«Кулюні», як ніжно звали її батьки, поталанило з народженням в заможній та високоосвіченій родині Грушевських-Вояківських, адже вже в тридцять батько мав професорське звання, молодша за нього на три роки матуся теж мала не тільки закінчену лецеїстську освіту, а й досвід викладацької діяльності в Скальській школі. Плід кохання побачив світ в перший рік прогресивного ХХ століття, який обернувся для її народу на терновий шлях крові, горя та сліз з узбіччя історії вистланим мільйонами його жертв, в тому числі її обожнюваний татусь і вона сама. Єдина донька голови Української Центральної Ради, яка була не менш видатним науковцем-дослідником історії України, ніж той викапаною копією кого вона була, Катерина Грушевська. Але все те буде попереду, а поки…
Батьківський хутір в Криворівні на схилах чарівних Карпатах, кришталевий спів Черемошу, непередаваний місцевий колорит та затишні вечори в колі таких самих батьківських однодумців-прогресистів Федіра Вовка, Миколи Лисенка, Івана Крип’якевича, Миколи Леонтовича, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького… Власний шестиповерховий столичний прибутковий будинок Грушевських на Паньківський, мансарду якого орендував під майстерню Василь Кричевський… Подорожі Європою…
День, коли богиня Макоша вже з піднятими гори руками (що знаменувало закінчення важкого плодородного сезону, коли її персти буле звернуті до вемлі) перший раз після всіх піврічних турбот кидала свій погляд на підвладне їй українське царство, хоч і був той перший після клопіткого літа погляд швидкий та мінливий, кинутий так, мимохідь. Адже, щоб відпочити, причепуритися та показати себе у свій красі цій прискіпливій поважній пані знадобиться ще два тижні (її зірковий час — 28 жовтня).
Тому і був день Преподобниці в українському народному календарі не зовсім святковим, скоріше жінки та дівчата навпаки намагалися показати своїй небесній покровительці свою працьовитість та старанність. І хоча всі жіночі справи цього дня були в пошані (недарма ж Макоша вважалася покровителькою будь-якого жіночого виду діяльності, і «З Богом, Параню!» досі є духовним напуття перед важкою роботою), але миття та тертя та тріпання льону — то було «святе» (матеріальними символами присутності богині на землі були прядка та веретено). Вважалося тканині з нього зносу не буде, і сама вона буде м’якенька, тоненька та біленька.
Найшанованіша в українській культурі рослина, зведена на вершину національного Олімпу царства Флори. Адже традиційно з прадавніх часів в країні не було жодної сфери життя, де б не використовувалася маленька тендітна квіточка. Льон тому і був в великій пошані, бо помічникам українцям був у будь-який справі: і на урочисту біленьку сорочку, і на мотузки, і на доріжки, і в їжу, і на лікування різних хвороб він згодиться. Всі етапи поводження зі священною рослиною, що символізувала нитку життя за її схожість з волоссям, ще пращурами пращурів були строго запротокольовані та несли свій глибинний зміст.
Як головного носія продовження роду ця маленька бузково-блакитна квіточка — символ дівочої краси. Саме тому вона так активно була задіяна у весільній обрядововій атрибутиці: зашиття в сукню після заручин в якості оберегу, використання льону при розчісування волосся молодої, спалювання сплетеної з нього та прикрашеної стрічками «дівової коси» на другий день весілля для духовного єднання молодят через підтвердження переходу молодої з дівочого статусу в жіночій.
Гарбузи були в пошані у дорослих та дітлахів задовго до появи та набуття шаленої популярності на українській землі свята Всіх святих більш відоме під своєю англійською абревіатурною назвою Хелловін. Адже солодка чи солона і така ласа до споживання каші і бабки з них були не тільки невичерпним джерелом енергії, а одним із наявних в традиційному раціоні смаколиків на щодня будь-якої пори року.
Гарбузи через свою невибагливість росли спрадавна в кожному українському обійсті у всіх регіонах, даючи такий багатий врожай, що на весь наступний рік вистачало і всій родині, і худобі, що за спроможності без додаткової обробки та особливих умов зберігатися робило їх справжніми королями городу. Навіть нежалко було піднести цілого гарбуза в якості тактичної відмови сватам некоханого залицяльника згідно українського народного етикету.
Духівник, який став музикантом, щоб через зрозумілу всім мову співу та мелодійних переливів нести світ української культури в світ. Саме завдяки музиці він знов підняв горде ім’я Кошиців, яке за деякими припущеннями йде від самого Гедиміна, щоб покласти на вівтар відродження української нації, змушуючи жевріти вогник свідомості та любові до Батьківщини попри окупацію рідної землі одвічним ворогом з мокшанських багнюк. Олександр Кошиць — українець, композитор, диригент, оренжувальник.
Як молодший представник молодшої гілки роду Кошиців за прадавніми європейським шляхетними традиціями хлопчина мав би йти шляхом свого батька, згодом очоливши парафію в якомусь невеличкому селищі чи навіть містечку, що ще на початку ХХ століття гарантувало і гарний теплий дах над головою, і щедрий стіл, і не обтяжливе життя. Життя Олександра котилось по накатаній колії: єпархіальна бурса в Богуславі, Київська духовна семінарія…
Ох, і не проста ця справа, парувати людських істот. Так не просто єднати, а так, щоб пара жила довго і щасливо в мирі і злагоді, щоб діточок народила собі і Україні на радість, щоб разом пройшла життєвий шлях до самісенького кінця та й не примусом, за покликом душі. Недарма ж в тій чи іншій мірі майже весь пантеон прадавніх українських богів опікувався цією справою, але головними по сердечних справах був Трохим з помічниками Устиною та Купріяном, свято яких традиційно святкувалося в Україні 2 жовтня.
Устина та Куприян згідно прадавніх вірувань першими цього дня приходили на українську землю, кожен до своїх підопічних (перша — до дівчат, другий — до парубків), щоб підготувати та надихнути-налаштувати на правильний лад перед доленосним вечором. Адже разом з останніми променями сонця, коли сам духовний вершитель доль Трохим ступав на землю, мала вирішитися їхня подальша життєва стежка: йти шляхом самотності чи мати поруч надійного супутника життя (або — ні, це як пощастить).
З чим у людини асоціюється багнюка? Точно не з чим приємним — огидна на дотик, запах та вигляд субстанція незрозумілої консистенції, навряд чи вона може викликати у людини якісь позитивні відчуття. Інша справа служки кого не кликали, така гидота для них, за прадавніми українськими переказами — то найулюбленіша рідна домівка, в якій плекаються та втілюються в життя такі самі нечисті каверзи та шкоди. І найменші, а для декого ще й найсимпатичніші (сердобольні українці люблять вбогих та ображених) серед нечистої сили, анчутки, саме з їх числа.
Кривобокі на ліво (або п’яту вовк відкусив, чи дверима відбили, як від людей тікав) хутряні билинки з крильцями, хоч як і всі вони рогатий… в народі до них зазвичай ставилися зі зверхньою поблажливістю — служки нечистого, але маленькі та гноблені іншими представниками своєї братії, то і шкоди від них небагато, можна від неї і відмахнутися. Головне самому анчутку не кликати промовлянням вголос її імені, бо прив’яжеться, не відв’яжеш – його улюблена забавка — лякати пізніх перехожих незрозумілими звуками.