Духівник, який став музикантом, щоб через зрозумілу всім мову співу та мелодійних переливів нести світ української культури в світ. Саме завдяки музиці він знов підняв горде ім’я Кошиців, яке за деякими припущеннями йде від самого Гедиміна, щоб покласти на вівтар відродження української нації, змушуючи жевріти вогник свідомості та любові до Батьківщини попри окупацію рідної землі одвічним ворогом з мокшанських багнюк. Олександр Кошиць — українець, композитор, диригент, оренжувальник.
Як молодший представник молодшої гілки роду Кошиців за прадавніми європейським шляхетними традиціями хлопчина мав би йти шляхом свого батька, згодом очоливши парафію в якомусь невеличкому селищі чи навіть містечку, що ще на початку ХХ століття гарантувало і гарний теплий дах над головою, і щедрий стіл, і не обтяжливе життя. Життя Олександра котилось по накатаній колії: єпархіальна бурса в Богуславі, Київська духовна семінарія…
Ох, і не проста ця справа, парувати людських істот. Так не просто єднати, а так, щоб пара жила довго і щасливо в мирі і злагоді, щоб діточок народила собі і Україні на радість, щоб разом пройшла життєвий шлях до самісенького кінця та й не примусом, за покликом душі. Недарма ж в тій чи іншій мірі майже весь пантеон прадавніх українських богів опікувався цією справою, але головними по сердечних справах був Трохим з помічниками Устиною та Купріяном, свято яких традиційно святкувалося в Україні 2 жовтня.
Устина та Куприян згідно прадавніх вірувань першими цього дня приходили на українську землю, кожен до своїх підопічних (перша — до дівчат, другий — до парубків), щоб підготувати та надихнути-налаштувати на правильний лад перед доленосним вечором. Адже разом з останніми променями сонця, коли сам духовний вершитель доль Трохим ступав на землю, мала вирішитися їхня подальша життєва стежка: йти шляхом самотності чи мати поруч надійного супутника життя (або — ні, це як пощастить).
З чим у людини асоціюється багнюка? Точно не з чим приємним — огидна на дотик, запах та вигляд субстанція незрозумілої консистенції, навряд чи вона може викликати у людини якісь позитивні відчуття. Інша справа служки кого не кликали, така гидота для них, за прадавніми українськими переказами — то найулюбленіша рідна домівка, в якій плекаються та втілюються в життя такі самі нечисті каверзи та шкоди. І найменші, а для декого ще й найсимпатичніші (сердобольні українці люблять вбогих та ображених) серед нечистої сили, анчутки, саме з їх числа.
Кривобокі на ліво (або п’яту вовк відкусив, чи дверима відбили, як від людей тікав) хутряні билинки з крильцями, хоч як і всі вони рогатий… в народі до них зазвичай ставилися зі зверхньою поблажливістю — служки нечистого, але маленькі та гноблені іншими представниками своєї братії, то і шкоди від них небагато, можна від неї і відмахнутися. Головне самому анчутку не кликати промовлянням вголос її імені, бо прив’яжеться, не відв’яжеш – його улюблена забавка — лякати пізніх перехожих незрозумілими звуками.
Ну ким йому ще було вирости при хрещених з царської родини та батьком-пристосуванцем, який зрікся свого коріння аби увійти в найвищі російські кола, з фанатичною відданістю прислужуючи окупантам рідної землі та заперечуючи перворідність української нації. Звичайно вихований в атмосфері майже священного трепету перед інститутом царизму, навіть там в далекій вільній Америці з лавровим вінком творця та золотими крилами людської вдячності за спиною за він так до кінця і не зможе вийти за парадигму своїх переконань попри всі намагання української діаспори пробудити його голос крові. Ігор Сикорський — всесвітньовідомий авіаконструктор, прабатько всіх гелікоптерів, людське життя якого в Україні так і залишається приховане фіранкою мовчання.
Окупований московитами Київ зразка початку ХХ століття, царський дому Романових та йогона ближені прикуплені за сходний кошт, переповнені вірнопідданськими почуттями живуть своє найкраще життя в Києві. Родина професора неврології та психіатрії медичного факультету Київського універу з тісними зв’язками з царською сім’єю (не кожен високопосадовець тих часів міг насмілитися запросити великих князів Петра Миколайовича та Олександру Петрівну в якості кумів, ба більше – дочекатися їхньої згоди стати хрещеними батьками його синові). Ігор — представник золотої молоді: Петербурзький морський кадетський корпус, Київський політех, Паризька технічна школа…
Радісний та одночасно печальний день 27 вересня в традиційному народному календарі українських бджолярів, адже позаду сповнений турбот та переймань піврічний літній медоносний сезон, а але й попереду зимова невідомість, яку із завмиранням серця чекає кожна людина, а що вже казати за пасічників, на кону яких стоїть життя їхнього обожнюваного рою та їхньої власної сім’ї.
Саватія-бджоляра вважався останнім днем святої десниці початої на Зосима, до якого пасіка має бути підготована на зимівлю: бджілки нагодовані до відвалу, вулики утеплені та прибрані до льоху чи іншого зимника, пасіка прибрана, при її вході сплетена «Спасова (її ще звали «Савиною) борода… Не дивно, що після закінчення всіх цих турбот у пасічників був святковий настрій.
Хто зі справжніх православних вірян Сполучених Штатів не чув про найбільшу українську святиню імені Андрія Першозваного в Саут-Баунд-Бруці? Адже окрім як мати честь носити звання кафедрального собору, вона ще є серцем найвеличнішого в Америці меморіального комплексу пам’яті жертвам влаштованого московськими окупантами штучного Голодомору українців 1932 — 1933 років.
І хоча він знаходиться геть на іншому континенті, був споруджений на честь подій, які напряму Штатів не стосуються, в пам’ять про тих, хто аж ніяк не був пов’язаний з Америкою, через багато років від означених подій… від того велич меморіального комплексу в Саут-Баунд-Бруці лише більша, як символу голосу крові та пам’яті, яку нездатна стерти жодна людська зла воля така суєтна і тлінна перед обличчям вічності.
Він зачинає останню гарячу пору для земних опікунів божих мух, коли після першого справжнього подиху холодів настають такі жадані і такі лагідні сонячні дні (званих в народі, як Чудо), щоб наостанок потішити душу всього на українській землі перед невідворотно насуваючих зимових днів безпросвітного мороку. Календарно цей період співпадає зі святкуванням іменин Зосима-бджоляра, що традиційно святкується в Україні 19 вересня.
Так цей день зпрадавна вважався першим в Божій десниці (зачінчується Осінньою пасікою), під час якої небесами на людину покладається велика місія — підготувати та облаштувати для свяченої комахи найкомфортніший прихисток на зиму. Для цього вулики ретельно готували на зиму, що було доволі кропіткою та відповідальною справою, бо від неї залежало збереження бджолиних родин та їхня чисельність на майбутній рік (відповідно — благополуччя родини самого пасічника).