В його жилах текла кров польських королів отримана від матерії, доньки Августа II Сильного і його фаворитки, відомої європейської авантюристкою Анни Констанції фон Брокдорф (відома як графиня Козель), Фридерики Олександри в заміжжі Мощинської. Батька ж свого майбутній творець Фрідріхівкі не знав – коронний казначей Ян-Кант герба «Наленч» помер ще до появи на світ свого другого сина.
Народжений у Дрездені (там де взимку 1704 в місцевому палаці відбулася знакова зустріч його діда-правителя Саксонської землі із бабусею – першою красунею Європи, дружиною його міністра барона фон Хольма) Фрідріх Йозеф на довгі рози разом із старшим за нього на сім років братом, Августом Фредеріком Константієм, стане втіхою вдової матері — старший у вісімнадцять спроектував “тернопільську Катедру”:/uk/1159/dominikanskii-kostel-i-monastir-ternopolya, а молодший Мощинський виявив неабиякі здібності до наук, опанував кілька мов, грав на музичних інструментах та завоював славу одного з перших танцюристів при Саксонському дворі.
У нього багато імен: гонихмарник, градівник, тучник, градобурник, планітник… але одна сила, якій підкоряються суворі хмари. Чи-то людина, чи-то демон, але в будь-якому випадку непроста людина, чия душа під час сну відлітає у вирій для боротьби із негодою, керованою повітряними ворогами (здухачами, здувами, вітрованцями). Хоча за іншою версією життя їм подарували добрі повітряні змії для боротьби зі злом. Цікаво, що хмарник зустрічається навіть у Івана Франка, як людина із надздібностями, що може натягувати та відганяти градові хмари.
Неодмінним атрибутом, окрім вродженого вміння та навченості (знання спеціальних наговорів, молитов, обрядів), тучник мав при собі спеціальну палицю виготовлену з річного паростка, яким до того було розігнано кодло змій чи жаб. Він ставав проти хмари і, розмахуючи цією палицею, відводив біду від всієї навколишньої землі, яку могло охватити його око.
Страшний сон всіх правителів Московії ще з часів кривавого ката Петра І і закінчуючи сьогоденням — вільна і незалежна Україна-Русь, історію якої вони поцупили, щоб облагородити своє рабське походження від улусу Золотої Орди десь на початку XIV століття. Адже сплачувана століттями татаро-монголам данина, а після їхнього зникнення — правонаступникам з Кримського ханства до початку XVIII століття, якось мало в’яжеться з імперськими претензіями на велич.
Півсотні обмежень та заборон української мови від офіційного використання до побуту, спалювання українських книжок, заслання української інтелігенції… і так рік за роком вже чотири століття, починаючи від наказу Михайла Романова про знищення всіх примірників надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького.
Зі своєю майбутньою місією на цій грішній землі хлопчина визначився ще в рік, коли поставив в глухий кут свою матусю та її подружок, вибравши із запропонованого для ворожби набору речей однією рукою біблію, а іншою — гроші, що пророкувало його майбутнє в якості володаря видавничого концерну, хоча дорослі тоді помилково розтлумачили вибір малюка як майбутній єпископський сан.
Окрім цього перші роки життя Івана Тиктора можна лаконічно описати як народився в селі Красному на Галичині в заможній родині, там ж здобув початкову освіту, потім навчався у рогатинській гімназії, де голову йому закружляв театральний дух (започаткував підмостки у родинному маєтку). А потім разом із класом вступив до лав січових стрільців, потрапив у полон після поразки Закарпатської народної республіки, з якого його викупив батько за кошти сім’ї. В Польщі міжвоєнного періоду це був майже вирок.
Пізнє останнє кохання немолодого вже князя Святополк-Четвертинського до прекрасної польки молодшої за нього на багато-багато років, свідками якого лишилися лише легенди та лебединий пух на підлозі будинку, що мав стати палацом неземного щастя, а перетворився на обитель вічної печалі…
Палке княже серце з усією силою пристрасті віддавалося предмету обожнювання будь-то дружба з князем Романом Сангушком, заради якої він згоден був їхати в далекі подільські краї для короткої зустрічі, мальовничий краєвид берегів Горині викуплений за великі гроші, чи кохання до тієї єдиної в світі, з котрою він мріяв провести решту свого життя, поклавши до її ніг серце, титул та великі статки.
Ще за життя найтаємничіша постать вищого світу Східної Європи на рубежі XVIII – XIX століть Яна Потоцького перетворилася на легенду – бути самим собою, нехтувати великосвітськими класовими умовностями, пізнавати світ і ділитися своїм досвідом з іншими в той час було «моветон», що загрожувало порушникові остракізмом. Але мабуть його це мало бентежило за життя, і тим менше після смерті. Саме тому остання, та й ще під личиною самогубства, викликала такий потік гарячих пліток і чуток у тодішньому суспільстві, народжуючи часом зовсім неймовірні теорії, які на публіку виносилися як безперечний сенсаційний факт.
Так навіть той, хто позиціював себе як мемуарист, в пошуках хвилинки слави стверджував, що головна причина самогубства Яна полягала в складних стосунках з останньою коханою дружиною Констанцією Потоцькою. При цьому жінка виставлялась в явно негативному світлі, називаючись кульгавою та вередливою «як всі полячки». До того ж Вигель звинувачує її у відсутності кохання до чоловіка та привселюдних образах його у горбатості, хоча буцімто із міркувань пристойності не оформлення розриву офіційно. Сам факт смерті для більшого ефекту подається ним як зрізання бритвою. Але всі ці «пікантно-криваві подробиці» потуги цього «мемуариста» два факти перетворюють на ніщо – документальне оформлення розтягнення союзу між Яном та Констанцією в 1709-ому та зовсім інакші обставини смерті, до того ж виникає питання «чому від офіційного розриву до самогубства минуло аж цілих сім років?»
Цю природну фортецю на лівому березі Дніпра недалеко від його гірла з давніх-давен людина використовувала для свого захисту від усіх негод матінки-природи та злих намірів ворогів свого роду, адже тут всього було вдосталь – серед хащоб водилося чимало всіляких тварин та птахів, річкові води кишіли різноманітною рибою, навкруги було вдосталь палива для вогнища, а мережа проток і каналів була на стільки складною, що знайти того, хто хотів серед них загубитися ставало майже неможливим завданням. Мабуть саме тому десь тут, згідно знахідок кам’яних ливарних форм, існували майстерні часів пізньої бронзи (десь початок І тис. до н.є.).
Один з стародавніх центрів волелюбного українського духу, про його існування згадував ще давньогрецький історик та географ Геродот в V столітті до нашої ери, як про густі плавневі ліси доволі різноманітні за своїм природним складом в заплаві Борисфену серед чисельних проток – за свідченнями археологічних досліджень тут росли і вузьколистяні (берези, осики, ясені), і широколисятні (дуб, граб, клен) дерева. Саме це визначило топонімічну ідентифікацію місцевості як «олешьє», що на давньослов’янській означає «ліс».