Ким ще їм ще було стати, якщо на роду було написано народитися в самому серці войовничого Холодного Яру, що століттями слугував притулком для нескорених українців від Байди Вишнивецького до Максима Залізняка; де за довгий час супротиву з’явився велетенський самодостатній укріплений район з цілим підземним містом, в якому були і п’ятнадцатикілометрові ходи, і освячені церкви, і надійні схорони. Звичайна українська селянська сім’я Чучупаків з села Мельники на Черкащині примудрилася не тільки вивчити всіх п’ятьох своїх синів, а й виховати їх патріотами рідної землі.
Старшому, Петрові, після церковно-парафіяльної чотирирічки, дворічної учительської та Київської консерваторії було забезпечене «тепле» місце наглядача столичного двокласного та № 11 міського училищ. Життя обіцяло бути тихою гаванню: освічені брати, гарні перспективи на чиновницькій ниві в Києві, затишна оселя… якби не черговий мілітаристський угар московської влади, що втягнула окуповані українські землі в чергову, тоді ще Першу світову, війну.
Багато чого довелося на своєму віку пережити українському Поділлю, за яке століттями билися і вмирали на чужій землі армії загарбників зі сходу і заходу, півдня і півночі. Але ж і українським захисникам було не солодко – скільки разів рідна домівка з родючими полями, густими лісами та солодкою джерельною водою опинялася під окупацією, а самі вони в молодих літах замість саджати хліб, будувати затишну оселю, кохати дружину та ростити дітей йшли рівним строєм в сиру землю вбиті в бою.
Так було і того разу, коли Кам’янець після виснажливої двотижневої облоги з періодичними навалами пав під натиском незліченних полчищ османського султана Магомета IV 24 серпня 1672 року. Процесія турецького правителя з ним самим на чолі урочисто в’їхала до підкореного міста в річковій петлі з високо піднятим прапором переможців через Руську браму, а їхні поплічники татари – польським шляхом. І кінь його фактично переступав через понівечені тіла загиблих захисників.
Беззаперечно кавовою столицею України вважається місто Лева, де потопаючих в квітах кав’ярень без ліку, де густим ароматом кави просочений кожний куточок старого центру, де без філіжанки не мислимий жоден світанок… Львів та кава – то в українському сьогоденні синоніми, які задають ритм життя.
Але знаходяться сміливці, які, спираючись на історичні знахідки, наважуються оскаржувати цей кав’ярний статус та першість галичанської столиці в розповсюдженні цього вишуканого напою теренами країни. Так, покладаючись на знайдені під час досліджень передмість Хотинської фортеці турецькі та китайські піали для гарячих напоїв з відповідними клеймами виробників, які були полишені армією султан Магомет ІІ після невдалої облоги 1476 року, українські історики (зокрема доктора історичних наук Сергія Пивоварова) запевняють у споживанні кави на Буковині ще в далекі часи, які відстоять від офіційної дати появи першої львівської кав’ярні кондитера Яківа Леваковського в 1802 році на три з чвертю століття.
Три голодомори, репресії та війна влаштовані окупаційною радянською владою на захоплених із зброєю в руках українських землях стали справжнім геноцидом задля ламання духу опору та знищення цілої нації прийшло без будь-якої помітної реакції світової спільноти, бо її цілком влаштовувала повноводна ріка золота українських полів, яку червоні під дулами своїх вірних псів режиму відбирали до останнього колоска у українських селян, прирікаючи останніх на голодну смерть, та за безцінь продавали за кордон.
А тим часом кількість голодуючих під час першого штучного голодомору 1921 – 1923 років сягнула страшної цифри в вісім мільйонів людей, з них пів мільйони – померло. Адже кривавий кат Ленін ще в травні 1921-ого підписав телеграму з вказівками своїм місцевим призначенням про вилучення у українських селян та відправку мільйона пудів зерна до центральних регіонів Московії, а ще була діюча з 1917-ого програма «продразверстки», згідно якої окуповані мали годувати армію окупанта.
Скільки б Угорщина, діючи за стародавньою традицією поневолювачів – «вбивай та заселяй», не розказувала про угорське Закарпаття, їхні ж історичні хроніки стверджують зворотне – ці землі були заселені прабатьків русічів-українців ще з V століття, які ділили ці землі з аварами. Доречі саме тут виникло перше об’єднання слов’янських племен Само для боротьби з тюрками в 623 році.
А угри… угри завжди були кочівниками, місцем проживання яких були заволзькі степи Південного Уралу і Башкирії, а головним джерелом існування – грабунок та продаж до грецького рабства представників сусідніх східнослов’янських племен. Зчасом окремі їхні ватаги поширили територію своїх набігів на Дунай та Західну Європу, багатство якої так зачарувало їхніх ватажків, що в 896-ому 108 угорських родів на чолі з вождем Альмошем і сином його Арпадом вирішили остаточно переселитися до Закарпаття та осісти в пониззі Тиси та Подунав’я.
Цікаво, що більшість українських поселень налічують тисячоліття своєї історії, хоча за сучасною методою відліку хронік від першої писемної згадки їхній літопис скорочується в кращому випадку до кількох століть. Саме так вийшло і з Обіточним, поселення на території якого існували ще за бронзової доби (ІІІ – І тис. до нашої ери), про що яскраво свідчать п’ять знайдених стоянок тих часів із залишками артефактів. Потім в Приазовських степах встановиться скіфське панування, нагадуванням про які досі служать одна досліджена стоянка та велика кількість курганів, що оперізують сучасне місто по периметру.
Десь на великому проміжку між тими часами та першою писемною згадкою тюркська назва Обаташ («оба» – курган, пагорб; «таш» – камінь) закріпилася за розташованим північніше кам’яним курганом, а разом із ним і річкою, що протікає повз. Саме тому переселені сюди графом Орловим-Денисовим (отримав в 1800 році ці землі азовського узбережжя в складі 11,3 тис. десятин маєтностей від царського уряду) кілька рязанських сімей так і залишили своєму поселенню стародавню назву місцевості, трошки інтерпретувавши її на свій манер – Обіточне (Обітошне) або за прізвищем власника – Денисово (Денисовка).
Древние соленые Торские (ныне Славянские) озера, как один из интересных туристических объектов, стал местом паломничества задолго до того, как эта традиция стала повсеместной. Ведь их чистый воздух, хрустальная вода (самые удаленные от моря озера Украины с таким высоким уровнем солености) и лечебные грязи возродили к жизни немало человеческих тел и душ.
Главной достопримечательностью того зеркального кружева в четырех километрах от реки Казенный Торец (ранее просто Тор) конечно же является самое большое и самое соленое из них, ведь именно на его берегах начиналась история местных солеварен, города и, собственно, самого широко известной грязелечебницы Славкурорт. Озеро единственное, а названий у него – не каждой сановной персоне при рождении достанется, хотя все и созвучны: Рапное, Репное, Ропное, Рипное или просто Соленое… И если с последним все ясно (химическая характеристика), то вот этимологию каждого из созвучных в народе обосновывают по-разному.