Звичайна сільська дитина Житомирщини з надзвичайною долею, яка вписала ім’я брусилівського хлопчика золотими літерами в аннали національної історії, а його книжки перетворила на настільних енциклопедій всіх дослідників культури та традицій українського народу. Митрополит Іларіон, знаний світові, як надзвичайно різнобічно обдарований український політик, історик, філолог, релігійник, літератор.. Іван Огієнко.
Народжений в Брусилові зразка 1882 року шостою дитиною селянської родини, без безбатченком з двох років… старанності, наполегливості та природного хисту Іванкові вистачило не тільки закінчити після місцевої чотирирічки фельдшерські курси, а й сили волі, щоб в двадцять один рік продовжити освіту в столичному університеті святого Володимира, склавши іспити в Острозькій гімназії. При чому він не просто отримав вишу освіту, встигаючи відвідувати знамениті «Семінарії» Перетца, а й професорський ступень з викладання історії української культури в своїй альма-матер.
Весна вже в самому розпалі, морози, хоч з боями, але здали свої позиції привітному теплу, тому час змивати весь накопичені за довгі холодні місяці бруд-мотлох та причепуритися перед карколомним літнім періодом вибуху життя. Згідно традиційних народних вірувань, весь цей клопіт в природі зачинає Весняний Мартин 14 квітня.
Він проходить ледь помітною ходою сонячного променя, але одразу береться до справи потужним квітневим вітром видуваючи, кришталевими дощовими струменями вимиваючи кожен куточок української землі. Ніде не сховаєшся від Мартина, крізь угледить і в полі, і в лісі, і на подвір’ї… щоб навести красу на свій весняний лад.
Саме народження серед магічно-дивовижної краси величних Карпатських гір з їхнім одвічним зеленим оксамитом та дурманячим запахом столітніх смерек, що цілують блакить українського неба, ще й навесні, коли теплі промені яскравою веселкою осяюють все навкруги тисячі разів відбиті в кришталевих струменях гірських потоків, віщувало про появу на світ надзвичайно персони. Наче самі музи опустили з небес 14 квітня 1916 року колиску з поцілованим ними янголом, щоб він за коротку мить одного людського життя сколихнув глибоко сплячу душу української землі. Олена Заклинська, для якої танець завжди був життям.
Жаб’є (та котра Верховина), Ясіня, Велиий Бичків… і ще безліч великих та малих карпатських сіл, які пройшли через душу маленької Оленки в її мандрах разом з батьком-вчителем, Богданом Заклинським. Вже тоді вона рухлива та непосидюча почала жити танком через його магію сприймаючи та віддзеркалюючи навколишній світ. Батьківське різнобічна творча освіта та заохочення до пошуку вираження себе забезпечило дівчинці перші завзяті оплески повного залу її празької гімназії за танок з українською душею… їй не виповнилося ще й чотирнадцяти.
У нього так багато імен, що всі їх так одразу не пригадаєш… Білий, Світлий, Чистий, Страсний, Навський Великдень. Це один з найшанованіших днів в українському народному календарі, адже чистота та лад вже не одно тисячоліття живуть в генах українців, спадкуючись від покоління до покоління. Наведення ладу в кожному куті обійстя, в хаті – від даху до останнього темного закутка комори, і хоча ця надважка праця, але ж і результат душу радує та гріє, окупаючи всі покладені на це зусилля.
Чистий четвер розчищає дорогу Великодню, не дарма ж він приходить за два дні до великого свята, щоб газдині встигли все підготувати та прибрати, але й космічним порохом та людськими стараннями припасти вся та чистота не встигла. Навіть хліб посіяний цього дня, за народними прикметами, родиться «чистим» (без бур’янів).
Наступний після такого великого свята, як Великодень, звичайно ж день просто не міг бути пересічним, адже піднесено-грайливий настрій підсилений настанням довгоочікуваного тепла з поцілунком сонця на чолі нікуди не подівся, як і величезний запасів наготованного для святкування – що хоч тиждень доїдай, все одно залишиться.
Ось українці за традицією і продовжували походеньки по гостях від рідних до близьких, від близьких до друзів… до тих, з ким вчора не встигли привітатися та відсвяткувати. Хоч і важко це було робили після великодніх багатих застіль-розговень. Але виконання родинно-дружніх обов’язків — то «святе», от і пленталися-волочилися вони з волочильними піснопіннями від хати до хати зі своїми пасочками-дорами (свяченими бабками), крашенками та ковбасками (звідти і пішла народна назва свята «Волочильне» чи «Волочиння»).
1… 2… 3… 4… 5… 6… 7… 8… 9… і сходить українське сонце. Ну хто ж в світі не знає культової «Sonne» (Ramstein)? Навіть той, хто не є завзятим прихильником важкого металу чи музики загалом, хоча б раз у житті чув цю неосяжно-величну пісню, і байдужою вона точно нікого не залишила, хоча одних вона надихає, інших – навпаки, дратує до огиди. Адже дев’ятий сингл найзнаменитішої німецької групи став безсмертною класикою ще до офіційної презентації в складі альбому «Mutter».
І хоча в аннали музичної історії пісня увійшла під назвою «Сонце» (нім. – Sonne), але перше її виконання відбулося геть під іншою, напряму пов’язаною з Україною, назвою — «Klitschko». Адже вона була спеціально написана на замовлення тодішнього чемпіона світу з боксу у важкій вазі, Віталія Клічка, в якості промо-пісні для виходу на ринг.
Сама назва Великдень говорить про те, що це свято геть не пересічне в українському народному календарі, фактично одне з двох найшанованіших, поряд з народженням Коляди. В Україні традиційно підготовка до нього починається задовго до настання саме того довгоочікуваного дня вшанування в першу неділю по весняному рівноденню великого Даждьбога, який є все і все є він, бо саме його невсипущими турботами був створений Всесвіт-красне яєчко і дарований людству. Маленька частинка тієї шанобливої вдячності і зараз українська спільнота виказує щонеділі її неробочо-відпочивальним забарвленням, з плином часу добряче підзабуваши прадавні витоки її святкових шат. Хоч за літописами та свідченнями арабських істориків, зокрема Аль-Масуді, ще в Х столітті українці залишалися сонцепоклонниками і щонеділі вшановували своє домінувальне божество.
Недарма червона крашанка, серце якого є ототожненням сонця — головний символ та атрибут великого весняного свята Воскресіння Ярила-сонця. Їх фарбують заздалегідь в чистий четвер чи передвеликодню суботу при живому вогні (бо то — найвищі чари від злих духів). При чому якщо домінантний червоно-коричневий колір, символ вогню та сонця, отримується відваром цибулинного лушпиння, то інші здобуваються в різний спосіб: жовтий (кора дикої яблуні, куркума), синій (синя капуста), салатовий (молоде березове листя).