Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п’ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп’ять додому та й пішов у путь-дорогу куди бог дасть. Тепер як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою. Зустрічає його парубок.
- Здрастуйте, – говорить, – що ви є таке?
- Я, – каже, – козак Мамарига; служив у багачів двадцять п’ять літ і не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. І царю двадцять п’ять літ служив і не заслужив і у царя ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тепер прийшов собі додому та й пішов куди бог дасть. А ти, – каже, – що є таке?
- Я, – каже, – у пана у такого-то був за кухаря, та ніс багато посуду дорогого, та спіткнувся, упав, побив посуд, так на мене учорашній день поготовили багато різок, щоб мене сікти, так я оце втік. Так прийми мене, брат козак Мамарига, за меншого брата, буду тобі служить.
Побралися вони та йдуть собі. Так йшли вони тиждень чи більше; тепер зустрічає їх третій, з батіжком.
- Здрастуйте, – говорить, – браття. Що ви, – каже, – є за люди?
Цей каже:
- Я є козак Мамарига.
- А я, – другий одповів, – був у пана за кухаря, та там, як мене мали сікти, так я утік, а оце ми побратадись.
- Ну, – каже, – прийміть і мене за третього брата.
- А ти, – каже, – що є за чоловік?
- Я, – каже, – чумак був, гнав дванадцять волів чи з рибою, чи з сіллю. Розбійники набігли та й забрали у мене гроші і худобу мою, та з душею тільки я й убрався та от з цим батіжком.
Прийняли. Оце стали три брати і йдуть собі дорогою стовповою; де випросять собі хліба-та й ідуть. Дійшли до місця, де стоїть стовп і три дороги нарізно. Подивився козак Мамарига і каже:
- Тут, брати мої, треба нам різнитися. Тепер попрощаємось собі, котрий на котру сторону хоче, туди й ступайте, а мені яку покинете, така й буде.
Теперечки розпрощалися і пішли, той на ту дорогу, а той на ту.
Як узяв іхати козак Мамарига, ходив собі годів десяток. Ходив і убрався собі у ліс. Ходив у лісі довго-недовго – находить хатку. Кинувся до дверей, – зачинено двері.
- Одчини, – каже.
А дві жінки сміються, не відчиняють. Просився, просився – не відчиняють. Узяв тоді двері виставав і увійшов у хату.
- Здрастуйте! – каже.
Лежить чоловік на печі:
- Що ти за самоволець, що прийшов до мене та двері виставав? От я, – говорить, – як устану, та візьму м’ясло, та так помну тебе, щоб ти знав мене. Що ти є таке?
- Я, – говорить, – козак Мамарига.
- Е, – говорить, – прости, брат, що тебе вилаяв, ти мені є брат, старший за мене!
- Який же, – каже, – ти мені брат?
- А той, – каже, – що коли я од пана утік, то ти мене прийняв за брата.
Ну, тепер просить за стіл брата, садить його за стіл, їсти і пити дають.
- Як же ти, брате, досі собі місця не знайшов?
- А ні, – говорить, – не знайшов і досі.
Ну, попили, погуляли там собі.
- Ось, – каже, – брате, у мене дві жінки, так бери яку хочеш собі за жінку.
- Ні, – каже, – брате, дякую, я не хочу.
Побув троє діб у того брата, відпочинув, тоді сказав:
- Прощай, брате, піду куди бог дасть.
Пішов од того брата у путь-дорогу та йде собі куди бог дасть. Ішов він днів три або чотири. Дивиться – гонить пан хортами зайця, і біжить той заєць дорогою прямо на нього. Він ударив палкою та й убив і сів там коло нього. Прибігли хорти, подивились і полягали коло нього. Добігає пан.
- Здрастуй, – говорить, – мужик! Тут зайця ти не видів?
- Ні, – каже, – я ось зайця убив.
Кажє пан:
- Що ти є таке?
- Я, – каже, – козак Мамарига.
- Е, – говорить, – брат, вибач, може, я тебе образив як-небудь. Схвачується з коня, береться за руки і цілується. – Ти, – говорить, – є мені брат, старший за мене. Пам’ятаєш, як ви, два брати, ішли, а мене третього прийняли?
- Так, пам’ятаю.
- Ну, прошу, брат, до мене у гості, я тепер живу добре! Сідай, брат, на коня мого.
- Ні, – говорить, – дякую, брат, за коня, бо я на коні не вмію їздити.
Ну, ідуть собі, побралися за руки, коня закинув пан собі на другу руку. Ідуть і говорять собі.
- Що ти, брат, козак Мамарига, і досі собі місця не знайшов? Ось я вже вісімнадцять літ як женився і живу тут.
Приїхали додому до того пана. Уводить він його у свій дім. Увійшли, поздоровствувалися.
- То, – говорить, – жона моя, я знайшов свого брата у степу, у дорозі.
Тоді посадили його, давай пить, гулять і не знають, де його й діти, такі раді вже вони йому.
- Ну, тепер я тобі, брате, половину всього віддам. Тебе, брате, оженю. Ось, – каже, – хоч у цих кімнатах будеш або збудуємо тобі або мені.
- Ні, дякую, брате, за твоє слово. Слава богу, що ти собі нажив, а я собі що наживу, то моє буде.
Побув він цілий місяць у цього брата, погостював.
- Ну, тепер, – каже, – брате, краще піду собі куди бог дасть.
Ну, брат і плакав, і умовляв, щоб остався тут. А він каже:
- Дякую, не хочу.
- Може, – каже брат, – дати тобі коня хорошого на дорогу?
- Дякую, – каже, – за коня.
Тепер дав він йому сот чи дві, чи три на дорогу. Попрощалися, пішов собі у путь-дорогу оп’ять. Ішов довго-недовго, дивиться, аж три чоловіки б’ються на могилі. Він тоді навпростець швидше туди.
- Здрастуйте, господа, та за що ви б’єтеся?
Кажуть:
- За свою батьківщину. Нас три брати є.
- Яка ж у вас батьківщина?
- Оце у нас кінь Гивер, та торба волосяна, така, що дає їсти та пити, та чоботи такі, що поверх води ходять. Оце тільки у нас і батьківщини.
Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що я візьму те, то ми і б’ємося за це. А ти, – кажуть, – що є за земляк?
- Я, – каже, – козак Мамарига.
- Ну, поділи нас, – кажуть, – брате козак Мамариго, нашою батьківщиною.
- Я, – каже, – брати, вас роздолю, як я згодні на те, що я вам буду говорити?
- Згодні, – кажуть вони, – аби ти, козак Мамарига, нас роздолив.
- Ну, – каже, – я буду вам, брати, говорити. Ступайте, – каже, – собі за півтори года од мене, і тоді я махну – і біжіть усі разом: хто попереду прибіжить, яка любимая твоя штука, ту й бери, а котрий другим прибіжить, той бере собі теж любимую штуку, а задньому те, що зостається.
Вони пішли собі за півтори года, тоді він махнув. Кінь Гивер їх стоїть осідланий, готовий. Тепер він збирає собі торбу волосяну через плече, чоботи взув, тоді у стремено ніжку і сідає собі на коня, на Гивера.
- Ей, – каже кінь Гивер, – як, пане, тебе нести, чи поверх дерева, чи поверх комишів?
- Неси, – говорить, – мене поверх дерева.
Брати біжать назад, побачили, що він подався, а вони підняли руки вгору. А він і крикнув:
- Краще, як я ніхто вас не роздолив!
Він поїхав, а вони почухали собі голови та й пішли собі додому. Як узяв їхати козак Мамарига цим конем, так собі їхали, поки потомились. Тоді стали собі, палатки розбили, торбочку-волосянку тоді він розшморгує.
- Торбочко-волосяночко, дай їсти і пити!
Тут де узявся стіл: найди, напитки різні і йому, і коневі. Напились, напилися.
Торбо-волосянко, уберися!
Все убралося знову у торбу, нема того нічого.
- Ну, тепер, хазяїне, – кінь питає, – куди будем їхати?
- Я й сам не знаю. Ось як я пішов із свого міста, так ходжу більше двадцяти літ.
- Куди ж, – каже, – ви думаєте?
- Та, – каже, – я не знаю сам, куди бог спровадить.
- Ну, – кінь каже, – поїдьмо у чужу землю. Там віддає король дочку заміж. Там у його стоїть дуб у дворі, так може його зрубати, за того віддає дочку свою і царство відписує. Може, – каже кінь, – той дуб зрубати?
- Ну, – каже, – зрубаємо не зрубаємо, а спробуємо.
Ну, поїхали туди. Їхали діб три чи там четверо, під’їжджають у ліс, через ліс переїжджають. Чують, що у лісі то рибає, то пиляє, то сміється; дивляться – не видно ніде людей. Потихеньку ще ближче, устав з коня, веде його в руках, прислухається ближче; дивиться, аж на дубі торба висить, дротянка. Він ухопив гарманку у руки, як лясне, так луна пішла по всьому лісі, і крикнув тоді:
- У торбу убирайтесь собі!
Тоді бряжчить усе та все у торбину убирається. Убралося – уже не чуть того нічого. Лізе на дуба, підхоплює ту торбинку в свої руки, сідає на коня – і гайда. Прибігає у ту землю, до того короля і оповідається, що приїхав з такої землі. Покликав король його у свій дім.
- Ну, за чим ти забився у мою землю?
- Ви, ваше сіятельство, свою дочку віддасте заміж за того, хто може зрубати дуба вашого.
- То вірно, – говорить, – так; аби ти зрубав, то ти мені зятько будеш; тільки щоб зрубав і коріння з його повитягав, поколол, та спалив. Якщо не зробиш того, що я говорю, то бачиш там чоловічі голови, то там і твоя голова буде.
Дав він йому випити, закусити.
- Ну, іди тепер, заступай у роботу. Ось там дуб стоїть, від крильця недалеко, так іди зрубай його.
Як пішов до того дуба, розшморгує торбу-дротянку.
- Ну, біжіть, – говорить, – хлопці, у той дуб усерединку і рубайте його там при низу.
Убралося усе у дуба, так, що і не видно. Він собі ліг і спочивав. Довго-недовго, а його кличуть обідати. Він узяв і пішов.
- Ви, хлопці, трохи спочиньте, поки я поїм.
Пішов він їсти, а ті спочивають. Вийшла королівна, дивиться на того дуба, чи він багато його зрубав, коли він і не чіпав його. Підходить до батечка і каже:
- Це якийсь ледач до нас прибув. Ось, – каже, – інші хоч почнуть, а цей не починав і досі.
- Ну, – каже, – нічого, його голова буде там, де й тих.
Пообідав і знову приходить до дуба.
- Що, – говорить, – відпочили?
- Відпочили, господин хазяїн.
- Ну, беріться оп’ять за роботу.
Узялися за роботу оп’ять. Тут довго-недовго – через годину дуб брязнув об землю, аж земля здригнулася і каміння забряжчало. Вибагає король на крильце, коли лежить дуб долі.
- Ей, дочко моя, виходь сюди; це, – говорить, – найшовся молодець, дуба звалив. Підіть його позвіть у кімнату мою та дайте поїсти.
Приходить він.
- Ну, – говорить, – ти молодець, козак Мамарига, може, будеш моїм зятем. Бо я голів більше сотні положив за того дуба.
Пошанував його, дав йому склянку горілки, балакал з ним, усе добре. Поївши, пішов знову козак Мамарига до своєї роботи.
- Ну, хлопці, відпочили? – говорить він на свій струмент.
- Уже відпочили.
- Ну, старайтесь, щоб сьогодні його скласти, бо уже нерано, і щоб спалить, і розвезть попіл по вітру.
Ухопились за роботу оп’ять. Через годину склали усе в купу, ушишки як дзвіниця і підпалили – згоріло чисто, тоді і попіл розвезли.
- Ну, тепер збирайтесь у своє місце, у торбину дротяну.
Зібрались вони у місце, узяв він, зашморгував.
- Це, – каже, – не з простих, що такий узявся!
Ну, сонечко не зайшло. Пішов козак Мамарига на базар, купив собі скрипичку, орішків, підкварти лютою спирту, поскладав собі в торбинку, приходить до короля на базару. Вечір.
- Дайте, – каже король, – перекусити йому дечого.
Дали йому. Він перекусив. Загадує король своїм жандармам:
- Укиньте його в кімнату до ведмедя, то той його, – каже, – оженить.
Узяли його, ухопили силою, і вкинули туди в кімнату до ведмедя, і замкнули його там. Увійшов він до ведмедя і здраствується:
- Здрастуй, – говорить, – ведмідь.
Той кивнув головою. Проходжує собі козак Мамарига по хаті туди-сюди. Виймає свою скрипичку із торбочки, торбочку-волосянку знімає з своїх плечей:
- Торбочко-волосяна, дай мені їсти і пити!
Тут де узявся стіл, набрався всякими найдаками і напитками.
- Прошу, – говорить, – ведмедю, їсти до мене ідіть.
Приступив ведмідь ближче до стола.
- Ну, – каже, – що ти за один? Я стільки тут людей поїв, а такого не бачив, щоб поставив на стіл найди і напитки, що і в короля таких немає.
Ну, дає, ведмідь собі бере, їсть. Наливає того спирту чарочку і козак Мамарига, здороваються до ведмедя, п’є.
- Що то, – говорить, – ви п’єте таке?
- Це, – каже, – горілка, така хороша.
- Для чого, – каже, – ви її п’єте?
- То, – каже, – для смілості ми п’ємо.
- А дайте і мені, я попробую.
Налив він йому. Роззявив той рота, узяв, висипав йому у рот. Закусив.
- Ну, – каже, – не розібрав, дайте ще другу.
Наливає він другу, ведмідь випив. Випив, закусив. Тепер козак Мамарига бере свою скрипичку, давай грати. Пішов ведмідь танцювати.
- Це буде скляночка, випійте і цю для смілості.
Дав він випить і ту. Та й пішов танцювати.
- Ну, козак Мамарига, коли б ти вивчив мене так грати, як сам граєш.
- Я, – каже, – можу вивчити тебе зараз, аби охота.
- Ну, то моя охота, вивчи, будь ласка.
Прошморгнув він свою дротянку-торбу, витягає кліні залізні і молот, а у кімнаті лежить половина дуба того. Він узяв, клинами набив, розколов той дуб.
- Ну, стромляй, – каже, – сюди лапи, я буду тобі виправлять, щоб ти перебирав так, як я.
Давай він стромлять у колівишину свої лапи. А козак каже:
- Іще далі стромляй, глибше стромляй, доти, доки далі нікуди.
Узяв він тоді клини повбивав, і зступився той дуб, а ведмідь крутить задом і каже:
- Випусти мене, козак Мамарига, уже ти мені оправив руки.
- Ні, – каже, – ще не пора тебе випускати. Ось я, – говорить, – стіл приберу, то тоді покажу! Торбочко-волосянко, уберись, – каже.
Торба убралась. Повисів він торбочку, виймає арапник дротяний і давай тоді ведмедя задул починяти.
- Ей, – каже, – козак Мамарига, пусти, за що ти мене б’єш?
- А ти, – каже, – нашого брата уже багато попоїв. Як я тебе нагодував, то більше не схочеш нас їсти!
Тоді став його батогом гостити заду так, що шерсть летить тільки. Він реве та проситься, а той гостить. Ну, бив, бив, котиму, ліг відпочинув. Відпочив, оп’ять до свою роботу, оп’ять б’є. На половині ведмедя з обох боків вибив йому шерсть всю чисто. Ліг, заснув козак Мамарига.
Розвиднілось. Підходять королівські слуги до вікна (віконце пе регороджене залізом), дивляться у віконце; побачив їх ведмідь.
- Вони обзиваються до ведмедя.
- Мовчіть, – каже ведмідь, – мовчіть, бо пан мій спить, бо як устане, то буде знову бити.
Вони почули, назад пішли. Говорять:
- Щось обзивається ведмідь, мабуть, козак Мамарига живий.
- Ні, не може бути, а підіть узнайте.
Пішло їх чоловіків чотири, чи що. Підходять до дверей, відмикають двері. Відчинили, коли ведмідь у дубові стримить. Каже:
- Мовчіть, бо пан мій спить. Ступайте собі, бо як устане, то буде бити.
Підходять вони до короля, кажуть:
- Козак Мамарига спить, а ведмідь у дубові стриміть.
- Ні, – говорить, – я не вірю. Хто б його у той дуб засадив?
Ну, підем же тепер.
Узяв собі чоловік із шість і пішов. Підходять, а той собі спить, а ведмідь у дубові стриміть, і шерсть лежить ведмедеві по коліна. Увійшли. Встає козак Мамарига.
- Що, – каже, – куди ви мене, господин, заперли на ніч? Щоб ведмідь мене з’їв? От я його погодував, він більше не схоче нашого брата їсти.
- Ну, козак Мамарига, випусти ведмедя із того дуба.
- Можна, – каже, – по вашому слову я могу випустить.
Виймає клини із торбочки і молот, поставляє у розколину, розводить дуба оп’ять.
- Ну, висикивай тепер лапи!
Узяв він, повитягав. Повидав він свій струмент у торбу оп’ять.
- Ну, тепер підем, козак Мамарига, тепер ти будеш моїм зятем. Такого нема і в світі, як ти.
Приводить його у дім, пригощає його.
- Ну, дочка моя, то твій зять, а мій зять. Коли він з ведмедем переночував, то робить уже нічого.
Цей час убрали козака Мамаригу у одежу до священика вінчати. Обвінчали їх. Весілля давай гулять. Весілля одгуляли. Дав їм кімнату:
- Отут собі живіть, у цій кімнаті.
Описує козакові Мамаризі половину царства. Козак Мамарига каже:
- Я не хочу половини царства. У вас царство мале, відпишіть мені усе царство, так я і згоден, а половини я не хочу.
- Ні, – каже, – я усього не дам, як умру, то тоді буде твоє усе, а тепер твоя половина і моя половина.
- Ні, – говорить, – половини не хочу.
- Не хочеш, то твоя воля, а я другої половини не дам, поки не умру.
Виводить козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жону за руку.
- Прощайте, – говорить. – Коли не хочете відписувати усього царства, так я піду у своє царство з жоною.
Сідає на коня і жону саджає.
- Ей, пане мій милий, як тебе нести?
- Неси поверх дерев.
Поніс кінь Гивер, тільки курява схопилася. Несе його двоє діб, на Чорне море заніс. Моря більша, ніж землі. Скільки на іде, все море Чорне. Знайшов камінь серед моря. Зупинився на тому камені і відпочивати. Став відпочивати на тому камені, розбив собі палатку і знімає торбу-волосянку із плечей своїх:
- Торбочко-волосянко, дай нам їсти і пити!
Тут стіл враз де взявся: найди, напитки на столі, що королів-на-найдівна не виділа і в свого батька таких найдиків і напитків. Наїлись, напились.
- Торбо-волосянко, уберись.
Торба убралась, не стало нічого, все у торбочку убралося. Зашморгунув. Тепер собі відпочивають на камені.
- Положіть мені голову на коліна, заснув та засні.
Положив він голову на коліна, заснув. Заснув добре, міцно. Давай вона плаття витягати і назад собі відсовується. Висунулась, а він лежить собі, спить. Вона лежить собі, спить. Кінь Гивер питає:
- Сударино, куди тебе нести?
- Неси мене, – каже, – до мого батька.
І забрала вона ті торбочки, і волосянку, і дротянку. Поніс її кінь до батька. Виставався козак Мамарига, устав, нема ні коня, ні жони.
- Е, козак Мамарига, он коли, – говорить, – пропав.
Пішов по камені туди-сюди. Дивиться, лежать чоботи.
- Е, слава богу, що козак Мамарига не загине.
Узував чоботи, пішов собі поверх води. Перейшов море. Пройшов суходолом одні години. Стоїть кущ вишневий із ягодами. Вириває ягідку, кидає в рот, став у його ріг у бік. Вириває другу, кидає в рот, стало два роги.
- Е, пропав козак Мамарига, роги по аршину по крамарському, як я буду жити? Повно їх, скільки я їх буду їсти, то все будуть роги по мені.
Відійшов від тих вишень. Другий кущ стоїть ягід.
- А дай, – каже, – вирвати і цю попробувать, що, – каже, – буде.
Вирвав і з’їв – спав один ріг. Другу вкидає в рот ягоду – спав і той.
- Ну, слава богу, тепер козак Мамарига вільний. Нарву я цих ягід у платочок, вернусь та нарву і тих.
Нарвав і тих і тих по платочку і пішов у те царство, де його жона.
Підходить туди до крильця, до огорода. Гука:
- Піди, – на служанку каже, – подивись, що воно за ягоди.
Та приходить:
- Здрастуйте!
- Здрастуй!
- Які ягоди, звідки, – каже, – чи свіжі?
- Свіжі, у нас хороші ягоди.
- Як у вас рано поспівають? У нас цвітуть, а у вас вже і готові.
Дороги, – каже, – ягоди?
- Хороші, та дорогі.
- Почому?
- По карбованцю серебра ягідка, – каже.
Пішла вона, відказала королівні.
- Це, – каже, – от такі добрі ягідки.
Відлічила вона півсотні.
- На, – каже, – віднеси.
Прийшла вона, віддала гроші, він дав ягоди. Приносить ягідки назад. Бере королівна дротянку ягідки, укладає у рот три ягоди, стає у неї три роги, два по боках, а третій на животі. Жахнулася вона:
- Що це таке? Дай-но ще укинуть у рот.
Укинула ще штуки три, ще стало три роги. Ну, і смаковити ці ягоди, не могла удержаться, щоб їсти, і вона їла, поки штук сорок з’їла. І стали по ній усі роги. Сорок як із’їла, і сорок рогів стало по ній. І так вона на тих рогах і висить. Тут зараз до короля:
- Ідіть, що там сталося з королівною!
Вбігає король, жахнувся.
- Що це таке? Що ти їла?
- Купила ягідок, носив якийсь-то мужик, як попоїла, оце і стало по мені.
- Біжіть! – посилає солдат. – Хто носить ягоди, сюди його тягніть!
Шукали, шукали, нікого не знайшли з ягодами. Так і сидить королівна на рогах. Давай король відписувати у чужі царства, щоб були такі доктори і лікарі, щоб оті роги зігнати. Поїздились із чужих царств і зі свого царства доктори і лікарі. Подивились, подивились, нічого не зроблять, не спадають роги. Чим там не мажуть, однаково. Роз’їхались усі оп’ять по своїх містах, а чоловік ходить по базару і каже:
- Я можу ті роги зігнати королівні без зілля.
Тут дали знати королю зараз же.
- Де він є, той молодець, представте його у мій дім.
Узяли жениха королівни, представили його королю.
- Можеш ти зігнати роги без зілля у моєї дочки?
- Можу.
- Ось відписую тобі царство, і ось твоя жона.
- Ось відписую мені возів із два трісок на площу. І виїздіть усі городяни за двадцять п’ять верст від города. Буду такі ліки розпускати, що як зайде, то умре народ увесь. Витягніть її у сад до тієї купи дров.
Витягали вони її до дров, а тоді вони убралися всі. Узяв він дрова, запалив, три бичі вирубав дубових, запарив, бере тоді бичі і потягав між рогами. Вона кричить.
- Це, – каже, – б’є тебе козак Мамарига, твій муж. Де ти могла коня Гивера діла?
- Той кінь живий, на станку. Не муч мене.
- А торби волосяна та дротянка – де?
- То у батечка все поховане. Буде тобі лице усе, тільки мене не муч.
- Більше ж мене не будеш кидати?
- Не буду до віку вічного.
Ну, тоді він бере ягідку, роздавлює її у рот – і спадає ріг; підіймає вона тоді голову вище. Укидає знову їй ягід дві-три у рот. Поїла, ще три роги спало. Тоді дає їй ще більше. Ті роги на ній осипаються. І з’їв штук сорок ягід, осипаються роги, стала королева-дочка така, як і була.
- Ну, дивись, щоб ти знала, як заміж іти.
Пішли у кімнату, там знайшли що пити, що їсти. Попили, поїли. Через час бувають городяни у город. Прибігає король у кімнату, зустрів його дочка.
- Слава богу, слава богу!
Ну, тепер давай пирувати, пити-гуляти.
- З якої ти землі, хто ти є? – питає король того, що зігнав роги.
- Я, – говорить, – козак Мамарига, ваш зять перший. Мені вінчається не треба, я уже вінчаний.
- Так то ти?
- Я, – говорить.
- Ну, тепер одписую тобі все царство.
От і царствує козак Мамарига. Він почитає жону, а жона його, і живуть у тім царстві.