Грізна, відома з прадавніх часів зброя, що у завжди ототожнювала собою силу та могутність. Не дивно, що саме вона стала символом верхової влади такої войовничої країни, як Україна. І хоча офіційно в якості одного з президентських клейнодів вона існує відносно недавно, а її екстер’єр має скоріше лакшері вигляд, ніж вид смертоносної зброї, булава залишається викристалізованною візуалізації такого ефімерно-хисткого поняття, як влада.
Всього 3/4 кілограма позолоченого срібла з карбуванням, медальйонами, емалевими та напівдорогоцінними каміннями (64 гранти та смарагди) у вигляді держака з яблуком, увінчаним короною та невеличким секретом всередині полого руків’я — стилету дамаської сталі з надписом латиною «Omnia revertitur» («Все повертається»), що зберігається у вистеленому пурпуровим оксамитом футлярі чорного дерева з янголятком на місці колишнього замку.
Вона – символ незайманої чистоти та високої мети, перед яким тьмяніє вся людська метушня. Всепробачаюча душа виплакана крапельками кришталевої роси, що дарують здоров’я та красу всьому існуючому на землі. Натхненною працею її чарівних ручок виблискують золотом ризи самого верховного небесного Володаря. Варвара-краса, довга коса, що благодаттю приходить на українську землю, щоб дарувати нове життя в фізичному та метафізичному сенсі («діти — то божа роса» та «без роси і трава не росте»).
Варварин (Барбарин) культ виник з легкої руки пеласгів-трипільців десь на просторах Дикого Поля»:/uk/4547/ukrayinske-dike-pole ще IV тисячолітті до н.е. (згодом він мігрував до Вавилону, де перетворився на жорстку релігію вшанування бога сонця — Бар-Бара чи Варр-Вара). За давньою традицією днем її вшанування було 4 грудня, коли зима хоч тільки-но набувала своєї сили, але вже відчувала неминучість свого програшу тріумфу сонця і тепла; недарма ж в народі кажуть: «Варвара ночі урвала, до дня притачала», хоча до зимового сонцестою від її дня попереду – ще цілих три тижні. Може, завдяки саме цьому містичному ореолу небесної покровительки райської благодаті здатної чинити диво всупереч усім фізичним законам природи, наділив її в народі легендарною можливістю вберегти людину від наглої смерті.
Гетьманська кров Івана Скоропадського точно водицею не була, якщо через два століття змогла знов провести свого нащадка на український престол. Хоча, не зовсім справедливо віддати всі лаври талантам цієї історичної постаті генам одних Скоропадських, адже в його жилах також текла кров майже всіх найвидатніших та найвпливовіших родів України від Кочубеїв та Апостолів до Розумовських та Самойловичів. Павло Скоропадський за той невеличкий, відведений йому історією проміжок часу зміг завоювати собі славу ледь не найефективнішого очільника України новітньої історії.
Фактично перші п’ять років свого життя народжений в Вісбадені нащадок українського аристократа Петра Скоропадського, якщо і чув українську, то лише в лише в сімейному колі, адже весь цей час проводив в Німеччині, в тому числі на розкішних Баден-Баденських курортах під наглядом своєї бабусі, уродженої Єлізавети Тарнавської. В Україну родина повернулася лише в 1878-ому, оселившись в родовому Тростянецькому маєтку, де хлопчина опинився на вихованні у свого діда по батьківській лінії.
Знане з прадавніх часів Вовче свято, якого українські пращури просили небесного Урая, повелителя лісових хижаків, вберегти худобу та свійського птаха від вовчих зубів, мало глибинний сакральний зміст, що полягав у визнані безмежної сили дикої природи, священного трепету та преклоніння перед нею, адже пошук балансу гармонійного співіснування з нею людству доводилося шукати через все життя, вигадуючи магічно-містичні ритуали здатні забезпечити хоч якийсь стійкий результат в цьому мінливому світі.
Фактично Урай (він же перехрещений прийшлим християнством на святого Юрія – Георгія – Єгорія, котре для укорінення цією датою святило столичний храм перед Софійським собором на честь святого) вважався покровителем не тільки диких, а й свійських тварин, бо саме йому належало право вирішувати кому з них жити, а кому — померти (недарма ж казали «у вовка в зубах, що Єгорій дав»). Просто вовк в Україні був найразповсюдженішим та найлютішим хижаком, тому небесний покровителем звірів ототожнювався саме з ватажком його зграї.
Від Сяну до Дону — це не стільки крилатий вислів сучасної української мови, скільки історично закріплені споконвічні межі українських теренів з сучасною Чернігівщиною в якості орієнтиру північних околиць ареалу. Хоч в умовах двохсотлітньої московської окупації чітка обґрунтована чисельним фактожем та документально-артефактними доказами позиція територіальних кордонів дещо почала розмиватися з подачі істориків-фальсифікаторів, які всіма силами намагалися натягти історію Русі-України на андрофагівську Московію, яка до того пів-тисячоліття взагалі була просто Ординським улусом без будь-якого суб’єктивізму (на болотах данину Криму, як правонаступнику татаро-монгол, перестали платити лише в 1700 році).
Навіть без урахування московської пропаганди, просто з міркувань логіки, саме широко використане сучасними науковцями трактування слова «дике», як «малонаселене» та «пустинне», з урахуванням існування другого загальновідомого значення, «непокірний», «волелюбний», «свободний духом», яке із незрозумілих міркувань повністю ігнорується, викликає певні питання. А також дати єдину якісну оцінку такій великій за площею місцині, та й ще з трьома великими прісноводними річками і виходом до двох морів, ба більше в часовому контексті глибиною в п’ять тисячоліть, як мінімум дещо самовпевнено.
Один з наймістичніших днів в українському народному календарі, десь між осіннім рівноденням позаду та зимовим сонцестоєм попереду. Українській дуалізм об’ємного сприйняття світу у всій красі, адже з одного боку 21 листопада — день Світанкової Зорі (Рожаниці-Матері), а з іншої — віха офіційного відліку Введення зими у всьому її повноправ’ї, як символ завмиранням природи з вогником життя, що б’ється десь глибоко всередині в очікуванні моменту воскресіння на всю силу під теплими сонячними променями. Введення зими слугувало своєрідним перезапуском нового витку життєвого коловороту, де кожний кінець є новим початком, а початок – кінцем.
Саме до давньослов’янської богині світанку зверталися україночки з прадавніх часів на світанку Третьої Пречистої, щоб отримати її захист: «Покрий ти, Велика Діво, мене своєю фатою від ворожих сил, від пищалі і стріл; твоя фата міцна, як горючий камінь-алатирь» та фізичну вроду: «Зоре, Зоре, Зорянице, моя красная дівице-полуношниця! Покрий мої скорботні зуби своєю фатою; за личко вродою!», в яких ефемерна «фата» виступала в якості нетлінного пологу вічності і чистоти.
Він — перший помічник самого господаря пекла і всюдисущий посланець Смерті. Його боїться вся нечисть без поділу на ранжири та привілеї, бо карає та милує він її без огляду на будь-кого. Робота у нього не скінчиться до сконвіку, адже те, що народжене, має померти, щоб відродитися знов. Прадавне божество підземного царства, всемогутній Ній (ще знаний в українській художній літературі, як Вій).
За українськими віруваннями Ній (згадується у «Славяноских вечерах» В. Нарежного) — старий згорблений дідуган (в деяких переказах присипаний землею із залізним обличчям та руками-покарьожиними гілками) з довгими сивими пасмами волосся та брів, за якими і очей не розгледиш. А може те й на краще… Бо кажуть, у погляді його незрячих очей відбивається полум’я самого пекла – як зиркне, то від жаху можна і померти («недобре око» та «наврот» — це від нього). Це якщо старий не встиг схопити людську душу до того своїми довжелезними чіпкими волохатими лапами, з яких вже нема вороття до живих.