Звичайне українське село на Сумщині післявоєнного зразка. Пересічна вчительська сім’я Ющенків. Батько Андрій Андрійович – фронтовик, в’язень німецьких концтаборів під наглядом московських карателів з КДБ за співпрацю з українськими націоналістами, якому точно було не до вивчення українських пісень, тому до кінця життя в щирих застіллях він завжди співав лише єдину відому йому «Розпрягайте, хлопці, коні». Ну ким ще міг вирости його син, як не справжнім українцем?
Хоружівське дитинство Віктора нічим не відрізнялося від сотень тисяч інших дітлахів від Сяну до Дону: хата з безкінечними господарськими клопотами, школа, компанія однолітків, улюблені книжки про захопливі мандри… Саме останні породили мрії про археологічну кар’єру, щоб на власні очі побачити острів Пасхи, загублені в джунглях Амазонки племена, прочитати ще не відомі ієрогліфи єгипетських пірамід… але всі ті мрії вщент розбилися о прагматизм матінки: «Будеш бухгалтером!».
Коли сонце ховає за обрій свій останній золотий промінь, і суцільна імла поступово огортає кожну билинку та животину своєю щільною ковдрою суцільної пітьми, на крилах ночі на грішну землю за українською міфологією прилітають цілі зграї безжальні бісиць темряви – нічниць, що народилися із загублених між двох світів душ чи-то померлих через неподілене кохання дівчат-самогубець, чи перероджених колишніх земних відьом.
Люди кажуть, що саме їхні чари — головна причина безсоння на землі, буцімто вони забирають сон у тих, хто став причиною їхньої смерті (любчика чи розлучниці), а коли доведуть свою чорну справу до кінця і покладуть своє неподілене кохання чи щасливу суперницю в труну (адже людина абсолютно без сну може прожити лише десять днів, а хронічне недосипання вичавлює життя з тлінного тіла по краплі день за днем), переключаються на їхніх діточок, а потім – нащадків, покоління за поколінням (в народі дитяче безсоння так і називають — нічниця). Ще подейкують, переслідують тих, хто гроші загубив.
В сучасній історії ту сутичку в київській Лук’янівці 9 лютого 1923-ого багато хто називає останнім боєм холодноярців. Хоча насправді останній переможний визвольної війни у воїнів Холодного Яру ще попереду. Адже духовні нащадки тих, хто тоді століття тому взяв зброю до рук в боротьбі за українські суверенітет та незалежність, зараз у лавах ЗСУ закінчують їхню справу остаточного вирішення питання існування одвічного ворога людства.
Почалося відкрите безкомпромісне протистояння холодноярців з московитами в 1918 році на подвір’ї Мотронинського монастиря, де ж ще українська зброя могла отримати благословіння на свячену війну зі своїми одвічними гнобителями за власну землю, як не в рідній домівці Божій? – права справа, і за якісь лічені місці первинний повстанський загін в двадцять дві особи перетворився на цілу українську республіку серед суцільного мороку московської окупації, контролюючи чималу частину Черкащини.
Україна — не Московія, ніколи не була і не буде, про що наявно свідчать не тільки події новітніх днів, а й голос іноземців з минулого, які мовлять краще ніж чисельні ретельно сфальсифіковані за століття московської окупації документи.
Так згідно записаних зі слів очевидців «Lettera d’Alberto Campense» Альберто Кампензе столиця русинів Київ станом на 1534 рік була хоч і сильно пограбована і спустошена східняками, але залишалася «одним з найгарніших і найкультурніших міст Європи» з впорядкованою організацією, багатими домами та чистими вулицями, в той час як сама Україна того часу була високорозвиненою цивілізованою країною, половина населення якої жила в містах з Магдебурзьким правом загальною кількість близько тисячі, завдяки чому формувалося дев’яносто відсотків доходу (Іван Крип’якевич).
Він був Білим в добожественні часи, коли служив лише тимчасовим притулком для мандрівників-торговців всіх національностей на довгому морському шляху зі сходу на захід і в зворотній бік та перелітних птахів в їхній щорічних не ними вигаданих мандрівках північ-південь. Таким би пересічноюм, винятково географічною одиницею український острів в гирлі Дунаю і залишався в історії, якби не аура міфів і легенд, що оповила його щільною муаровим саваном таємничості загубленої десь між небом та землею.
З’являється він на сторінках літописів ще в далекому VII столітті до нашої ери під назвою Левка (з давньогрецької «білий», «світлий», «сяючий»), хоч вже століття жив в нетлінних гомерівських «Ілліади» та «Одисеї», які до недавнього часу вважалися лише поетично-міфологічною вигадкою автора, а зараз все впевненіші переходять до розряду історичних опусів, в яких за плином великого проміжку часу (як-ні-як пів-тисячоліття пройшло з Троянської війни) герої і подій автор передає через використання божественних образів.
Доля привела його в цей світ в найстрашніший рік для України рік, коли кожного дня тисячі старих, малих і ненароджених вмирали жахливою голодною смертю за рішенням окупаційної московської влади, що вирішила штучним Голодомором 1932 — 1933 років приборкати свободолюбний українських дух. До того ж його науковою колискою була вся Україна від суворих степів багатостраждального Донбасу до старезних Карпатських гірських хребтів. Як випробовування гартують сталь, так і рідна земля виплекала Бориса Яценка своїм справжнім Сином, який до останнього подиху боровся за історичну справедливість для своєї Неньки.
Щасливе сумське дорослішання, кинутий Львівська політехніка заради Горлівського «інязу» за покликом души з відзнакою за спеціальністю «Англійська мова, українська мова та література», двомісячне переддипломне стажування в Англії та Шотландії взимку 1958-ого, вчителювання в закарпатському селі Велятин на Хустщині, кабінет іноземних мов обласного Інституту удосконалення вчителів (на підставі власного багатого досвіту розробив ефективну систему методичної роботи, впроваджену в шкільну освіту країни 1986 року), Ужгородське відділення Інституту проблем реєстрації інформації Академії наук України…
Серед пустелі всесвітнього великого Ніщо, коли з Всевидячого ока вічності (як Бога називали українські пращури) на землю впала перша сльозинка в пам’ять по Старому поглиненому холодною байдужістю Хаосу світу, то обернулася вона на прекрасного Першоптаха (Сокіл-Прадід, Сокіл-Род), який став символом нового життя на планеті — так в українській міфології саме соколиними зусиллями буття почало своє відродження-переродження з берегів першоріки-Дунаю.
За прадавніми слов’янськими легендами найкраще збереженими до нині в віршах заспівах-колядках-щедрівках, які сюжетно щільно переплетені з індоєвропейським культурним надбанням як частиною спільних витоків, саме Першоптаху належить честь створення першу колиски-гніздечка відродження світу. Він сплів його на самісінькій маківці явору (ототожнення Світового дерева життя, в квітучому гіллі якого рояться медоносні бджоли, а по гілках сидять зозулі і ластівки), перевиваючи барвінком та запашними травами, вмощуючи м’яким цвітом калини всередині, обкладаючи зовні тереном для захисту, на верхівці — чистим золотом (символ сонця), щоб в любові і затишку добрі і краси народити на світ перше яйце прекрасного буття всього сущого, поки Всевидяче око плакало про втрачене минуле, створюючи життєдайні річки, моря та океани.