В одному широкому степу, де вітер гуляв вільно, а сонце щедро золотило трави, стояла самотня билинка. Тонка, тендітна, з довгим зеленим стеблом і маленьким сріблястим колосочком. Вона легко гойдалася на вітрі, наче танцювала.
Одного теплого літнього дня на неї сів горобець-молодець – маленький, моторний, з чорним, як ніч, крильцем і білою грудкою. Він гордо розправив пір’я і сказав:
- Билинко, билинко зелена! Поколихай мене, горобця-молодця, хай відпочину на твоїй голівці, як на перині!
А билинка йому відповідає тихим, шелестливим голосом:
- Не хочу! Ти малий, та важкий. Зламаєш мені стебло, і зів’яну я передчасно.
Розсердився горобець, замахав крильцями:
- Ах так? Ну, тоді я піду до кіз, нехай тебе з’їдять! Кози, кози сиві! Ходіть сюди, билинку гризти! Билинка не хоче горобця-молодця колихати!
А кози, що паслися неподалік, замотали головами:
- Не підемо! Ми траву їмо, а не тонкі билинки. Та й ліньки нам.
- То я закличу вовка! – крикнув горобець. – Вовче-сіроманче! Ходи кіз душити! Кози не хочуть билинку гризти, а билинка не хоче мене, горобця-молодця, колихати!
Вовк, що лежав у затінку кущів, лише ошкірився:
- Не піду! Кози нині худі та верткі. Не хочу я за ними ганятися.
- Тоді я покличу стрільця! – не вгавав горобець. – Стрільче, стрільче молодий! Ходи вовка стріляти! Вовк не хоче кіз душити, кози не хочуть билинку гризти, билинка не хоче мене колихати!
Стрілець, що йшов лісом з рушницею, похитав головою:
- Не піду! Вовк мені нічого злого не зробив. Нехай живе.
- То я скажу огню! – розлютився горобець. – Огонь, огонь палючий! Ходи стрільця палити!
Стрілець не хоче вовка бити, вовк не хоче кіз душити, кози не хочуть билинку гризти, билинка не хоче мене, горобця-молодця, колихати!
Вогонь загудів у печі десь далеко:
- Не хочу! Я й так сьогодні багато палив. Нема в мене сили на стрільця.
- Тоді я піду по воду! – вигукнув горобець. – Водо, водо холодна! Ходи огонь гасити! Огонь не хоче стрільця палити, стрілець не хоче вовка бити…
- Не піду! – зажурно відповіла вода. – Я спокійно в річці течії, не хочу нікого гасити.
- То я покличу вола! – не вгавав маленький упертюх. – Воле, воле сильний! Ходи воду пити! Вода не хоче огню гасити…
- Не піду! – прогудів віл. – Я ситий, мені не хочеться.
- Тоді я попрошу дуба! Дубе, дубе могутній! Ходи вола бити! Віл не хоче води пити, вода не хоче огню гасити…
- Не піду, – глухо відповів старий дуб. – Я стою тут сотні років і нікого не б’ю.
- Ну, гаразд! – зовсім розсердився горобець. – Тоді я закличу червів! Черви, черви трудящі!
Ходіть дуба точити! Дуб не хоче вола бити, віл не хоче води пити, вода не хоче огню гасити, огонь не хоче стрільця палити, стрілець не хоче вовка бити, вовк не хоче кіз душити, кози не хочуть билинку гризти, а билинка не хоче мене, горобця-молодця, колихати!
І тут сталося диво.
Кинулись черви до старого дуба. Почали його гризти й точити. Злякався дуб, зашелестів гіллям і замахав на вола. Віл злякався – кинувся до річки воду пити. Вода злякалась – кинулась гасити огонь. Огонь злякався – кинувся палити стрільця. Стрілець злякався – схопив рушницю на вовка. Вовк злякався – кинувся на кіз. Кози злякались – помчали до билинки.
А билинка, як побачила, що вся ця сила-силенна на неї біжить, так перелякалась, що аж затремтіла всім своїм тоненьким стеблом. Нахилилася низенько-низенько і почала тихенько колихати горобця-молодця:
- А-а-а, лю-лі-люлі, спи, маленький горобчику, спи, горобчику-молодчику…
І колише вона його донині – тихесенько, ніжно, щоб ніхто не сердився, щоб весь ланцюжок у світі був мирний і спокійний.
А горобець-молодець сидить собі задоволений, закрив оченята і муркоче від задоволення, наче котик.
Отак-то буває: іноді треба трохи переляку, щоб у світі все стало на свої місця.