Грецький храм на українській землі немов відгомін далекої Еллади зберігає пам’ять про перших переселенців, які віддали свою долю в руки Російської імперії, щоб назавжди стати її частиною.
Німий свідок двох найтрагічніших періодів в житті Севастополя, які у вихорі військово-політичних інтриг поглинули сотні тисяч квітучих життів, щоб випробувати на міцність силу і волю російських богатирів.
Хранителька пам’яті померлих захисників вітчизни на вершині високого пагорба Севастопольської бухти, немов поглядаюча через століття їхніми очима на те, за що склали вони свої голови.
Храм-піраміда, як прикордонний стовп, далі якого ворогові не вдалося пройти не дивлячись на жертву, заплачену людською кров’ю і попелищем того, що було їхнім будинком.
Духовний оплот громади, якій Бережани багато в чому зобов’язані своїм колишнім значущим торговельно-економічним становищем, нині звернений на руїни.
Перлина іудаїзму, яка, окрім виконання своїх прямих релігійних обов’язків протягом двох століть, з гідністю несла роль духовно-просвітницького центру не тільки міста, але й округи.
Серце куточка Вірменії серед безкрайх українських просторів, де на порівняно невеликому клаптику землі серед мільйонного міста вже шість століть живе дух святий в оточенні меркантильних фінансових і адміністративних інтересів.
Той, що почав життя в колисці невеликої будівлі, яка з кожним роком, кожним сторіччям, набираючи силу, поступово зростала, щоб досягти досконалості нинішньої храмової краси.
Храм на честь Сонця православ’я під зоряним небом куполів, внутрішньому оздобленню якого може позаздрити будь-який відділ cакрального мистецтва художнього музею.
Творіння трьох царів, трьох архітекторів і шести митців, що змагається за красою й багатством з визнаними шедеврами Візантії.
Пожежі, час, війни, революції раз за разом намагалися стерти оплот віри з лиця землі, але волею і рукою людською храм кожного разу знову відроджувався до життя, стаючи все красивіше з кожним своїм переродженням.
Золота голова його дзвіниці, затьмарила висотою «Івана Великого» на Соборній площі московського Кремля на цілих вісім метрів, на півтора століття була архітектурною домінантою і головним орієнтиром харківських просторів.
Гостроконечний капюшон, груба мотузка та борода. Їх місія – нести добро і світло. Храм їх – притулок для найбідніших і знедолених. Саме таким створювався католицький орден капуцинів сімсот років тому.
А храм їх у Вінниці і зараз, пройшовши через всі труднощі лихоліть, крізь гоніння і атеїзм свято несе свої заповіді на хресті віри, надії і любові.
Дарована дивом святиня на вершині кам’янистого мису річки Іква, яка навіть найжорстокіші серця схиляє до смирення і благочестя, а страждаючим дарує зцілення та захист.
Чарівну величність золотоверхого храму, що не дивлячись на конфесійну приналежність, залишає свій світлий лик в душі, як пам’ять про свято творення над руйнуванням в дні смути і гонінь, наперекір чужої злої волі.
З вершини Старокиївської гори над вічними водами могутнього Дніпра святий хрест апостола Андрія простягся над усіма слов’янами, пророкуючи існування Великого міста з безліччю церков на місці Перунова капища.
Спадщина великого майстра бароко, в кожному золотом завитку якої, в кожній білій колоні, чи блакиті куполів звучить гімн небес, що дарував диво творіння і творення.