Він переступає поріг нової хати ледь не попереду самих господарів, щоб стежити за порядком та допомагати тримати лад. В його владі сила пічного жару та свічкового вогню, які розгоряються та згасають за одним помахом його руки. Духовний господар хати, який з часом перетворився завдяки поколіннями переданих з уст в уста легендам на головну нестрашну страшилку неслухняних українських дітлахів, а разом з тим — їхнього порадника та кращого друга, «бабая, що живе за пічкою».
Вважається, що бабай починає своє госпадарювання з перших кроків в домівці – то він заводить в нову хату кішку мелодійними наспівами та улесливими нашіптуваннями вкладаючи її спати на найзатишніше в оселі (за іншою версією — сам перетворюється на якусь мить в котика-муркотика), пригледіне ним заздалегідь для господарева ліжка місце. Бо спокійний сон та солодкі сни господарів — то запорука лагоди в родині.
Вона приходить в останні теплі дні стрімко згасаючого року, щоб знаменувати закінчення такого довгого та виснажливого періоду вівцевого нагулу, коли українське безкрає небо єдине слугує вівчарам дахом над головою, ліжком — запашні трави лук та полонин, а ковдрою — єдиний власний плащ. І сон в пів-ока, щоб, не дай Боже, не проґавити ласого до легкої здобичі хижака, який під покровом ночі може зненацька з’явитися просто нізвідки. Тепер нарешті втомлені отарі зможуть досхочу спати в мареннях-передчутті наступної весни.
А поки 29 жовтня, в день Анастасії-Ввчарниці, пастухи цілком заслужено приймають подяку і шанування на свою честь від вдячних господарів своїх овець, яких вони після піврічної відсутності повернули до рідного обійстя не тільки цілими та неушкодженими, а й значно роздобрілими за рахунок набраної ваги та розкішного хутряного покрову, залогу забезпечення господині роботою, а всієї родини теплими речами на весь наступний сезон холодів.
Він доріжкою долі пролягає від народження людини до останнього шляху в сиру землю, супроводжуючи її через всі радості, печалі, препони та негоди. Як прадавній символ захисного магічного Сворожого кола вічності, єдності, довершеності він традиційно був неодмінним атрибутом будь-якого одягу українців і на щодень, і на свята (не дарма ж навіть померлого немовлятку клали в труну підперезаним). Соціальний статус особи можна було прочитати за кольором, малюнком та стилем. Його величність пояс — український життєвий шлях.
Пояси спрадавна виступали неодмінним атрибутом національного одягу українців, з’явитися на люди без нього вважалося за велику ганьбу, бо за усталеними нормами моралі він ототожнював порядність з якою людина «тримає себе» (не дарма про гіркого п’яничку казали: «він навіть пояс пропив»). Чим розкішніше пояс (в два чи три оберти без зшиву, шовкова / лляна / конопляна / воняна тканина чи шкіра, ручного чи машинного ткацтва, вишитий по всій довжині, прикрашений китицями), тим заможніше українець.
Метушливий, сповнений своїх маленьких радостей і печалей, турбот та лінощів день українських дітлахів хилився до свого завершення. Сонечко, на останок поцілувавши їхні золоті маківки, вже сховалося за обрієм, щоб зручно вмостившись в своєму ліжечку під мелодійні співи цвіркунів дивитися солодки сні. Час і малечі пити тепленьке молоко з ложечкою золотого меду та слухати заколисувану казочку.
І вже наливне яблучко котиться по тарілочці на лляній скатертині, чарувальними колами привідкриваючи фіранку в дивний світ українських казок… Де курочка-ряба знесла золоте яєчко, а мишка хвостиком його змахнула, щоб воно дивним чином перетворилось на колобка на носі у хитрої лисички. І Котигорошко зі своєю булавою вистрибує з горохового стручка, перетворюючись на величезну ріпу, яку тягнуть-потягнуть бабка за дідка, внучка за бабку, собачка за внучку, кішка за собачку, мишка за кішку. А там та ріпа стає летючим шаром з махаючим рукою Незнайком на обкладинці книжки під назвою «Вечірня казка».
«Кулюні», як ніжно звали її батьки, поталанило з народженням в заможній та високоосвіченій родині Грушевських-Вояківських, адже вже в тридцять батько мав професорське звання, молодша за нього на три роки матуся теж мала не тільки закінчену лецеїстську освіту, а й досвід викладацької діяльності в Скальській школі. Плід кохання побачив світ в перший рік прогресивного ХХ століття, який обернувся для її народу на терновий шлях крові, горя та сліз з узбіччя історії вистланим мільйонами його жертв, в тому числі її обожнюваний татусь і вона сама. Єдина донька голови Української Центральної Ради, яка була не менш видатним науковцем-дослідником історії України, ніж той викапаною копією кого вона була, Катерина Грушевська. Але все те буде попереду, а поки…
Батьківський хутір в Криворівні на схилах чарівних Карпатах, кришталевий спів Черемошу, непередаваний місцевий колорит та затишні вечори в колі таких самих батьківських однодумців-прогресистів Федіра Вовка, Миколи Лисенка, Івана Крип’якевича, Миколи Леонтовича, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького… Власний шестиповерховий столичний прибутковий будинок Грушевських на Паньківський, мансарду якого орендував під майстерню Василь Кричевський… Подорожі Європою…
День, коли богиня Макоша вже з піднятими гори руками (що знаменувало закінчення важкого плодородного сезону, коли її персти буле звернуті до вемлі) перший раз після всіх піврічних турбот кидала свій погляд на підвладне їй українське царство, хоч і був той перший після клопіткого літа погляд швидкий та мінливий, кинутий так, мимохідь. Адже, щоб відпочити, причепуритися та показати себе у свій красі цій прискіпливій поважній пані знадобиться ще два тижні (її зірковий час — 28 жовтня).
Тому і був день Преподобниці в українському народному календарі не зовсім святковим, скоріше жінки та дівчата навпаки намагалися показати своїй небесній покровительці свою працьовитість та старанність. І хоча всі жіночі справи цього дня були в пошані (недарма ж Макоша вважалася покровителькою будь-якого жіночого виду діяльності, і «З Богом, Параню!» досі є духовним напуття перед важкою роботою), але миття та тертя та тріпання льону — то було «святе» (матеріальними символами присутності богині на землі були прядка та веретено). Вважалося тканині з нього зносу не буде, і сама вона буде м’якенька, тоненька та біленька.
Найшанованіша в українській культурі рослина, зведена на вершину національного Олімпу царства Флори. Адже традиційно з прадавніх часів в країні не було жодної сфери життя, де б не використовувалася маленька тендітна квіточка. Льон тому і був в великій пошані, бо помічникам українцям був у будь-який справі: і на урочисту біленьку сорочку, і на мотузки, і на доріжки, і в їжу, і на лікування різних хвороб він згодиться. Всі етапи поводження зі священною рослиною, що символізувала нитку життя за її схожість з волоссям, ще пращурами пращурів були строго запротокольовані та несли свій глибинний зміст.
Як головного носія продовження роду ця маленька бузково-блакитна квіточка — символ дівочої краси. Саме тому вона так активно була задіяна у весільній обрядововій атрибутиці: зашиття в сукню після заручин в якості оберегу, використання льону при розчісування волосся молодої, спалювання сплетеної з нього та прикрашеної стрічками «дівової коси» на другий день весілля для духовного єднання молодят через підтвердження переходу молодої з дівочого статусу в жіночій.