Злочин з неясними мотивами та нез’ясованими замовниками, слухання справи за яким тривало одинадцять місяців, але так і не дало жодної обґрунтованої відповіді на ключові запитання, окрім імен безпосереднього виконавця та його напарника…
В реєстрі головних життєвих досягнень Вадима Гетьмана були: участь у розробки та прийнятті Конституції України, посада заступник голови постійного Комітету Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності, академічний науковий ступень Міжнародної академії інформатизації, керування Національним банком України, за його підписом в обіг вийшли перші гривні…
22 вересня 1939 року Польща здала Львів на поталу московським окупантам, стара Європа знов віддавала землі своїх союзників в марних сподіваннях на замирення одночасно двох агресорів, які вже поділили її навпіл. Того осіннього дня до столиці Галичини зайшли переможці – типові росіяне з монгольсько-калмицькими обличчями, не чесані, не голені, в брудній різноплановій м’ятій формі… Вони викликали скоріше огиду, а ніж страх.
Всі окуповані українські села і міста перетворилися для радянської еліти на місце паломництва для грабунку. Малоосвічені представники країни «робітників і селян», які хлинули на західноукраїнські землі в пошуках наживи та ексклюзиву, дуже швидко перетворилися на невичерпне джерело жартів та глузу для місцевих від мала до велика. Ну що ще залишалося, не плакати ж? А приводів радянська «еліта» давала, хоч відбавляй.
В українських народних традиціях тісно переплелись язицництво та християнство як гармонійний симбіоз та тріумф толерантності мирного співіснування та космополітизму нації завжди відкритої для нового та шануючої спадщину пращурів. Прекрасним прикладом цього твердження служить християнське свято Благовіщення пресвятої Діви Марії та одночасно язичницьке – третьої (після Стрітення та Сорока Мучеників) зустрічі весни 25 березня.
Саме останнє з прадавніх часів у українців знаменувало остаточну перемогу весни над зимою та дозвіл на початок польових робіт (до цього моменту землеробні клопоти вважалися великим гріхом). В цей день місцева громада збиралася разом на традиційне щорічне Віче з головним питанням про визначення порядку обробки полів чи городів сім’ям без годувальника (удовицям, сиротам та одиноким), землю яких орали і засівали гуртом, першочергово, безоплатно як запоруку злагоди та згуртованості всіх її членів.
Радянський режим, як одне з багатьох перевтілень кривавої Московії, що століттями сіє кров і хаос по всій планеті, вже десятиліття як помер, а його достойний нащадок – путінська Росія – ще тільки зароджувалась, але справа червоної пропаганди жила в її годованцях, часом сильно впливаючи на світову політику для дискридитації України через призму брехні сто разово повтореної в намаганні перетворити її на правду. Тим гірше, якщо до цього підключається весь дипломатичний корпус іншої країни, причому країни, яка весь цей час сама бореться з сусідами за само право свого існування.
Однією з головних цілей московських режимів будь-яких толків у всі часи була і залишається спотворення правди про українську історію, українські стародавні культурні традиції, українську мову, українських героїв. Багато вихованців каральної школи КДБ (НКВС, ФСБ), які після розвалу союзу та відкриття кордонів розлетілися всією земною кулею та осіло в багатьох країнах (в тому числі Ізраїлі), продовжують робити свідомо чи ні за московитів їхню брудну пропагандиську справу (чого варто лише невизнання Іудейською державою штучного Голодомору українського народу, ідейними натхненниками та виконавцями якого, були в тому числі представники саме цієї національності (Лаврентій Берія, Лев Троцький, Мендель Хатаєвич, Лазарь Каганович, Абрам Слуцький, Олександр Хайт, Абрам Розенбрандт … – ім’я їм легіон, бо за статистикою 56% керівників радянських каральних органів того часу за національністю були євреями).
Ця історія почалася за кілька століть до того, як народилася, набрала сили і впала під ударом східняків, які і зараз не дають українцям мирно орати свої поля та ростити дітей, Велика Київська Русь, в ті давні часи, коли країна ще не прийняла християнство, а на цих теренах безроздільно панували праслов’янські племена VII – VIII століть. Як мить промайнуть роки і роки, що складуться в тисячоліття, і вона отримає своє продовження, коли українську землю вкотре окупує московська орда під червоними прапорами після двох найстрашніших світових війн сучасності, 9 червня 1961 року.
Кажуть: будь-який скарб відкривається тільки тому і в той час, що призначені долею. От як ще пояснити факт, що століттями оране, саджене та збиране поле в самому серці України на стику трьох історичних регіонів (село Глодоси) без будь-яких зусиль віддало незліченні коштовності в руки простого сільського парубка лише в другій половині ХХ століття? Та й обставини знахідки дещо віддають містикою.
Він тільки-но випустив свою абетку для українських недільних шкіл, вперше в житті купив собі на подарунок золотий годинник, в грандіозних планах мріяв продовжити свою меценатсько-освітню справу випуском за зразком лічби, географії та етнографії, повернутися в Україну, одружитися… Але доля-злодійка вирішила інакше, обірвав життя українського Пророка наступного дня після його сорокасемиріччя о пів на шосту ранку – ніч на 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зовсім не лягав, його сильно мучала задуха від водянки, що дісталася легенів (він міг лише сидіти на ліжку, впершись в нього руками), а на ранок, випивши склянку молока, віддавши наказ слузі прибрати та подати чаю, як завжди почав спускатися до своєї майстерні, щоб продовжити роботу над початим портретом, але впав сходинками замертво.
Три дні труна з його тілом, над яким троьма мовами читали молитви, стояла в петербурзькій церкві Академії мистецтв, а в день поховання проводжати його на Смоленський цвинтар зібралася велика траурна процесія шанувальників. Тихо падав лапатий сніг, вкриваючи білою ковдрою все навкруги. Епітафії, промови… найбільш вражаючою польського студента Хорошевського: «Ти не любив нас, – мовив він, звертаючись до покійного, – і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу».
Він став наріжним каменем, на якому і досі тримається весь здобуток української літератури та малярства за останні півтора століття, світочем свого таланту сорок сім років освітлюючи шлях для послідовників. Його люблять, його ненавидять, але лише одиниці залишаються байдужими до майстра сучасного українського слова Тараса Шевченка. Бо сама його творчість уходить коріннями не до азів епістолярних та художніх канонів, а проросла з народної мови та бачення навколишнього світу.
Можливо будь у Тараса якісна освіта окрім тих неповних двох класів церковно-парафіяльної школи, які він відвідував з благословіння батька в 1822 – 1823 роках, його літературний спадок був би геть іншим, і Шевченко не був би самим собою. Фактично його неповторний стиль сформувався з української народної говірки помноженої на самоосвіту через книжки та мандри (в тому числі закордонні) в якості кріпосного служки Павла Енгельгардта, в якості вікно у великий світ.