Остання надія української громади, коли злі сили природи поставали проти неї, загрожуючи не тільки добробуту її членів, а самому їхньому житті. Його застосовували в якості останнього засобу порятунку за допомогою прадавньої магії своїх праматінок українські жінки, за один день гуртом виконавши роботу, яку зазвичай поодинці тяглася тижнями. Одноденний рушник — доріжка, якою з потойбічча кликали по допомогу чисельних духів пращурів в критичні моменти буремного життя українського суспільства.
Коли в село приходила смертоносна чума чи дощ оминав поля стороною місяцями під час весняно-літнього сезону, єдиним засобом для збереження життя громади лишалася прадавня магія. В Україні завжди перед обличчям справжньої біди відступали на другий план всі чвари, персональна неприязнь, старі образи… тому про смертельну загрозу годі вже й говорити.
Витоки мегапопулярної української дитячої телепередачі всіх часів, що не дивно для жебрацької країни переможного пролетаріату та переможеного здорового глузду під назвою СРСР, де за наявності купи грошей для отримання персонального телевізора люди роками стояли в черзі, і навіть банальні радіолла чи радіоприймач ще в другій половині ХХ століття вважалася за предмет розкоші, ховаються в надрах саме Українського радіо, як більш доступного радянському обивателю засобу масового проведення дозвілля.
Фактично історія тоді ще радіопередачі «Казки дідуся Панаса» почалася в 1954 році з появою на Українській радіостанції актора столичних театрів Юного глядача та імені Франка, Габріеля Нелідова-Френкеля. Саме його такий ласкаво-знайомий кожній дитині голос відкривав мереживні фіранки до країни українських казок та легенд. Хоч самому актору і нелегко було поєднувати ефіри наживо з роботою в двох театрах, грою та озвучкою в кінострічок (саме його голосом в тому числі звучав перший анімований вітчизняний фільм «Пригоди Перця», знятий за мотивами знаменитого журналу).
Недарма українська народна мудрість каже: «Кров — не водиця», адже дуже часто, щоб бути просто щасливим спів падінням, талант батьків багато разів помножений розкривається в їхніх дітях чи онуках. Микола Пимоненко в цьому сенсі — був в цьому сенсі плоть від плоті свій талановитий батько, Корній Данилович, різьбяр та маляр від Бога, реєстр творчої спадщини якого налічував чимало церковних вівтарів.
Змалечку народжений на київській Приорці Микола в якості підмайстра допомагав татові в його храмових розпису, стіни деяких храмів Київщини берегли відбиток його одинадцятирічного. Тому не дивно, що за два роки його відправили навчатися до іконописної майстерні при Києво-Печерській Лаврі у художника Іванова.
Саме життя на продуваних всіма вітрами просторах Дикого Поля, лісистих Карпат чи високогір’я Поділля з їх суворими зимами і пекельно-непередбачуваним літом спонукало прадавні племена в пошуках особистого порятунку використовувати всі доступні засоби та матеріали. А що в ті часи було кращім та доступнішим за шкіри та хутро тварин? Тому шкіряні вироби на українських теренах цінувалися у всі часи за свою функціональність, красу та зручність.
Століття і століття технологічних та технічних спробі і помилок викарбували з українських пращурів одних з найкращих майстрів з обробки шкіри, традиції яких ретельно зберігалися та передавалися з покоління в покоління в середині однієї сім’ї чи обмеженого кола осіб, які заснуванням та розвитком українських міст об’єдналися для обміну досвідом та захисту своїх інтересів в кушнірські цехи.
Єврейське дитя, яке було більше українським патріотом, ніж деякі українці. Уродженець маленького українського містечка, рідний в кожній хаті України. Зірка національного масштабу з мізерною зарплатнею. Цілеспрямована, віддана та нескорена постать, як ототожнення цілої епохи боротьби за право бути собою в надскладних умовах пізнього тоталітарного радянського режиму з його забороною на унікальність. Петро Вексляров, знаний і любимий дід Панас.
Особливих рушійних перспектив змін на краще для далеко не заможної єврейської сім’ї муляра Векслера з трьома дітьми, серед яких Пінхас був найменшим, в маленькому містечку Тальне станом на початок 1910-х не спостерігалося. Тому встановлення нового червоного режиму його батьки вважали за щастя, хоч за це і розплатилися життям свого старшого сина.
Він переступає поріг нової хати ледь не попереду самих господарів, щоб стежити за порядком та допомагати тримати лад. В його владі сила пічного жару та свічкового вогню, які розгоряються та згасають за одним помахом його руки. Духовний господар хати, який з часом перетворився завдяки поколіннями переданих з уст в уста легендам на головну нестрашну страшилку неслухняних українських дітлахів, а разом з тим — їхнього порадника та кращого друга, «бабая, що живе за пічкою».
Вважається, що бабай починає своє госпадарювання з перших кроків в домівці – то він заводить в нову хату кішку мелодійними наспівами та улесливими нашіптуваннями вкладаючи її спати на найзатишніше в оселі (за іншою версією — сам перетворюється на якусь мить в котика-муркотика), пригледіне ним заздалегідь для господарева ліжка місце. Бо спокійний сон та солодкі сни господарів — то запорука лагоди в родині.
Вона приходить в останні теплі дні стрімко згасаючого року, щоб знаменувати закінчення такого довгого та виснажливого періоду вівцевого нагулу, коли українське безкрає небо єдине слугує вівчарам дахом над головою, ліжком — запашні трави лук та полонин, а ковдрою — єдиний власний плащ. І сон в пів-ока, щоб, не дай Боже, не проґавити ласого до легкої здобичі хижака, який під покровом ночі може зненацька з’явитися просто нізвідки. Тепер нарешті втомлені отарі зможуть досхочу спати в мареннях-передчутті наступної весни.
А поки 29 жовтня, в день Анастасії-Ввчарниці, пастухи цілком заслужено приймають подяку і шанування на свою честь від вдячних господарів своїх овець, яких вони після піврічної відсутності повернули до рідного обійстя не тільки цілими та неушкодженими, а й значно роздобрілими за рахунок набраної ваги та розкішного хутряного покрову, залогу забезпечення господині роботою, а всієї родини теплими речами на весь наступний сезон холодів.