Неземна краса і всенародна слава, брудна політика і таємнича смерть – за два коротких роки вона випила цю гірку чашу життя до дна, ставши пішаком у грі червоних і білих за знищення української землі. Вона яскравою кометою пролетіла по небосхилу життя, щоб піти в зеніті слави, залишивши за собою шлейф загадок життя і смерті, які ось уже століття намагаються розгадати адепти Віри Холодної. А початок був таким багатообіцяючим…
Народження в благополучній родині викладача словесності полтавської гімназії, за плечима якого був Московський університет. Переїзд в дворічному віці до столиці імперії. Відмінне навчання в приватній гімназії Перепьолкіної. Балетне училище Великого театру. Ранній шлюб по любові з красенем-юристом Володимиром Холодним. Народження доньки.
Київ кінця XIX століття. Художня майстерня іконопису батька. Школа малювання дядька – Миколи Мурашка. Ще учнем посильна участь у розписі Володимирського собору і Кирилівської церкви поруч з визнаними метрами Васнецовим, Врубелем, Нестеровим. Здавалося його шлях в живопису зумовлений класичною освітою і церковними канонами. Але не судилося…
Неординарний талант Олександр Мурашко шукав свого виходу в чомусь іншому, серце юнака кликало його туди, де вир сміливих ідей і нового бачення вільний від умовностей – Вище художнє училище при Петербурзькій академії мистецтв і клас знаменитого Іллі Рєпіна стали першою сходинкою до його розкриття.
Правда це, чи лише красива легенда, якими так славиться Львів, тепер вже ніхто і не скаже напевно, адже було це, як кажуть, в ті далекі часи, коли одне з найстародавніших міст України було ще дуже молодим і лише почало відраховувати перші століття свого існування…
Коли в середині XV століття перші брати-бернардинці постукали в Галицьку браму і отримали милістю Анджея Одровонжа свій, нехай на перших порах і дерев’яний, оплот, ніхто з місцевих обивателів з числа їх релігійних шанувальників і супротивників не міг передбачити, що це сама милосердна доля стукається в їх життя – монастирські стіни із зовнішнього боку львівського оборонного периметру стали тим додатковим бар’єром, який не завжди вдавалося подолати ворогам на шляху до серця Галичини.
Бездумні комуністичні колективізація та індустріалізація перших п’ятирічок. О, скільки їх жертв поховано під товстим шаром земної тверді або водної гладі — не злічиш. Одні забуті навіки, інші збереглися лише у вигляді примарних легенд і лише одиницям даровано виступати на сторінках історії в старих картах, рукописах, рідкісних аерофотознімках минулого.
Зокрема закінчення будівництва Дніпро ГЕС на початку 1930-х поставило жирну крапку в існуванні століттями сформованого ландшафту – підняття рівня води призвело до затоплення багатьох великих і малих островів. Вони як примари повстали з річкової безодні після підриву греблі відступаючими радянськими військами 18 серпня 1941 року, в результаті якого загинули більше ста тисяч українців, щоб сколихнути людську пам’ять рідкісними кадрами трофейних фотоплівок і знову зникнути в небуття.
Радянська кримінальна спадщина як невід’ємна частина української реальності 1990-х, де можновладці і злочинний світ – єдине злагоджене ціле, що використовує одні методи, живе за одними законами, ставить одні цілі. В їх дійсності вартість людського життя мізерно мала і оцінюється лише з позиції цінності для їх спільноти, а перешкоди прибираються зі звірячою жорстокістю і нещадністю, не шкодуючи ні своїх, ні чужих.
Після перших років ейфорії незалежності з вірою в новий світ справедливості і рівності лише деякі публічні українці наважувалися виступати проти пов’язаних одним ланцюгом криміналу і політики. Серед них був той, хто стояв біля витоків незалежної преси в північному регіоні Донбасу – засновник телеканалу “ТОР”, газет “Технополіс” та “Я сама” – Ігор Олександрович Александров.