осикою почалися з давніх-давен, ніхто вже напевно не скаже що передувало в історії негативний фльор дерева в народному епосі чи євангельське самогубство Іуди через самоповішання на одній з його гілок. І хоча роль осини в останній події буле опосередкованою, за нею назавжди закріпилась репутація з негативним підтекстом.
В українському фольклорі ж осика — двоякий персонаж: з одного боку слугує засобом покарання / побажанням такого за гріхи (наприклад: пек та осина на тебе, тремтіти як осиковий лист) або захисту від тих ж чорних сил (осиковий паль забитий в серце опиря служив гарантією неповернення його в земний світ, хрестик-оберіг для тільки-но народженого немовляти виготовлявся саме з цієї деревини), з іншого — виступає ототожненням зла в царстві Флори, чортовим деревом (її образ використовується в якості синоніму крайньої ступені досади, а часом підміняє собою самого чорта).
Просолений вітрами безкраїх донецьких степів його образ століттями приходив до московитів в нічних жахах тінню неминучості загибелі їхнього роду, ототожнюючи все те, що нащадки людожерів-андрофагів з залісських багнюк змішані з східними варварами ніколи так і не змогли збагнути до кінця: любов до своєї країни, самопожертву та життя під гаслом «воля або смерть», закарбованому на українському тисячолітньому гербі.
Доля від самого початку розставила пріоритети для молодшого сина Опанаса Булавіна – адже батько Кіндрата за півтора десятки років сумлінної служби царям так і не отримав навіть клаптика землі, хоч вів своє походження від панів. І хоча хлопчина народився через десятиліття після того, як луна визвольної війни 1648 — 1657 років затихла в далечині, висновки з досвіду власної сім’ї та недавніх подій української історії як істинний слобожанин проніс крізь все своє життя з глибоким відчуттям своєї національної приналежності, громадянського обов’язку та люті на московських ворогів.
Одна зі стародавніх українських самодостатніх страв, в якій гарнір та м’ясне, овочі і соус поєднані в ідеальне єдине ціле, яке не потребують додаткових заходів та зусиль господині. А ще в ній зійшлися високо поцінені у народі принципи бережливості (викидати будь-яку їжу з прадавна в Україні вважається за великий гріх) та економії часу, адже готується вона один раз на декілька прийомів їжі в розрахунку на велику родину, варто було лише поставити баняк на вогонь і підігріти, смак від зберігання лише стає більш насиченим. До того ж варіацій гречаників стільки, скільки справжніх українських господинь — на будь-який, навіть найвибагливіший смак..
Загалом, не дивлячись на все багатство та різномаїття, за використанням основних інгредієнтів можна виділити два основних види гречаників. Так з суті самої назви обов’язкова складова – зварена в підсоленій воді (1:2) та охолоджена гречка (часто залишена після приготування інших страв), а далі ідуть варіації на тему другого обов’язкового компоненту: фарш чи печінка, і прихильників у обох видів — вдосталь.
Ще в Пізньому Середньовіччі українці намагалися перетворити Московський золотоординський улус на частину цивілізованого світу, але впровадження правових засад існування суспільства та централізація влади на земле споконвічних людожерів-андрофагів на стільки категорично не сприймалося та викликало відторгнення, що перша і остання спроба закінчилася тим чим і мала — спаленням Москви…
Хоча правителі Московського князівства від першого, Данила Олександровича, який обійняв престол в 1263-ому і походили від молодшої гілки київських Рюріковичів (Юр’євичи), але з часом європейська кров в їхніх жилах на стільки була розбавлена східною, що в ній майже не залишилось цивілізованості. Тому станом на початок XVI століття московський двір перетворився на жорстоку кланово-фаворитну клоаку, в якій більшість суперечок вирішувалися виключно вбивством опонента, а кількість палацевих переворотів на одиницю історичного часу була просто безпрецедентною.
Україна завжди була і буде частиною цивілізованого європейського світу, як би століттями силоміць не намагались московський дикуни втягти її землі в багнюку свого генетичного невігластва та звірячої люті татаро-монгольського та фіно-угорського спадку. В історії країни було безліч військово-політичних угод та конфліктів, союзів та війн з ближчими та далекими сусідами, але з плином часу вони поблякли, втративши свою актуальність через обабічні засади суспільного примирення та пробачення; єдиний виключенням з цих правил була і залишається Московія — найлютіший та найнепримириміший ворог та опонент всіх морально-етичних здобутків цивілізації.
Звичайно ж одна з наймасовіших європейських міждержавних акцій «Балтійський шлях», яка розпочалася 23 серпня 1989 року, як нагадування світові про точку неповернення найжахливішого злочину новітніх часів – підписання пакту Ріббентропа-Молотова з силовим поділом багатонаціональної Європи навпіл між Москвою та Берліном, не могла не привернути увагу українців, який разом зі своїми східно-європейськими братами боролася проти московсько-радянської окупації зразка післявоєнних реалій.
Залишатися людиною попри всі несприятливі обставини долі і робили від щирого серця так багато добра без очікування чогось натомість — не кожному під силу, як і бути українцем все життя в московській окупації. За фахом військовий, за покликом душі — меценат, дослідник, активний громадський діяч, популяризатор української словесності… Микола Федоровський.
Мабуть неабияку роль на формування особистості чернігівського хлопчини наклала рання смерть батька в 1846-ому, коли малому Миколі в восьмирічному віці довелося частково взяти на себе обов’язки опіки над своїми меншими братом та сестричкою, щоб допомогти удовій матері. Недивно, що після цього він продовжив батьківський військовий шлях: Полтавський кадетський корпус, Київський Володимирський кадетський корпус, стрілецька школа в Тефлісі (нині Тбілісі), тридцяти восьмирічна доблесна кар’єра зі ста битвами та званням генерал-майора…