Чорний список злочинів Московії починається задовго до заснування самого каганату під владою Золотої орди – вже в той час як з’явилося Суздальське князівство (один з майбутніх наріжних каменів існування імперії) київський літопис «Временник» в 1093-ому ідентифікував його як значно більшу небезпечність, ніж одвічні вороги русинів-українців – половці.
Жахливе попередження втілилося в життя вже в 1061 році, коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (пізніше канонізований московською церквою) захопив та пограбував столицю Київської Русі, причому руйнування були на стільки сильними, що місцеві літописці зазначали: «татаро-монгольській орді Батия мало що лишилося в 1240-ому». За два дні величне місто з його чотирма сотнями церков, яке було на той час більш заможним ніж Лондон та Париж, суздальці перетворили на ніщо, вкравши в тому числі з Вишгородського монастиря під Києвом привезену з Візантії чудотворну ікону Богородиці, яку вони і зараз видають за «Владимискую Богоматерь». Фактично то була перша війна Московії проти України.
Як абстрактний місток між німецькими колоністами зі сходу та цивілізацією на заході Вінниця кінця ХІХ – початку ХХ століття була набагато більше європейським містом ніж зараз., чисельні комерсанти з усіх куточків Старого Світу жили і працювали на її теренах. Головних конкуруючих неофіційних партій визначилось дві – про-германська та про-французька, які бачили майбутній розвиток міста крізь призму фінансово-політичних моделей цих развитих країн, хоча кожна з них мала свої принади та недоліки з урахуванням українських реалій.
Безкровні баталії між франко- та германофілів точилися майже на всіх соціально-побутових фронтах Вінниці. Причому партія останніх мала набагато більшу вагу завдяки негласному поручительству самої московської імператриці, уродженої принцеси Гессенської, та величезним інвестиціям бюргерів у вітчизняний агросектор, що забезпечувало їм підтримку чисельної місцевої єврейської громади, але й ряди прихильників республіки були щільні.
Починалось все дуже добре: ейфорія від перемоги диктатури пролетаріату під гаслами «Свобода, рівність, братерство», майбутнє в райдужних перспективах всесвітнього блага, життя на широку ногу на статки відняті у всіх верств населення під красивим словом «експропріація»… У кіноіндустрії ж взагалі мала бути щаслива доля, адже швейцарський відпочивальник Ленін назвав її головною серед інших видів мистецтва.
Так на базі реквізованих приватних кіностудій з’явилися Одеський та Київський знімальні майданчики під головуванням Всеукраїнського фотокіноуправління, але їхня обмеженість спонукала відомство шукати можливості для розширення свого впливу – так на світ з’явився договір від 31 грудня 1921 року з Кримським Наркомосом про оренду колишнього ялтинського ательє Єрмольєва та Ханжонкова.
В своїх жалюгідних потугах зазіхань на ототожнення з великою Руссю-Україною царі з мокшанських боліт зробили все можливе: і країну перейменували на співзвучну Росію, і правку стародавніх літописів німцям оплатили, і територію окупували, і заборону на українську мову вводили, і намагалися спаплюжити традиційну українську вишиванку через примусове вдягання в нього повій, і церкву підпорядкували світські владі, і геноцид українського народу влаштували через штучний голодомор та масове вбивство у концтаборах… – не допомогло. Гнила сутність московитів так і не здобула шляхетних українських рис, колективна народна пам’ять надійно зберігає код нації в своїх надрах.
Однією із основоположних складових будівництва московського міфу «про один народ» була православна церква. Не дарма ж навіть в часи жорсткого радянського атеїзму неканонічний московський патріархат продовжував свою діяльність на українських теренах (правда всі його попи мали світські офіцерські звання в каральних органах КДБ). Саме тому після неочікуваної української незалежності 1991-ого першим, що зробила російська влада – наклала свої лапи на головну українську святиню, Києво-Печерську лавру як власну, хоча вісімсот років не мала до неї жодного відношення.
В давні часи, коли сучасний світ ще не пізнав все жахіття двох світових воєн, місто Лева було майже таким самим – дурманячий голову аромат кави змішаний із солодкої ваніллю свіжою випічки огортав кам’яниці, пронизуючи їх до самого серця, веселий щебет коліжанок при зустрічі, шурхіт коліс по бруківці… Може лише плаття панянок були трохи довшими, а колеса належали екіпажам. Місто пристрасті, яке через призму часу відбиває минуле на сучасності. Але таке життя на піку емоцій часом доводить слабких духом до останньої межі -так було, і так є.
Хоча століття тому чи-то душевна організація львів’ян була тендітнішою, чи церковно-соціальні закони суворішими, випадки спроб самогубства через нещасливе кохання рахувалися десятками: пари які не могли бути разом (заборона батьків, один з закоханих був у шлюбі, нестача коштів на спільне життя), відсутність взаємності, сварки… Звичайно ж більш цим грішили представниці слабкої статі від гімназисток, до поважних домогосподинь. Наприклад якось дружина голови Галицького сейму випила отруту, але мабуть погано розрахувала дозу, доволі тривалий час лишаючись живою. Тому виникла суперечка з бійкою між викликаними ксьондзом та лікарем за право першому підійти до неї і тривала так довго, що в решті-решт вирішила все доля – бідна пані померла, тому переміг священник.
Вона була заборонена як не відповідна радянському реалізму з вето від «головного критика» країни рад товариша Сталіна. Її зреклися власні творці, намагаючись назавжди забути як страшний сон в білому мареві тіней. Вона стала символом творчого генію, назавжди лишивши за собою титул найекзистенціалістичнішої стрічки невибагливої радянської кыноындустрії.
Сценарій п’єси під назвою «Діскобол» вийшов з-під пера Юрія Олеши ще на початку 1930-х, а втілювати його в життя на київський кіностудії Українфільм взявся талановитий режисер Абрам Роом. Художній фільм про любовний трикутник з двох чоловікыв (студент, спортсмен Гріша Фокін та талановитий хірург, професор Юліан Степанов) та однієї жінки (дружина Степанова – Маша) мав стати екранізованими роздумами про радянське майбутнє стосунків через усунення перешкод у вигляді нерівностей.
Колись вона була одною з повноводних київських артерій, які забезпечували повноцінну логістику великого мегаполісу. Суднохідна з кришталевою водою Почайна веде свої витоки з оболонського каскаду озер (за іншими відомостями стариця великої української річки, що бере свій початок між нижче Вишгороду), щоб напоїти своїми чистими водами центр міста та внести свою лепту в швидке повноводдя Дніпра.
Коли саме виникла – про те невідомо, довгий час вважавшаяся загубленою вона знайшла своє впізнання в невеличкій річці, що бере свій початок на Оболоні та через Поштову площу нижче Хрещатика прямує через проспект Степана Бандери до Дніпра. Зараз маловодний потік більшою частиною захований під землею та в колекторах і лише зрідка бачить сонячне світло на нечисельних відкритих ділянках, хоча останнім часом питання її очищення все частіше з’являється на денній повістці міської влади.