Сіре ніщо карельської глибинки, відоме як урочище Сандармах, так і залишилось би всього лише цяткою на мапі чергової московської імперії в кольорах крові, якщо б цю землю кати з НКВС без суду і слідства (бо той фарс з розстрільними трійками, які виносили смертні вироки тисячами на день не можна було навіть віддалено назвати правосуддям) так рясно не усіяли тілами своїх жертв, що і через десятиліття старанно похований в КДБшних архівах жахливий злочин не стерся з людської пам’яті.
Пазл передумов тих трагічних подій почав складатися ще з московської окупації та встановлення диктатури пролетаріату на захоплених голодним та злобним червоним люмпеном українських теренах в 1922-ому. Ні, перше десятиліття радянщина доволі спокійно відносилася до української мови, культури, традицій і їх уособленню в яскравих постатях тогочасних митців, науковців, політиків, військовиків, священнослужителів. Бо за наявності великої кількості залишеної на руках зброї після визвольної війни 1918 – 1920 років та ще не охололий дух українського опору (на початку 1920-х одночасно в Україні палали більше півтори тисячі повстань проти більшовиків та їхнього режиму) утиски місцевої інтелігенції могли послужити тригером до поновлення війни з неясним результатом для червоних.
Гримуча суміш крові багатьох найіменитіших родів Європи плюс витончена краса з норовливим вигином брів, ніжною шийкою, округлими білими плечиками, трохи кирпатим носиком та ледь помітною ямочкою на підборідді на додачу — що може бути магічно-привабливішим для представників протилежної статі? Вона, киянка за народженням, була суцільним уособленням своїх батьків, взявши від матінки, Олени Трубецької, арестократичну красу, а від батька, та той час київського голови, князя Сан-Донато, – вибуховий характер.
І хоча долею Аврорі Демидовій було відведено на цій землі всього лише три десятки років, вісімнадцять перших з яких вона провела в розкішній садибі на київському Бібіковському бульварі та одеській віллі, вона в підтвердження свого ім’я на честь грецької богині світанку залишила невитравний слід в історії та чоловічих серцях європейського вищого суспільства того часу.
Треба бути насправді великим філософом, безмежним альтруїстом та натхненним романтиком, щоб сіяти зерна волі, гідності та самоповаги в людські души в сподіванні на сильну парость, яка втримає націю на краю прірви кордону з кривавим, позбавленим будь-яких морально-етичних нори сусідом-загарбником. І хто ж ще міг бути цією совістю нації та втіленням всіх вищеназваних якостей найвищого ступеню, як не український пророк, Тарас Шевченко.
Так, саме великому і геніальному Кобзареві належить поєднання двох слів, Слава України, які століттями надихають українців на боротьбу за свободу рідної землі, наповнюючи піднесеним патріотизмом та нескореною волею душу. Досі в архівах зберігається власноруч написаний Шевченком в грудні 1839 року текст вірша «До Основ’яненка» (вперше опублікований в 1860-ому):
Відношення окупаційної влади до архітектурних пам’яток, як однієї зі складових формування національної пам’яті, іноді дарують дослідникам дивовижні сюрпризи, якщо абстрагуватися від жахливого контексту самої окупації та спиратися на задокументовані факти, а не вигадані міфи псевдонауковців, слова очевидців, а не наглу пропаганду. Взяти хоча б за приклад одну стародавню дерев’яну храмову перлину Свято-Микільського Вінниці.
Період московської окупації під червоними прапорами з 1923 по 1941 роки для святині відзначився перманентними переслідуваннями та утисками (бо саме в релігії червоні вбачали основного свого конкурента за уми і серця людей на новоокупованих земелях) з періодичним зачиненням дверей храму для парафіян та арештом її пароха, секретаря місцевої єпархії, протоєрея Хоми Мефодовського. Розв’язка ж і зовсім була жахливою: церкву остаточно зачинили, її дзвін — скинули, все більш-менш цінне начиння ради розграбували (прикривши все актом про згорілий іконостас з іконами в дорогоцінних шатах, який нібито став єдиною жертвою пожежі в цих дерев’яних стінах), приміщення віддали під склад, а її настоятеля московські карателі забрали просто з Літургії і розстріляли 5 грудня 1937 року.
Всі військово-імперські замашки Московії, в тому числі останніх трьох десятиліть, значною мірою ґрунтуються на трьох основних видуманих в XVIII столітті міфах німецьких псевдоісториків, на запрошення прусачки Софії Ангальт-Цербст (знаної на Росії, як цариця Катерина ІІ) переписавших історію Московського золотоординського улусу в бік облагороджування.
Перший міф: «Москва — колиска слов’янського світу». Ось тільки в античних хроніках Геродота прабатьки українців, скіфи, як господарі землі в ареалі Ельба — Карпати — Дніпро — Дон, згадуються ще в V столітті до н.е. Їхня кров в асиміляції з сарматами з тією ж зоною господарювання породила на світанку нашої ери венедів, як називали слов’ян тогочасні хронографи Клавдій Птолемей, Пліній Старший, Тацит. Причому вже в IV столітті існував поділ на східних (українські пращури, склави і анти) та західних (прабатьки поляків, венеди) слов’ян. А два наступних століття «склавини» розселилися теренами сучасної Чехії та Словатчини. І Київ на високих кручах над Дніпром на той час вже існував не перше століття.
Безкраї простори Дикого Поля, окупаційна царська влада Романових і іже з ними на теренах якого діяла лише номінально, протягом століть залишалася надійним прихистком для всіх нескорених, вільних душею, сильних та вольових, що тікали від своїх московських рабовласників-господарів, разом утворюючи згуртовані громади задля виживання і процвітання без гніту. Чимало українських містечок і селищ починали так свою історію, Чистякове було в їхньому числі (офіційною датою утворення вважається 1778 рік).
Однак за чверть століття після знищення Запорізької Січи, коли розрізнені українські захисники осіли по різних містах і весях в очікуванні слушного часу для реваншу, московськи царьки почали щедрою рукою праворуч і ліворуч роздавати окуповані землі разом з їхніми мешканцями своїм поплічникам. Так вільне поселення при злитті Севастянівки та Орлової опинилося в руках генерал-лейтенанта Степана Леонова, і було ним найменоване на честь сина Олексія.
Московія = війна. Так було, і так буде у всі часи доки це злобне штучне утворення уражене імперським вірусом існує на планеті земля, бо агресія для його влади — це єдиний спосіб тримати купи своє малоосвічене та боягузливе, позбавлене будь-яких проявів гуманізму населення з рабською психологією. І перший етап війни з Грузією 1992 — 1993 років, яке московські пропагандисти досі сором’язливо називають «грузино-абхазьким конфліктом», не визнаючи ключової ролі Російської федерація, як агресора — зайвий тому доказ.
Це була друга після Придністров’я військова «проба пера» Москви на пострадянському просторі. Підбурювана, фінансована, озброєна та укомплектована Москвою Абхазія (чисельність грузинів якої на той час складала абсолютну більшість — 45,7% від загальної кількості громадян цього регіону) почала озброєне протистояння за відокремлення від суверенної стародавньої Іберії. При чому в «кращих» традиціях своїх російських кермачів абхазькі повстанці та кадрові російські військові, що діяли під їхнім прикриттям, не обмежувалися лише бойовими діями — нищилася вся інфраструктура (яка до сьогодні так і не відновлена), а мирні мешканці просто знищувалися за одну приналежність до грузинської національності.