Довгий шлях до краси починався зовсім не в затишній оселі гуцульської майстрині, а там – серед гірських долин, де росли коноплі серед дощів і теплих сонячних променів. Потім довгі зелені стеблині ще треба було зібрати, вимочити, стіпати, спрясти, змотати, прозолити, поснувати, виткати, відбілити… Лише коли тканина готова, можна приступати до шиття головної складової будь-якого традиційного українського вбрання – сорочки.
Ушиванки (довгі з утеплювальною підшивкою в нижній частині) та вишиванки (короткі) сорочки на Гуцульщині шилися з двох полотнищ домотканої конопляної тканини, які утворювали стан. До нього перпендикулярно вшивалися суцільні рукави, збирані вишивкою на манжеті та у верхній частині разом із плечовою частиною стану, що утворювало контур горловини. Для вишивання хрестиком або низанкою використовували однокольорові або поліхромний набір вовняних чи конопляних ниток білого, чорного, червоного, зеленого та жовтого кольорів.
Велика родина Донців в маленькій перекособоченій хатині під стінами заводу «Арсенал», де після звільнення з військової служби помічником кресляра працював батько і мати у вічних домашніх клопотах із сімома діточками. Ні, батьків важке життя не озлобило – працьовита матуся находила час для всіх своїх діточок, часто співала їм українських пісень, а татко для талановитого Мишка навіть власноруч зробив скрипку.
Але кожного дня, щоб отримати шмат хліба змалечку Донцевим дітям доводилось працювати – кому допомагати по господарству та догляду за малечею, кому ходити в служках у заможних київських панів. Михайлу пощастило – одного разу під час співу він потрапив в поле зору відомого київського мецената Олексія Грінченко, який якраз підшукував нові таланти до свого дитячого хору. Чисте сопрано хлопчика стало щасливим білетом до світу високого театрального мистецтва, він навіть у складі свого хору співав під диригентством Чайковського в «Піковій дамі».
«Чорт його знає», – і невдаха знизує плечима, «Біс поплутав», – зажурено схиляє голову винуватець, «Нам хоч би й чорт, аби яйця ніс», – хитро посміхається у вус козак-зимовчак в очікуванні бажаного результату – ці крилаті фрази і зараз широко використовують жителі Великого Лугу та Лівобережжя. Українцям з давніх-давен доводилось жити поруч з нечистим, як його називали за різні погані справи та каверзи, і якось прилаштовуватися до цього співіснування. Не дарма ж знаменитий кошовий Іван Сірко у виправдання за порушення міжнародних домовленостей виправдовувався: «Колиб і чорт, пане гетьмане, допомагав людям у крайньому їхньому бідацтві, то гидувати цим не годиться; бо кажуть люди: лихо і закон змінює».
Кам’янисті Дніпровські пороги та Хортиця з їхніми плавнями, потаємними печерками та дуплистими вербами, що полощуть свої довгі гілочки у швидкий водиці – саме місце для того хто замислює недобре. Рибалки розповідають про бісів-«комишників» та чортів-«очеретяників», які дуже люблять грати на сопілці – одну зіпсує, іншу виріже, а вночі лякають вудкарів рибиною, що зненацька лусне хвостом по борту, або криком на сполох птаха (особливо цим грішить болотна курка за що має прізвисько «чортова»). Буває почує сердешний рибалка стогін чи плач дитини, поспішає на допомогу і так заплутає, що цілий день з тих хащів не може вийти, а страждальця так і не знайде, як і не було.
Нащадки тих, хто в далекому 1555 році заснував невеличке село на річці Лімниця під Калушем та сто років потому активно підтримав українську визвольну війну Богдана Хмельницького, просто не могли були пасивними обивателями серед посилення польського тиску на українську громаду під прапором Австро-Угорщини. Саме тому першим офіційним українським емігрантом до Канади став саме Іван Пилипів, народжений за вісім років до країни, яка стане його другою батьківщиною.
Коли саме у простого хлопця зі Станіславщини з’явилася цікавість до далеких заокеанських країв – може ще в школі, коли вчитель натхненно розповідав про далеку Америку, чи десь у розмовах з місцевими німцями, які працювали на сплавах на Лимниці, промайнула цікава назва нової країни? Спершу, за згадками самого Івана записаними І. Боберським в 1932-ому, він звернувся до місцевого німця Гаврея за його кревними контактами в канадській землі – той не відмовив.
Напів-боги чи напів-люди – вони одвічні хранителі української землі, життя яких на стільки переплелося з легендами, що через призму пройдешніх століть дуже важко відділити правду про них від вигадки. Прості і не дуже люди схиляли перед ними голови на знак великої шани замішаній на страху перед непоясненим, щоб передати їхню славу в переказах крізь багато поколінь. Але українська земля у всі часи дарувала і зараз продовжує своїм нерозумним дітям цих чаклунів, щоб вони рятували і берегли в найскрутніші часи. Характерники – міф і реальність.
Коли смерть на полі бою гуляє поруч, збираючи свої жнива, а кров ллється рікою лишитися в живих і не з’їхати з глузду допомагає лише віра в Бога, потойбічний світ, невідомі сили, які одних карають, інших – милують. Тому саме серед українського війська, яке у всі часи існувало на межі світів, народилося і зберігалося найбільше легенд та переказів про захисників-чаклунів, хоча саме слово «характерник» з’являється в літературних джерелах лише в XIX столітті.
Офіційні джерела звітують, що ченці домініканського ордену з’явилися в Летичіві на запрошення старостини Ельжбети Кам’янецької в 1600 році. На знак свого благословіння на заснування нової обителі папа Павло V (1552 – 1621) прислав їм копію ікони Богородиці з ватиканської базиліки, а до моменту початку будівництва кляштору з того часу пройшло аж шість років. Але у місцевому народному фольклорі, активно підтриманому церквою, на ті давні події крізь віки лишився свій погляд.
Так летичівські легенди стверджують, що домініканців під стіни новозбудованої фортеці привела саме Богородиця. Але господар цих маєтностей Ян Потоцький на відріз відмовив ченцям не тільки в поселенні під захистом оборонних стін, а й взагалі заборонив своїм вартовим навіть пускати їх до міста. Не допомогли сльози та вмовляння дружини, тієї самої Ельжбети Кам’янецької. Смиренно братія відступила перед грізним правителем… але не далеко – тимчасово вони розбили свій табір в двох селянських хатах у Залетичівці.
Запах її біленьких та жовтеньких квіточок запаморочливо-солодкий перетворює навесні ці невисокі кущі на самостійний живий всесвіт, де працьовиті бджоли намагаються відлякати своїм агресивно-монотонним дзижчанням інших претендентів на їхній дуже корисний та солодкий нектар. Смородина – цариця саду.
Хоча вона, відома ще під назвою агрус або порічки, на стільки не вибаглива, що росте не тільки в облагороджених людською рукою умовах садів, а буд-де: на кам’янистих схилах балок, серед безкраїх посушливих степів, на краєчку заболочених долин. Майже всі її складові знайшли своє застосування в традиційній українській кухні (може окрім лише коріння), а унікальний набір вітамінів та мінеральних мікроелементів – наділив сильними лікувально-відновлювальними та антисептичними властивостями.