Все відбувалося так давно, що напевно вже ніхто і не скаже чи правда це, чи вигадка людська помножена на історію, яка проступає в хиткому місячному світлі нечіткими контурами привидів напівзруйнованих веж і відгомонами луни вітру в давно засипаних підземних ходах – два століття забуття та окупація зробили свою чорну справу, стерши всі факти про Пнівський замок з літописних сторінок.
Але іноді випадковим щасливим нещасливцям в мерехтінні надвечірньої примарності доводиться опинитися десь на тонкій межі між двох сутінкових світів, і тоді з небуття постають тіні забутих предків, які щось шепотять в намаганні нагадати живим свою історію, щоб марно застерегти від помилок майбутні покоління. Ціх привидів неоднаразово бачив та чув місцевий краєзнавець, нині покійний Михайло Федоришин, який намагався з’ясувати їхнє походження, але виявив лише чутки, перекази та легенди.
Чарівне місто, яке купається в променях світової слави від моменту своєї появи на документальних сторінках, як самобутній етнокультурний осередок та один з найбагатших українських чорноморських портів. Головна перлина, що вінчає подаровану Посейдоном корону високого пагорба над синім атласом морських хвиль – вершина творіння трьох земних стихій. Красуня-Одеса, історія якої ховається в імлі віків і лише найсміливіші науковці в світлі своїх факелов-знань намагаються розгледіти її примарні сілуети.
Широко відома дата 10 січня 1795 року, як День народження міста Одеса без пояснень походження назви, третє століття поспіль інтригує своєю неоднозначністю, народжуючи безліч теорій та легенд. При чому найстаріша з них пов’язувала походження назви ї давньогрецьких поселення Одесос (деякі спеціалісти з сторогрецької тлумачать як «Великий торгівельний шлях»), які існували десь в VI столітті до н.е. Правда за пізніше з’ясованими фактами одне з них знаходилося на місці нинішньої болгарської Варни, а інше – на березі Тилігульського лиману, який містиця не так вже і далеко від Одесси.
Катеринославщина, втім як і інші українські землі, в другій половині XIX століття стала повноцінною частиною світового суспільства, а разом з тим і привабливим ринком з швидко розвиваючимся платоспроможним попитом та широкими можливостями отримання швидкої вигоди завдяки багатим природним ресурсам. Найризикованіші іноземні бізнесмени один за одним потяглися сюди, щоб вхопити свою частку мінливої удачі.
Хтось їхав освоювати золото українських полів, комусь більше до вподоби було вугледобування, хтось вкладався в металовиробництво та будував кораблі, а у когось душа лежала до тендітного скла та фарфору. Німці, бельгійці, австріяки, американці, французи… всі вони шукали своє місце під українським сонцем.
Саме так, архітектурно сходи (офіційно стали Потьомкінськими лише в 1950 році), що з’єднали Одесу з її портом, дійсно уходять в небо (принаймні на такий візуальний ефект розраховував один з творців проекту, хоча хто саме, Авраам Мельніков, Франческо боффо чи Потьє з плином часу сказати важко), з боку міста ж вони ровною доріжкою поринали у блакитні води затоки. При цьому географічно з-за примх берегової лінії вони каскадом спускаються на північний схід, а не на південь згідно поширеній думці.
Фактично сходи були прорубані в черепашнику за наказом турецьких військових за довго до появи міста і вели з фортеці Єні-Дунья до порту та купален у підніжжя високого пагорбу. Пізніше її сходинки для надійності одягли в дерев’яні обладунки і лише в 1841-ому вони отримали прикраси з трієстського пісковику, який потрапляв до Одеси в якості баласту європейських суден, що приходили за золотом українських полів.
Ця історія почалася в зовсім іншому місці за сім десятиліть до того, як набула широкого розголосу і увійшла до скарбниці українських іартефактів – 1 вересня 1939 року Німеччина і Москва почали ділити Європу навпіл згідно підписаного тижнем раніше секретного пакту Ріббентропа-Молотова, запустивши маховик найкривавішої і найруйнівнішої війни в новітній історії.
Українські землі спіткала печальна доля – окупація одним режимом змінювалася іншим, а патріоти переслідувалися і вбивалися всіма. За результатами ж тієї страшної війни лицемірний «демократичний» світ погодився з повною окупацією України Московією, а більшість її захисників опинилася в кращому випадку за кордоном в якості військовополонених, а в гіршому – в’язнями радянських концтаборах чи знайшли свій останній земний притулок в безіменних могилах, розстріляні НКВСівцями.
Чорноокі чи сіроокі, темноволосі з миловидними обличчями, правда представники чоловічої статі виглядають трішки старшим за свій вік з-за суворої мужності, стрункі та граційні (бо саме це вважалося за еталон краси задовго до того, як стало всесвітнім трендом) красуні та красені не залежно від віку – такими побачив українців під час своєї етнографічної експедиції майбутній автор слів українського гімну Павло Чубинський в 1872 році.
Крізь сухі цифри статистики того дослідження (лише 17,5% мають блакитні очі, третина – карі, в основному – сіроокі; 28% мають світле волосся (з них 4% – руде), інші – темно-русяве чи чорне; часом зустрічається татарський тип обличчя, а у кримли – український) м’яким абрисом проступають особисті спостереження автора крізь призму великої любові до свого народу, коли він нотатує про прекрасні м’які і привітні риси обличчя українок з легким нальотом печалі.
Підприємливість та відкритість до нового століттями були одними з головних рис притаманних жителям Генуї, яких сама природа спонукала шукати щастя за тридев’ять земель, відгородивши від рідної Італії високими Апеннінами та постеливши оксамит Лігурійського моря під самі ноги. Тим більше, що українські простори були їм добре відомі – існуючи багатостолітні торговельні зв’язки з північним Причорномор’ям переривалися лишена нетривалий час під впливом історичних подій. Але родюча українська земля з працьовитими господарями та схожий клімат вабили до себе італійців.
В Маріуполі зразка ХІХ століття генуезці з’явилися десь в 1830-х, коли ситуація в колишньому Дикому Полі стабілізувалася і можна було без проблем вести комерцію. А торгувати тут було чим – безкраї луки ставали запашним золотом меду, а теплі азовські хвилі кишіли різноманітною рибою в тому числі коштовних червоних видів, але головна принада – століттями «гуляюча» земля давала надвисокі врожаї високоякісного зерна.