Далеке минуле української землі загублене десь між правдою і вигадкою в огорнутій серпанком легенд пелені. Багато історичні події, маючи в підгрунті реальні факти до невпізнання змінила народний поголос, перетворивши майже на казку. Одна з таких численних загадок пов’язана з міфом-напівправдою про велетнів («обрів»), які охороняли її кордони від посягання войовничих сусідів.
Згідно легенди саме обри на зорі української історії перемогли східнослов’янське плем’я дулібів, жорстоко придушили опір і захопили їхні землі. І сила їхня була настільки велика, що кочівників успішно протистояли регулярним військам самої наймогутнішої Візантії в період правління імператора Іраклія в VII столітті, ведучи з нею запеклі бої за території сучасної України.
Нарешті добившись здійснення мрії всього свого життя (Київський престол) в 882 році князь Олег з усією своєю завзятістю, яка допомогла йому не відступити перед фізичним усуненням своїх опонентів в досягненні заповітної влади, почав активні дії не тільки на внутрішній, але і на зовнішній європейської військово-політичної арені з метою посилення позицій Київської Русі.
Його подвиги на сторінках літописів вражають уяву, але мабуть найяскравішим з усіх подій його бурхливого життя і трагічної смерті є похід на Царгород (сучасний Константинополь) – видовище наповнених вітром корабельних вітрил до горизонту там, де вчора була гола рівнинна земля повалили греків, що споглядали на це величне видовище зі стін Великого міста, в справжній шок та забезпечило цій події свій куточок в світовій історії.
Найрозкішніший ювелірний салон Одеси на розі Ланжеронівської та Рішельєвської на завжди увійшов в аннали місцевої криміналістики як одна з найкрасивіших афер королеви злодійського світу Європи кінця XIX століття. Правда сумнівно, щоб її жертва, Карл фон Мель, гідно оцінив всю геніальність плану і майстерність втілення його в життя…
Коли в один прекрасний весняний ранок 1882 року перед різьбленими дверима його ювелірного магазину зупинився фаетон, від досвідченого ока фон Меля не вислизнула принадність його пасажирки та елегантність її дорогого вбрання. У передчутті хорошого прибутку сам господар з розпростертими обіймами кинувся зустрічати багатообіцяльну купувальницю.
Замок – це завжди замок. І неважливо скільки йому сторіччя або всього кілька десятків років. Його стіни і башти як магнітом притягують погляди і уми, які муаром легенд все щільніше огортають їх з кожним роком, і розсіяти його серпанок, як би не старалися, не в силах кращі наукові уми людства. А головний привілей називатися замком – це мати підземні ходи і володіти незліченними скарби.
І хоча замок у Василівці молодий в історичному мирочисленні, його не оминув народний поголос з розповідями про підземні таємниці, який з роками все міцніє тим більше, що докази або спростування їхнього існування зараз надійно зберігають глибокі води Каховського водосховища.