З давніх-давен Україна-Русь вражала іноземців рівнем своєї цивілізації, освіченості, культури, відкритості та чистоти, зачаровуючи уяву втіленням легенд про народ-обранця, який змінить цей світ на краще. Десь ці сподівання справдилися (перша в світі Конституція Пилипа Орлика, перший Острозький ВНЗ Східної Європи, Революція Гідності), а десь завдяки століттям московських зусиль по знищенню українського народу через депортацію, голодомор, війни… – ні.
І хоча час стер більшість прогнозів для України від європейських істориків, але деякі з них все ж дійшли до наших днів і живлять справжню українську душу надією, що погляд з боку не помилився, і колись ці слова стануть пророчими.
Київська Русь як одна з найбільш освічених і цивілізованих країн Східної Європи з часів Раннього Середньовіччя манила іноземних мандрівників і дослідників, але жартівник-Хронос постарався в війнах, пожежах, повенях максимально стерти рукописні свідоцтва цього. Більш повна картина з документальних джерел опису Україна почала формуватися десь на початку XVI століття.
І якщо зараз у кого-то викликає сумніви стародавність історії України-Руси, то вона приймалася як незаперечний факт істориками кінця XIX століття. Так французький сенатор і редактор історичного журналу «La Patrie» К. Делямар акцентує увагу своїх читачів, що до підміни понять при Петрові I Росія називалася Московією, вкравши свою назву у руської землі зі стольним градом Києвом. Причому народ русинів (українців), чисельність яких в 1890-х роках становила дванадцять з половиною мільйонів під московською окупацією і два з половиною – австро-угорською, завжди мав свої власні відмінні від інших давні історію, мову, культуру, виразну індивідуальність.
Що може бути прозаїчніше, ніж таке ординарна інженерна споруда як сходи для з’єднання двох різних за висотою частин міста. Але Одеса не була б сама собою якби не перетворила її на шостий за привабливістю архітектурний об’єкт подібного типу в старенькій Європі зі званням найбільшої в Україні.
Дві сотні сходинок (зараз на вісім менше, бо частина закочені в асфальт Приморської вулиці), десяток різних за кількістю сходинок прольотів, гранітні обладунки радянських часів і цікавий оптичний ефект (знизу не видно міжпролітних майданчиків, зверху – звуження маршу), а за сухої статистикою цифр криються нерозгадані таємниці і загадкові легенди, які перетворюють Потьомкінські сходи на один з найвідоміших символів України та головну браму міста.
Чотириста років жах періодичних навал кочівників шматував українську землю. Життя в постійному страху, адже татаро-монгольські, потім татаро-турецькі полчища могли з’явиться з-за обрію будь-якої хвилини і, спаливши і розчавивши усе на своєму шляху, зникнути в хмарі пилу з під копит своїх коней до наступного разу.
Так було і в 1675-ому – незліченні орди зі сходу на чолі з візиром Кара-Мустофою та Нуреддін-султаном спустошили землі Поділля і Волині, посіявши кров, горе і сльози. І слава переможного походу так і не була б затьмарена, якби на шляху одного з турецько-татарських загонів не трапилася Почаївська гора з монастирської обителлю на вершині.
Загальновідомим є факт, що майбутній прославлений володар останнього Кубка UEFA і багаторазовий чемпіон України починав свій шлях під ім’ям «Стахановець», хоча мало кому відомо про декілька передуючих цій знаменній події місцях, протягом яких Шахтар існувала як «Гірники» і представляв Горлівку.
У весняному чемпіонаті союзу 1936 роки після десятирічного періоду періодичної опали футболу вперше була допущена команда українських гірників. У зв’язку із відсутністю на просторах молодий столиці Донбасу власних стадіону та клубу відповідного рівня, в терміновому порядку з горлівського «Динамо» із залученням кількох гравців з однойменного сталінського клубу був сформована нова команда під ім’ям «Гірники» з припискою в місті Сталіно, але приймаючою домашні матчі на горлівському стадіоні ім. Балицького.
Генеалогія – цікава річ, яка часом підносить такі сюрпризи, що історикам доводиться переглядати свої встановленні століттями догми. Цьому чимало посприяв безжалісний жартівник-Хронос, у вихорі часу знищив більшу частину документальних свідчень. Саме тому хитросплетіння престоло-спадкових зв’язків помножених на родові імена та різні семантичні їхні трактування перетворюють дослідження на захоплюючий квест, де нагородою є діамант знання цілісної картини.
Спадкоємцю англійського престолу уессекської династії, Едуарду Вигнанцю, не поталанило народитися в страшний час данського вторгнення, а раптова смерть його молодого батька Едмунда II Залізнобокого (йому було лише двадцять шість) всього після шести місяців правління Англосаксонією та трьох виграних у окупантів битв фактично прославила хрест на його і так примарній перспективі зайняти британський престол, який захопив рідний дядько майбутньої київської княгині Ірини (Інгігерди), датський король Кнуд Великий.
Батярство – не професія і не рід діяльності, це стиль життя за неписаними законами вулиці проти діючої влади, що народився з нізвідки і пішов у нікуди, щоб залишити по собі легенди в романтичному ореолі борців за справедливість. Хоча починалося все далеко не так піднесено-культурно на львівських околицях середини XIX століття…
Замарстинів, Кульпарків, Байки і звичайно ж Личаків були рідною домівкою, що породила їх з чорної прірви нетрів. Вони були «королями» львівських вулиць, вирішуючи кому жити в страху, а кому вільно весело гуляти. Дрібний грабіж, розгульне життя, бійки і компанія прекрасних дам були їхнім кредо, адже не дарма саме слово «батяр», яким вони самі себе гордовито називали з подачі невдалих австрійських копів, означає волоцюга, хуліган, гульвіса. Мало хто б хотіли зустрітися з одним з їх числа на безлюдній вулиці в темний час доби – справа могла обійтися від втраченого гаманця до серйозних травм в разі опору.