Мабуть, пиріжки в українській національній кухні посідають ледь не друге місце після хлібу серед борошняних виробів. Адже їхнє солоне чи солодке смакове та видове різномаїття знайде свій шлях до души кожного вибагливого гурмана з найвибагливішими кулінарними забаганками. Ці золотяво-рум’яні шматочки дарунків українських полів та природних щедрот — неодмінний атрибут обрядового столу, не залежно від його офіційного приводу та соціально-релігіного значення (з тією різницею, що в піст склад начинки відповідає церковним заборонам).
Фактично для виготовлення пиріжків в Україні використовується три види тіста: прісне, квашене та листкове, хоча часом використовувалися і квашено-листкові варіації. До того ж у кожної господині малися в запасі власні секрети приготування смачнючого тіста за допомогою заміни води в традиційних рецептах молоком, сироваткою, сметаною чи додаванням вершкового масла, сушеного цукрового буряка або збільшення / зменшення певних інгредієнтів, часу витримки.
Хліб… як багато стоїть за цим словом турботи, праці і безсонних ночей тих, хто саджає, леліє, збирає, випікає його своїми руками. Він — традиційна українська повсякденна страва, виготовлена з житнього (зумовлено більшою врожайністю цієї злакової культури в Україні) борошна з домішками пшеничного, ячмінного, гречаного чи вівсяного на заквасці. Святковий варіант — дріжджова паляниця або урочистий коровай.
З хлібом українець приходить в цей світ («хрестильний калач»), і з ним ж іде в небуття (краєць «на віку» домовини та поминальний). Тому хліб, який називався ще «учиненим», першим ставився на стіл і виконував також обрядові функції побутового захисту родини, виготовлявся зазвичай на хмільному розчині з додаванням попередньої випічки чи вічної закваски (кваші) з борошна та води, що перед тим три дні набувала силу в теплі за щоденного подвоєння обсягу додаванням інгредієнтів.
Святки на українській землі існували за довго до появи християнства. Тисячоліттями зимове сонцестояння, як символ народження нового циклу земного буття, слугувало праукраїнцям знаком до початку веселих святкувань з традиційним обрядовими заходами, колядковими співами, ігрищами та просовою кутею з медом і млинцями, які органічно впліталися в канву слов’янських вірувань про Даждь-бога сонця та душі пращурів-охоронців роду (недарма ж «календе», у різних інтерпретаціях вшанування нового року через призму поклоніння душам померлих пращурів, існувала майже у всіх давніх культурах світу).
Із відвоюванням релігійних позицій християнством, вікові українські зимові святкові традиції замість того, щоб зникнути у вирії буття, стали частиною різдвяних народних гулянь, що починалися зі Свят-вечора 24 грудня і закінчувалися Водохрещею 6 січня. Але відтворювалися вони вже в церковному контексті, що замінив собою культ старих богів. Кутя, ворожіння, ігри з машкарою («козою») та колядування так залишилися в українських святах (хоч час від часу християнські священнослужителі і намагалися їх заборонити як язичницькі); хоч Ісус в колядках замінив Даждь-бога (символ сонця), святі апостоли Петро і Павло — бога Велеса (покровителя домашньої худоби), а Діва Марія стала хранителькою домашнього вогнища Ладою.
Загальні абриси сучасної цивілізації на мапі земної тверді почали малювати ще шумери в VII тисячолітті до нашої ери, коли на світ з’явилися Чатал-Гьоюк (зараз Туреччина) та Єрихон (Палестина), населення яких складало 6000 та 2000 осіб, що проживали на площі 13га та 4га відповідно. Вони вважаються першими протомістами (великі поселення з ознаками адміністративної організації) планети.
Цікаво, що їхні європейські послідовники розташовувалися саме в Україні, а точніше на території сучасних Кропивницької та Черкаської областей, трипільської доби, і існуючі досі в якості сіл Небелівка та Федірівка, населення яких в 4300 році до н.е. вже налічувало 3000 та 1800 осіб відповідно. На той час вони були найбільшими поселеннями Європи.
Борець за єдину Україну, народжений в темні часи, щоб світлом свого пера осяяти майбутнє своєї багатостраждальної батьківщини і назавжди впасти нескореним від двох куль пістолета Макарова московських орків зі сходу (бо людьми їх проста не можна назвати) на самому початку великої битви світу з темрявою. Ізюмський літератор, Володимир Вакуленко.
Мальовничі краєвиди Ізюмщини з їхніми високими пагорбами, лісовою гущавиною та химерними вигинами блакитної стрічки Сіверського Донця вже з малих років надихали поціловану музами душу вразливого хлопчини на перші проби мистецького пера, хоч на дворі правив бал суцільний морок радянської окупації, в якому навряд чи було місце вільному польоту фантазії.
Разом з частиною Буковини, здобутою після першого поділу Річи Посполитої 1772 року, Габсбургська корона отримала дуже цікаву систему місцевого судочинства, в якій були відсутні основоположні чинники правосуддя як такого — справа розглядалася без попередньої реєстрації та ведення протоколу, а сам процес не передбачав наявності присяжних засідателів та захисника.
Хоч і судові нововведення першого намісника краю 1774 — 1778 років, генерала Габріеля фон Сплені, не додали до процесу значного адміністратративно-юридичного ладу, адже вони без усунення попередніх недоліків додали такі суперечливі тези, як ведення судочинства на підвладній йому території людьми без найменшої кваліфікації. Так розгляд селянських справ був довірений двірникам, міщанських — магістрату, а аристократичних-духовенських — безпосередньо наміснику. При цьому самі виконуючі суддівські обов’язки не позбавлялися від своїх безпосередніх обов’язків, що призвело до безкінечності судових процесів, які так і залишились без будь-якого регламентування.
От здавалось би: яке йому, уродженцю німецького Веймара, спадкоємцеві надзаможного тульського роду металургійних магнатів Демидових діло до українських справ? Палац в самому центрі Парижу, вілла в Довілі, успадкований від бездітного дядька титул князя Сан-Донато разом з розкішним маєтком оповитим витворами мистецтва… перед ним ж був розкритий весь світ.
Аж ні, Павло Павлович не тільки при своїх статках та блискучій юридичній освіті (практику проходив у Лабулі, Франка та Бодрійяра) влаштовується в свої тридцять на скромну посаду кам’янець-подільського радника губернського правління, наступного року буде Київ з посадою почесного мирового судді, а в 1871-ому — поважна посада міського голови української столиці (причому він був обраний більшістю голосів гласних).