Символ сонця, світу і кругообігу всього сущого на землі. Традиції його плетіння, згідно найоптимістичнішими припущеннями істориків, налічують до трьох тисяч років і зобов’язані своїм існуванням великим шумерам – прабатькам української нації. У ті давні часи він з шестикутної зіркою в центрі служив уособленням богині Інанне, покровительки сімейного вогнища, врожаю, військової перемоги і правосуддя.
Зміна поколінь і релігійних вірувань мало вплинули на невід’ємну складову символу вічності (недарма вінок зображений на саркофазі Ярослава Мудрого), адже кожен його елемент ніс сакральний зміст, в якому назавжди закарбувався код української нації. Віночок був частиною традиційних церемоній від обрядових до ритуальних, кожен зі своїм видом плетіння (налічується більше сімдесяти видів) і підбором елементів (квіти, стрічки, нитки), який повинен був кодувати майбутнє для персони, що його носила на добро, багатство і щастя.
Його дбайливо зберігали, на нього молилися, за нього боролися… а ще мандрував він більше, ніж деякі з смертних бережений небесами через всі негаразди трьох століть, в той час коли зникали і з’являлися країни, що номінально вважалися його господарями як фізичне втілення народної мудрості «життя минуче, а мистецтво – вічне».
Духовними пращурами його можна вважати настоятелів Манявського скиту Йова Княгинецького та отця Феодосія, перший з яких відродив обитель, а другий – заснував при ній школу малярів, під крилом якої в кінці XVII століття зійшла зірка Йова Кондзелевича. Чернець родом з львівської Жовкви очолив її на запрошення настоятеля на час роботи над великим новим іконостасом для Хрестовоздвиженського собору.
Ну звичайно ж головний пророк України повинен поставати в образі благородного старця, навченого довгими мандрами, сивочолого життєвою мудрістю, пройшовшого крізь біль і страждання тисяч випробувань, а не юним франтом в модному сюртуку за столом із доброю випивкою. Але молодість – є молодість, їй властиві крайнощі в усьому, і Тарас Шевченко не народився старцем з густими вусами і люлькою в зубах, яким його знає весь світ по нечисленних фотографіях.
Так, він виріс в українському селі, але крила вдачі та геніального таланту, та ще й не одного, швидко знімають провінційний наліт, коли сімнадцяти років від роду потрапляєш в блиск і шик столичного товариства, до того ж після дворічного закордонного вояжу до Вільню, нехай всього лише в якості слуги свого господаря Павла Енгельгардта. Тим більше тут на нього чекали оплачене чотирирічне навчання в художній майстерні Василя Ширяєва і гроші на кишенькові витрати від господаря.
Найпопулярніша спортивна гра в світі з’явилася в українському Луганську десь в перших десятиліттях ХХ століття, разом з шкіряним м’ячем, привезеним з Праги викладачем гімнастики місцевого міністерського училища паровозобудівного заводу, Генріхом Држевіковським.
Хоча за однією версією, що спирається на спогади Павла Максимовича Седашова, подарунок призначався для Товариства розумних розваг при заводі і був привезений на Луганщину в 1908-ому. Матчі проводилися на окопаному по периметру майданчику, а воротами служили прості стовпи з мотузкою замість поперечини. Апофеозом футбольного передвоєнного буму краю стало створення в Костянтинівці в 1913-ому футбольної ліги Донбасу, під егідою якої в тому ж році відбулася зустріч молодіжних команд Луганська та Алчевська, яка завершилася з рахунком 3:1 на користь перших.
Іноді диві зигзаги долі – тернистий шлях історії. Одні, на перший погляд позитивні події давно потонули в безодні часу, інші – залишаються в століттях, хоч і мають протилежний знак. Одним з яскравих прикладів може служити Катеринославська (тодішній Дніпро) заслання поета Олександра Пушкіна. Що може бути прозаїчніше? Ось тільки вільні звичаї тодішніх виправних методів дозволили залишити відбиток генія в літописах багатьох українських міст і селищ.
В Одесі перший раз він був лише проїздом до Кишиневу в 1821-ому, зате на зворотному шляху через два роки затримався аж на тринадцять місяців, щоб продовжити писати «Євгенія Онєгіна» не без меркантильного розрахунку – генерал-губернатори Бессарабії спочатку Інзов, потім Воронцов протегували його таланту, в замін компанія Пушкіна в такий далині від столичних салонів кілька урізноманітнила дозвілля місцевої громади.
Її чоловіка, київського князя Ігоря, древляни, як свідчать літописи, вбили в 945-ому за ненаситність із особливою жорстокістю, розірвавши тіло навпіл за допомогою двох нахилених дерев. Його ідея про збір додаткової данини або «походити» при відправленій додому дружині виявилася не з кращих. Але заощаджені хутро і мед виявилися нічим у порівнянні з тим, що чекало бунтівне слов’янське плем’я. Княгиня Ольга стала повноправною правителькою Київської Русі, чому значною мірою посприяли жорсткі уроки, піднесені нею на прикладі древлян для залякування ворогів і наснаги друзів…
Той же ватажок древлян, увійшовши у смак своєї першої перемогою, вирішив, що так само легко отримає і Київський престол по праву сильнішого, причому на абсолютно законних підставах – для цього всього лише було потрібно одружується з Ольгою, удовою вбитого. Не врахувало бунтівне плем’я лише одного, що кров – не водиця, а княжа і тим паче.
Вона народилася в українській Одесі зразка 1889 року зі величезними крилами поетичного таланту за спиною, під нещасливою зіркою особистого раю, щоб увійти в літературну історію країни, нагороди якої вона не визнавала і закінчити своє життя так і залишившись загадкою. Ім’я їй Анна Ахматова з дворянського роду інженер-капітана II рангу Андрія Антоновича Гордієнко.
У дворічному віці вона покинула батьківщину разом з переходом батька у служіння московському великому князю Олексію Михайловичу, щоб після розлучення батьків через три роки з матір’ю Інною Еразмівною Стогової повернутися в Україну – то були Євпаторія, а потім Київ.