Серед українських вірувань, переказів і легенд чи не найбільше пов’язано саме зі знахарями та чаклунами — людьми, яких народна уява наділяла особливими, надприродними здібностями. Назви для таких «знаючих» людей сильно різняться залежно від регіону та епохи. У давньоруських писемних пам’ятках їх найчастіше називали «волхв-вещок», «ворожбит-ворожка», «целитель», «лекарь/лекарка», «баба», «чаровница/чаровник», «чародейка/чародей», «вещок», «шепотница» та подібними словами. Слова «знахар» і «чаклун» — пізнішого походження і поширені переважно в етнографічних працях та публікаціях ХІХ століття. Саме тому, аби уникнути плутанини, у книзі автор вирішив послідовно вживати саме терміни «знахар» та «чаклун».
За народними віруваннями, такі люди вміли лікувати або навпаки — насилати хвороби, передбачали майбутнє, могли впливати на погодні умови, обертатися на тварин чи птахів, замовляти різноманітні речі тощо. Проте, попри схожість функцій, між знахарем і чаклуном існувала принципова різниця. Знахар користувався знаннями та силою, дарованими Богом, і його головним покликанням було лікування — як тілесних, так і душевних недуг, а також допомога людям у побутових, родинних та господарських справах. Натомість чаклун уособлював зло: вважалося, що його сила походить від нечистої сили, від «продажу душі чорту», а діяльність спрямована на шкоду — насилання хвороб і нещасть. Саме чаклунові приписували здатність перетворювати людей на тварин (найчастіше — на вовків), позбавляти подружжя можливості мати дітей, сварити людей між собою, шкодити худобі чи «робити» на смерть.
Варто наголосити, що «знаючих» людей — і знахарів, і чаклунів — у народі завжди боялися, але водночас і шанували, про що свідчать численні записи з різних куточків України. Наведемо кілька прикладів: «…У різних селах зустрічаються старі діди й баби, які славляться чарівниками й знахарками. Інші пишаються і користуються такою славою. Їх побоюються; їм платять за поради»; «За свої надзвичайні таємничі знання вони користуються великою повагою»; «Ворожки й ворожбити користуються великою пошаною, і до їхньої поради звертаються у всяких нещасних випадках і пошкодженнях»; «Він користується почесною популярністю не тільки у своєму селі, де громада взяла на себе сплату всіх його повинностей і видає йому винагороду, а й по сусідству верст на 20»; «Ставляться до нього (знахаря) з великою пошаною, б’ють земні поклони і цілують йому руки»; «Взагалі тип знахаря в Україні, наскільки можна судити за деякими письмовими свідченнями і розповідями народу, був тип дуже почесний».
Існувало переконання, що такі здібності можуть бути або вродженими, або набутими внаслідок навчання, причому природний дар вважався сильнішим. Люди вірили, що схильність до знахарства чи чаклунства закладається ще з народження, і саме тому велике значення надавалося дню, годині й навіть хвилині появи дитини на світ, адже це нібито визначало її подальшу долю. Особливим у цьому сенсі вважався понеділок — день, у який народжена дитина начебто мала шанс стати знахарем у майбутньому.
Вважалося також, що схильність до чаклунства могла виникнути через «неправильну» поведінку батьків у питаннях статевого життя — а саме через порушення заборон на близькість під час чотирьох річних постів, у пісні дні (середу й п’ятницю), напередодні та під час великих церковних свят, а також у дні поминання померлих. Дитину, зачату всупереч цим заборонам, вважали схильною до недобрих, темних справ, зокрема й до чаклунства.
Окремо існували перекази про дітей, яких мати відлучала від грудей двічі — таких вважали здатними до «зурочування», а тих, кого відлучали тричі, наділяли особливо небезпечним, «смертельним» поглядом. Цікавими є й перекази про те, як дорослі люди опановували знахарське ремесло. За віруваннями, такі вміння передавалися переважно по родинній лінії, «по крові». Водночас одного лише бажання лікувати було недостатньо — обов’язково мали бути природні здібності. Особливі сили народна уява приписувала також «межовим» дітям — первістку та наймолодшій дитині в родині. Цікаво, що учень повинен був засвоїти знання від наставника з першого разу: якщо це не вдавалося, його визнавали нездатним до знахарського ремесла.
Існувало й таке вірування: знання засвоюються краще, якщо учень під час навчання тримає вчителя за руку, а якщо вчителькою була жінка — за край її спідниці. До того ж, за деякими переказами, людині, яка перейняла знання у віці від трьох до семи років, надалі забороняли лікувати.
Передаючи знахарські знання, важливо було дотримуватися ще одного правила — передавати їх лише молодшій за себе людині, оскільки інакше, за повір’ям, від неї не буде користі. Хоча традиційно знання передавалися в межах роду, траплялися й випадки, коли їх віддавали стороннім людям — як подяку за послугу чи через те, що сам знахар через старість або хворобу вже не міг проводити обряди: «Свої знання вони передають одному із синів, найбільш улюбленому, а за відсутності його — сторонній людині, яка надавала допомогу й повагу старому»; «Секрети лікування він повинен передати перед смертю улюбленому рідному або хрещеному синові, або навіть сторонній порядній людині. Зробити це він повинен неодмінно, без цього — «мої кістки Бог з того світу повикидає».
Варто також зазначити, що носії знахарських знань завжди оточували їх атмосферою глибокої таємниці: «…На думку простого народу, відкриття таємниці іншій особі позбавляє знахаря його надприродної лікувальної сили, і знання його через це стає цілком недійсним»; «Усі знахарі (…) пройняті недовірливістю і на відверту бесіду не погоджуються, а більше тримають «соби на уми», щоб не втратити чудодійної сили лікування». Саме через цю настанову на таємність знахар, як правило, передавав свої знання учневі лише перед самою смертю.