Німецькі спеціалісти за всіх часів новітньої історії цінувалися філігранністю своєї роботи на заздрість оточуючим прискіпливістю протекціонізму кожної найдрібнішої деталі. Тому не дивно, що для тотальної фальсифікації історії Московського улусу Золотої орди були обрано фахівців саме з німецьких земель, тим більше, що сама ініціатора цієї найграндіознішої афери в історії людства сама була звідти родом, що робило її добре обізнаною про рівень підготовки своїх одноплемінників та гарантованість кінцевого результату.
І дійсно, брудна робота була виконана, як на той час досить якісно – в середині XVIII століття рабська історія дрімучої Московії, яка до того лише в голові божевільного царя Петра І існувала як вигадана європейська «Росія», отримала фальшиво-документальне забарвлення. Німецькі спеціалісти відпрацювали свої брудні гроші: стародруки Русі-України були переважно знищені, а ті що лишилися — модифіковані згідно нової московської версії історії з вписанням вигаданих подій, яких ніколи не було, вилучанням і доданням цілих сторінок.
Шляхетність загартована століттями боїв під прапорами переможців, Корибут-Вишневецькі вели свій рід від славетного Гедиміна, короля литовців і русинів (як він сам себе іменував), що бився під своїм гербом-переосмисленням українського тризуба, і сина його Ольгерда, великого збирача україно-литовських земель під знаком золота шестикінечної зірки. І хоча спадковість символів на гербах нащадків не завжди мала лінійну динаміку, вже в Пізньому Середньовіччі вона перетворилася на впорядковану та стало-родову.
Тому золотий хрест з перехрещеними кінцівками, що спочиває на півмісяці кінцівками донизу над золотою шестикінечною зіркою, на щиті кольору крові огорнутому княжою, підбитою горностаєм мантією з митрою на чолі (так званий «Корибут»)— це фактично історичний шлях роду від пращурів до нащадків з найвидатнішими досягненнями, закарбованими в символах на їхньому гербі, хоч за браком та загубленістю історичних документів родовід чисельних аристократичних сімей Східної Європи, як і Вишневецьких, досі достеменно не підтверджений і знаходиться в стадії дослідження.
Московія ніколи не була країною воїнів, для цього в неї не було достатньої кількості освіченого та високовмотивованого воїнства з загально прийнятим розумінням законів військової честі, доблесті та сили духа. Фактично історично жодної перемоги на полі бою московити не досягали без допомоги чи руками інших народів. Так було, і так буде, допоки існує це штучне об’єднання диких племен на планеті Земля. Чого варта лише слава «непереможного» чорноморського флоту і головної кримської його гордості, військово-морської бази в Севастополі.
Крим з моменту його першої анексії 8 квітня 1783 року маніфестом про приєднання до Московії непомірними імперськими амбіціями німкені Катерини ІІ на століття вперед став своєрідним Троянським конем, і було лише питанням часу, коли півострів почне свій руйнівний вплив на це штучне політико-географічне утворення.
Для Московії музика, культура, спорт ніколи не були поза політикою, і той хто стверджує зворотне, той точно свідомо працює на кремлівських імперців всіх ґатунків та режимів. Адже підкорення кожного новозахопленого народу московити за своєю давньою традицією починають зі знищення видатних провідників його культури, носіїв традицій, національної спадщини з метою розчинення в сірості зросійщення, яке і саме-то є штучновигаданим плодом німецьких псевдонауковців Катьки ІІ. Чого варті лише дев’ять за століття окупації офіційних заборон царської влади на використання української мови на рідних теренах чи «розстріляне відродження», одним з жертв якого був всесвітньо відомий автор «Щедрика», Микола Леонтович.
Хлопчині пощастило народитися в музичній українській сім’ї на квітучому Поділлі зразка 1877 року, де батько Дмитро не тільки сам грав на декількох струнних інструментах, а ще й диригував хором семінаристів, матінка Марія, як справжня донька своєї землі, чудово співала народних пісень. Шлях ж музикальної творчості для Миколки остаточно визначився, коли вже через рік після початку навчання він одинадцятирічним був переведений до духовного училища в Шаргороді, в якому окрім іншого викладалися нотна грамота, партитура та різноголосий хоровий спів. З огляду на це логічним продовженням освіти для Леонтовича стала Кам’янецька духовна семінарія, де на світ з’являються перші його самостійні твори з аранжування українських народних пісень зі стильовим наслідуванням метру вітчизняного музикального світу, Миколі Лисенку.
Ті самі українські літери «ї» та «ґ», які щодня кожен український школярик ретельно виводить своєю ще невпевненою рукою в зошитах в косу – що може бути більш нейтрально-миролюбним чи творчо-безпечним за звичайний правопис? Але це все лише на перший погляд, адже кожна літера, кожен знак загальноприйнятого, так званого «Харківського», правопису, що заклав основи сучасної української літературної мови та норм її орфографії, щільно политий кров’ю та стражданнями його авторі…
Перші роки радянської окупації, коли несподівано здобута влада в руках люмпену без будь-яких стратегічних політичних планів, подарували Україні тимчасове нетривале щастя на відродження та розвиток своєї самоідентифікації через скинення столітніх кайданів московського гноблення національної культури, мистецтва, традицій, мови. Причому саме остання, як підґрунтя існування самого українського народу, мала першочергове значення, що документально було закріплено постановою Ради від 23 липня 1925 року про створення комісії з розробки правил правопису української мови.
Домівка для української родини – символом нового щасливого життя, в якому мало бути якомога більше добра і радості, якомога менше — негараздів, розчарувань, зла. Саме тому весь процес побудови нової хати від вибору місця розташування до останнього цвяха на даху та розташування меблів всередині новозбудованої оселі в українських народних традиціях був оповитий цілою низкою ритуалів, прикмет та забобонів, більшість з яких дійшли в тій чи іншій мірі до сьогодні.
Так ще на етапі пошуку відповідної фізичним вимогам земельної ділянки (бажано цілинна, не на роздоріжжі, суха, на пагорбі, з виходом до річки чи ставу з одного боку та до вулиці — з іншого, достатня за розмірами для будівництва житлово-господарських споруд, саду-городу і випасу худоби) в гру включалися ціла низка вимог, які перетворювали цю справу на нелегке діло, адже окрім іншого вона мала духовну та фізичну «чистоту», що означало: попередні господарів (за наявності таких) не були пиятиками, хворими, сварливими чи розлученими, попередня хата не згоріла від удару блискавки, худоба охоче «лягає» на її теренах, а також росли дерева.
Одна назва «Чорний ліс»… і перед очима постає непролазні хащі старезних дерев, куди не має шляху жодному сонячному променю, а десь з глибин прадавньої пам’яті віє моторошним холодом чи-то справжніх, чи примаренних спогадів луни гарячих битв з металевим присмаком на вустах та грузьким запахом свіжої людської крові, від якого паморочиться голова. Дві місцини, розташовані одна від одної на сотні кілометрів і одна українська войовнича доля-назва для обох.
Мабуть щось-таки є містичне в поєднанні двох цих слів: Чорний ліс захищав праукраїнців-скіфів під час наступу персів 512 року до н.е., в Чорному лісі билося військо київського князя Мстислава II Ізяславича з половцями за Соляний шлях півтора тисячоліття по тому, ще через шість століть Чорний ліс був одним з осередків гайдамацького базування…