Далеке минуле української землі загублене десь між правдою і вигадкою в огорнутій серпанком легенд пелені. Багато історичні події, маючи в підгрунті реальні факти до невпізнання змінила народний поголос, перетворивши майже на казку. Одна з таких численних загадок пов’язана з міфом-напівправдою про велетнів («обрів»), які охороняли її кордони від посягання войовничих сусідів.
Згідно легенди саме обри на зорі української історії перемогли східнослов’янське плем’я дулібів, жорстоко придушили опір і захопили їхні землі. І сила їхня була настільки велика, що кочівників успішно протистояли регулярним військам самої наймогутнішої Візантії в період правління імператора Іраклія в VII столітті, ведучи з нею запеклі бої за території сучасної України.
Маленьке село в тернопільській глибинці. Звичайна селянська сім’я з чотирнадцятьма моргами землі. І несподіваний подарунок долі – поцілунок небес на чолі одного з молодших синів, художній талант якого заграв настільки яскраво, що в шістнадцятирічному віці юнаком був відправлений на навчання до львівської студію Юліана Панькевича.
Незаперечність обдарування Михайла Бойчука привели його до столиці Австро-Угорщини, потім буде Мюнхенська академія мистецтв і, нарешті, в Мекка всіх художників – Париж, де він став одним з організаторів української громади. У творчому ж плані споглядання шедеврів минулого всіх напрямків і стилів все ближче повертає його до витоків примітивізму як симбіозу візантійського і староукраїнського церковного монументального розпису з італійським Проторенесансом та українським народним живописом.
Нарешті добившись здійснення мрії всього свого життя (Київський престол) в 882 році князь Олег з усією своєю завзятістю, яка допомогла йому не відступити перед фізичним усуненням своїх опонентів в досягненні заповітної влади, почав активні дії не тільки на внутрішній, але і на зовнішній європейської військово-політичної арені з метою посилення позицій Київської Русі.
Його подвиги на сторінках літописів вражають уяву, але мабуть найяскравішим з усіх подій його бурхливого життя і трагічної смерті є похід на Царгород (сучасний Константинополь) – видовище наповнених вітром корабельних вітрил до горизонту там, де вчора була гола рівнинна земля повалили греків, що споглядали на це величне видовище зі стін Великого міста, в справжній шок та забезпечило цій події свій куточок в світовій історії.
Найрозкішніший ювелірний салон Одеси на розі Ланжеронівської та Рішельєвської на завжди увійшов в аннали місцевої криміналістики як одна з найкрасивіших афер королеви злодійського світу Європи кінця XIX століття. Правда сумнівно, щоб її жертва, Карл фон Мель, гідно оцінив всю геніальність плану і майстерність втілення його в життя…
Коли в один прекрасний весняний ранок 1882 року перед різьбленими дверима його ювелірного магазину зупинився фаетон, від досвідченого ока фон Меля не вислизнула принадність його пасажирки та елегантність її дорогого вбрання. У передчутті хорошого прибутку сам господар з розпростертими обіймами кинувся зустрічати багатообіцяльну купувальницю.
Замок – це завжди замок. І неважливо скільки йому сторіччя або всього кілька десятків років. Його стіни і башти як магнітом притягують погляди і уми, які муаром легенд все щільніше огортають їх з кожним роком, і розсіяти його серпанок, як би не старалися, не в силах кращі наукові уми людства. А головний привілей називатися замком – це мати підземні ходи і володіти незліченними скарби.
І хоча замок у Василівці молодий в історичному мирочисленні, його не оминув народний поголос з розповідями про підземні таємниці, який з роками все міцніє тим більше, що докази або спростування їхнього існування зараз надійно зберігають глибокі води Каховського водосховища.
Його ім’я в кінці фамільної братії де Рібас незаслужено померкло на сторінках історії затьмарене яскравою зіркою Йосипа, який заснував місто-порт на березі Хаджибейської затоки. Але велич його життя і безкорисливість дарів назавжди зберегли ім’я Фелікса в серцях вдячних одеситів.
Наслідуючи приклад своїх старших братів спадковий іспанський шляхтіч з Неаполя опинився на службі у російської корони, назавжди закохавшись в безкраї простори української землі. Ізмаїл, Городище, Дубенка… – всюди він з відвагою стояв пліч-о-пліч з Йосипом і Еммануїлом в боях за землю нової батьківщини, а потім в якості волонтера української армії всіляко допомагав протистояти домаганням Польщі. Тому рішення Фелікса де Рибаса залишитися в Одесі після відставки 1797-ого в чині прем’єр-майора цілком зрозуміло.