Імператор Австрійський, король Угорщини, король Богемії – чи це не вагома підстава для того, щоб прожити щасливе життя в оточенні любові і поваги? Але немов у насмішку його життя – черга втрат і розчарувань, однією з найбільш всеосяжних і трагічних – втрата коханої дружини з гірким присмаком власної провини. Втрата, крапку в якій поставив фатальний постріл 10 вересня 1898 року, що обірвав її життя. Чи це був лише початок?
Дитя життя, дитя світла, дитя енергії – Сіссі (Єлизавета Баварська). Це їй судилося стати улюбленою, але далекою дружиною останнього короля Ломбардо-Венеції. Звичайно Франц Йосиф I не жив відлюдником – була черга коханок, позашлюбних дітей… Рідкісні візити дружини (їх загальна протяжність не перевищувала двох місяців на рік), яка втекла на тимчасовий відпочинок, що розтягнувся до кінця її днів, від тиранії свекрові і придворної публічності у двадцять три роки були лише ковтком минулого і втраченого щастя для вінценосного чоловіка.
Тиша сонячного дня ранньої осені… коли лише спів птахів, дзюрчання води та шепотіння першого опалого листа на мить порушують дивний кришталь миті. І раптом брязкіт металу, скрип дерева, і ні не крик болю, ні, адже це лицарі – зітхання. Так, так це йде бій на ристалищі.
Це серед міських пейзажів Маріуполя за тонкою огорожею з біло-червоної стрічки, що розділяє сьогодення і минуле, лицарі у середньовічних обладунках і в обмундируванні часів Золотої Орди: шоломи, куяки, панцири, поножі, мечі, шоломи, нагрудники, наручи, щити… в запалі сутички змішалося все – простір і час. Але все ж таки це – ХХІ століття і це – всього лише гри справжніх чоловіків – лицарський турнір «Меч Приазов’я 2012».
Був найвищий указ Олександра I. Але як завжди на теренах величезної Російської імперії виконання указу, особливо якщо він стосується виділення бюджетних коштів, – справа довга. Його виконання може тягнуться тижнями, місяцями, роками і навіть десятиліттями – така бюрократична машина, віковий уклад… і від цього нікуди не подітися. Особливо ускладнює виконання, якщо фінансування виділяється на діло молоде, незвідане, що лише починає свій життєвий шлях.
Так йшли справи на зорі Нікітського ботанічного. Був царський указ від 10 червня 1811 року, де обумовлювала сума в десять тисяч рублів щорічно на розведення саду в південній частині Криму, причому із зауваженням, що відлік періоду починався з першого січня того ж року. Та виконання запізнювалося – фінансування не було ні в 1811, ні в першій чверті 1812-го.
До хорошого звикаєш швидко – так говорить народна мудрість. Як наочний приклад – споживацьке ставлення до благ цивілізації в кожному будинку, коли відсутність електрики або гарячої води викликає паніку і праведний гнів у його мешканців. І звичайно більшість міських жителів вже давно забула що таке носити воду в холоднечу з колодязя або зберігати продукти жарким літом, як важко приготувати біля відкритого вогню їжу влітку або забезпечити тепло в будинку взимку. Але ж колись все було зовсім інакше…
Так однією з нагальних проблем на зорі ХХ століття було водопостачання домогосподарств – воду слід було носити або з довколишніх водойм (благо екологічні питання тоді ще не стояли так гостро) або чекати прибуття водовозів, які за окрему платню доставляли цілющу вологу до вашого порогу, проте окрім фінансової та часової сторони цього питання існувала ще проблема її збереження.
Тут гаснуть свічки, а душу сковує льодовий холод. Тут немає місця теплу і світлу. Вікна та двері кімнат відкриваються тут за примхою господині, яка давно покинула цей світ та так і не знайшла спокій…
Починалося все дуже красиво: бій церковних дзвонів, пишна весільна процесія, море квітів, ніжний рум’янець дев’ятнадцятирічної красуні-нареченої, та тільки ось жених трохи не вписувався в загальну ідилічну картину – непоказний, застарий (не сорок років старший за свою обраницю). Але на що не підеш заради порятунку збіднілої сім’ї? Ось і вийшли з-під вінця повінчані перед Богом безприданниця Марія та граф Вацлав Ржевуйській.
Біль – страшний ворог і вірний друг. Вона змушує сходити з розуму, розриваючи тіло на частини, і разом з тим дає зрозуміти, що ти ще живий, що ще є надія на одужання.
Біль – це страшна сила, яка робить людину схожою звірова, вбиваючи в ньому все цивілізоване і раціональне. Вона готова вдарити з-під тишка, неждано – в цьому її сила, її могутність.
Тоді в червні 1475 року були п’ятиденна облога Солдайи і гіркота безвиходу, голод, страх, безвір’я, жар згарищ і жах поразки – це історичні факти, підтверджені документальними свідченнями та археологічними дослідженнями. Але чи насправді відбувалися ті події, про які писав великий турецький мандрівник Евлія Челебі і зараз залишається загадкою…
Так згідно його записам у народі вперто ходили чутки про чудесне спасіння переважної більшості захисників фортеці. Переказ, що не втратив свою силу і через двісті років (інакше мандрівник не ославив б його у віках на папері), твердив що генуезці, усвідомивши безвихідність свого становища твердині в облозі на високій кручі, за одну ніч прорубали в скелі сходовий марш протяжністю в тисяча сто сорок метрів з боку моря. Сівши на кораблі, що чекали їх, захистники змогли уникнути незавидної долі переможених у війні з нещадним ворогом – Османською імперією.