Греція, Італія, Іспанія… магія його ліричного тенора змушувала тріпотіти та мліти від захоплення жіночі серця. І навіть в суворо-стриманих чоловічих очах під час виконання ним надскладних партій «Пікової дами», «Отелло», «Африканки»… ні-ні, та й проблискувала скупа сльоза. Магія співу була його життям, яке обернулося його смертю. Павло Порай-Кошиць — оперний співак, привід вагнерівських опер.
Попівське дитя народжене в українській глибинці зразка 1863 року. Йому за старовинним укладом була сама лише дорога в маленьку парафію (і це в кращому випадку) з холодною плебанією те сірим життям розбавленій лише радістю віртуозного виконаня церковних гімнів, якого ніхто не оцінить. Йому пощастило вирватися з замкненого кола, за яким діти спадкували професію та життя своїх батьків.
Вона приходить останніми теплими променями осіннього Бабиного літа в лінивому мареві ранкового туману під кришталевий дзвін крапель роси, щоб падають неквапливо зі срібного павутиння. Ім’я їй Друга Пречиста, і відстоїть вона на двадцять чотири дні від першого в тріаді світлого свята щасливої жіночої долі та виконання найвищого свого призначення. Її іменини святкуються за народним календарем 8 вересня.
Традиційно в Україні ті нетривалі три з половиною тижні між першими двома Рожаницями були сповнені хвилювань, веселого гоміну та лихоманливого поспіху. Адже традиційно вони вважалися найкращим часом для сватання («прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста») з майже стовідсотковою небесною гарантією заручин та щасливого шлюбу з чисельними розумними, здоровими та працьовитими нащадкам — то і квапляться парубки зробити пропозицію коханій з крилами благословення небесної покровительки за плечима («Благослови, Боже, Пречиста Госпоже»).
Як найшвидше приготувати на велике сімейство смачнючу страву з м’яса без додаткової обробки ще й з мінімальними витратами сил? Адже м’ясо — це продукт який просто фізично потребує багато уваги та тривалого часу для приведення в їстівний стан. Відповідь проста: ну звичайно, подрібнити його, розірвавши монолітність м’язової структури, щоб температурі було легше впоратися з приведенням його до придатного стану споживання — чим дрібніше шматочки, тим менше час готівлі.
В Україні зазвичай розділяли два стани подрібнення м’яса, залежно від якої самостійна готова смажена страва мала власну назву: розтерте в пух м’ясо — котлети, мілко-мілко надрібнене — січеники (рублені котлетки). Існував ще третій вид, залежний від способу приготування, тушковані після обсмажування котлетки – тефтелі. Хоча при цьому сама класична форма всіх трьох страв була майже ідентичною круг чи овал приплюснутий з двох боків для зручності обжарювання. Вид м’яса, як і наявність допоміжних елементів, а також начинок, на приналежність до однієї з цих трьох категорій ролі не грали.
Вишуканий європейський Львів за свою багатовікову історію, звичайно ж, чимало разів на власні очі бачив пишні процесії ясновельможних правителів, що урочисто прямували його вулицями. Королі, королеви, князі, царі… але станом на початок практичного ХХ століття весь цей антураж величі поступово сходив нанівець, поступаючись місцем пусканню пилу в очі через демонстрацію більш скромних предметно-матеріальних речей накшталт розкішних автівок чи коштовних лахів.
Тим більшу ажитацію в місті Лева викликала пишна процесія іранського шаха Мозаффара ед-Дін-шаха Каджара, яка і без того наробила чимало галасу своєю появою власним потягом в ароматі східної екзотики в червні 1905-ого дорогою до столиці Австро-Угорщини. Адже постать східного правителя була доволі знана серед мешканців столиці Галичини, бо цей його візит був вже третім за останні чотири роки.
Пророк, аскет, філософ, містик, оратор і при цьому вчитель, богослов, поліглот, співець царської капели… хоча перше нерозривно пов’язане з другим, бо ж перш ніж відкидати якісь догмати мудра людина спочатку має гарно опанувати їхні джерела. Його вчення стали застольною біблією для поколінь-і-поколінь українських культурних еліт, адже їхня викришталізована сутність полягала в гармонійному симбіозі релегійно-стоїчно-платонівської системи, яка якнайкраще віддзеркалює ментальну сутність української нації. Не дарма ж Григорія Сковороду звуть українським Сократом.
Мабуть, батьківське козацьке коріння генетично передало хлопчині хист до навчання та любов до всього нового. Адже церковно-парафіяльна чотирирічка в рідних Чорнухах в його сім, яка для багатьох з його друзяк була вищим, часто так і неподоланим, ступенем освіти, а для Гицька – стала лише першим кроком довгої мандрівки шляхом освіти, пізнання та самовдосконалення. Йому було лише дванадцять, коли він в 1734-ому вперше переступив поріг своєї гуманітарної Києво-Могилянської альма-матер, з якою доля пов’яже на два десятиліття і куди він повертатиметься раз у раз по своїх мандрах аж до тицяти двох років.
Запіканка — королева української кухні, адже однією своєю появою вона здатна перетворити цілком пересічний стіл на святковий. Безліч варіацій та поєднань складових плюс сам процес запікання, коли смакові особливості їх переплетіння утворюючи унікальний ароматний букет в естетично довершеному обрамленні — чи не це і є вершиною кулінарного мистецтва?
І хоча назва страви каже за себе, акцентуючись на способі приготування, а не на окремих обов’язкових її складових, до складу традиційної української запіканки зазвичай в якості базових входили як мінімум два інгредієнти, поєднання яких робили її тою, ким вона була — самодостатнім та найулюбленішим національним смаколиком всіх часів, не виключаючи і сьогодення (і це без поділу на солону чи солодку страву): яйця та локшина (в іншому варіанті — каша, хліб чи сухарі).
Життя і смерть, вогонь і кров переплетені у вічному пристрасному танку всесвіту — то є святий для українців калиновий цвіт, саме Велике дерево життя і долі, білий світ в його сублімації від створення і до скону віків. Тому і шанують це дерево в Україні з давних-давен за лікувальні властивості, що допомагають видужати від напастей тілесних та духовних, за червоний колір жару, який дає змогу всьому живому продовжувати свій танець життя, за вроду милуючу око та цілуючу затишком душу.
Калина — то дівоча краса. В її гронах та гілках, листі та корінні закарбована вся жіноча доля з вранішньої юності і аж до самої смерті: радість, кохання, любов, вірність, зрада, журба, горе… все є в цьому чарівному дереві, щоб передати багатство почуттів та настроїв мінливої прекрасної статі: сам кущ — то україночка, а цвіт та ягідки — її дітки. Присутність її на подвір’ї вона ж виступала символом вірності та відданості в шлюбних відносинах та родинних стосунках. На вишиванках, в віночках, на рушниках, в мальованих візерунках, посуді, хатніх прикрасах… присутній калиновий образ як оберіг господині та її родини.