Веселий гомін яскравих ярмарків, дерев’яні столи щільно-щільно заставлені різними місцевими та заморськими смаколиками, запаморочливий запах яких сягає самих небес… і духм’яно-золотавий, наче квітневе сонце, напій у глиняних чарах. Той хмільний напій — медовуха, стародавнє «питво українських богів», що супроводжувало всі урочистості та свята від княжих бенкетів до найменшого селянського свята. Мед в Україні з прадавніх часів вважався символом достатку, сили й радості, а медовуха (хоча ще на початку ХХ напій носила ім’я свого основного інгредієнту) — його рідким втіленням.
Колись її готували довго, майже урочисто. Найцінніший напій витримували не тижнями, не місяця, і навіть не роками, а цілими десятиліття! У дубових бочках, у прохолодних погребах медовуха «дозрівала» по сорок років, поцілована Часом набуваючи свого унікального смаку, гідного князівського столу. Сучасні рецепти дозволяють насолоджуватися медовухою вже за пару-трійку тижнів днів, але сила традиції нагадує: колись лише тривалий час був головним інгредієнтом та запорукою створення унікального смаку.
Мабуть так виглядає застиглий час, від руйнівного впливу котрого комплекс загублений в самісенькому центрі Харкова ось вже століття надійно бережуть високий паркан, колючий дріт та пильна охорона… От тільки ті, кого так ретельно берегла радянська влада від зовнішнього світу прихопивши із собою свій геній давно пішли в світ тіней, і тут лишилися лише їхні примари та старе, давно вийшле з використання приладдя, що зараз годиться бодай для музею в якості експоната. І хоча це був цілком надсекретний об’єкт, все одно цікаві факти факти в якості легенд та переказів все одно дійшли до сьогодні.
Так відкритий в нетривалу епоху цукерко-букетного періоду закріплення червоних на окупованих українських землях, комплекс Український фізико-технічний інститут (УФТІ) був побудований для молодої парості фізичної науки. При цьому він не тільки був оснащений за останнім словом науки і техніки зразка другої половини 1920-х, а й на чотирьох з половиною гектарах для науковців був влаштований справжній рай на землі з парком екзотів, затишними хатинками, дивовижною в той час повною електрифікацією будівель та прилеглої території, веселим дозвіллям під акомпанемент фортепіано в теордоміку (затишний будинок «теоретиків» з величезною заскленою лоджією, що раніше слугував домівкою керівництву інституту).
Липень хилиться до другої половини, і небо дедалі частіше розтинають вогненні стріли. Це гостре нагадування: осінні холоди вже десь зовсім близенько, зовсім поруч з обрієм. 22 липня праукраїнці справляли особливе свято — Перуницю, або Блискавицю, прекрасну половинку Перуна-громовержця. Вона — не просто відблиск на небі, а жива сила, покровителька дощових спалахів, вогненна сестра бурі.
У цей день українці не виходили працювати в поле, не бралися за коси чи сапи, щоб не гнівити грізну богиню. Не дай Боже працювати в полі чи на городі, «бо Перун розсердиться!»— застерігали старі люди, особливо Перуного тижня, коли Громовик раз-у-раз крає небо блискавицями, полюючи на темні сили в хмарах. Його удари гримлять щосили, розбиваючи кудлаті громовиці, і хоч дощу буває небагато, вогняні спалахи нагадують про міць небесного закону — тоді-то в давнину і з’явилася приказка: «З великої хмари — малий дощ».
У глибинах української міфології, де небо зливається з землею, а стихії говорять мовою богів, він є величний владика вітрів, бурі, грози та холоду. На його імені, що звучить як відлуння всемогутності та неприборканої сили, стоїть печатка чи-то батька Всесвіту (від «стий» — батьківський) чи батькового брату («стрий» – брата батька), а може руйнівника («стрити» – знищувати). Але хто він по суті, цей таємничий Стрибог, що тримає у своїх руках силу вітрів і допомагає громовику Перуну в його одвічних битвах з всесвітнім злом?
За українськими віруваннями, за ним закріпилася не лише слава небесного повелителя бур і вітрів, а й батька численного сімейства повітряних духів-вітрованців — шістьох синів, шістьох дочок і безлічі онуків, кожен з яких несе у світ його волю. І того, чия сила в єдиноборстві-змаганні в цю мить сильніша, з того боку й дме на землі вітер: Північ — з холодних північних просторів, Вітрило — з теплих південних широт, Стрига — зі східних, сонячних. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… їхні імена звучать, як закляття з природного словника, і в кожному з них відчувається подих неба, шелест листя, нестримний гірський рокіт або лагідне дихання вечора над рікою. Вони — його рід і сила, військо Стрибоже в боротьбі з демонами.
Липень. Самісенька середина літа дихає теплом і пахощами свіжого сіна. Але десь у глибині небес уже жевріє неприборкана лють здатна вмить зруйнувати спокій ланів й розшматувати хмари в усі боки… це – сила Стрибога, володаря повітряного простору, батька вітрів, якому 15 липня віддавали пошану та клали до земні поклони праукраїнці з незапам’ятних часів. Свято бога вітру (ще відомого як Вітрогон чи Вітродув) у реєстрі обрядових належало до громових, «сердитих» свят, адже він далеко не завжди був милостивий і перебував у добродушному настрої, даючи змогу належно визріти й бути зібраним врожаю, що слугував запорукою самого виживання сімейства на весь наступний рік. Тому його і боялися, перед ним благоволили, навіть поминати всує зайвий раз побоювалися.
У давніх піснях і легендах Стрибог постає величним і водночас неприборканим, як всебічне ототожнення підвладної йому одному стихії. Він, разом із богами вищого пантеону – Перуном, Дажбогом, Хорсом, Мокошею, Симарглом, править у верхньому світі, над земною твердю. Легендарне «Слово про полки Ігореві» малює його вбіленим сивиною старим, суворим родоначальником усіх вітрів: «Ось вітри, Стрибожі онуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві».
У світанковому селі Белелуя, де туман ніжно стелиться поміж груш і лип, а недільні дзвони будять душу до молитви, у родині священника Івана Озаркевича 8 червня 1855 року народилася дівчинка з ясним, як перший промінь зорі, поглядом і високим чолом — Наталія. Її доля мала стати взірцем смирення, як того вимагали канони соціальних традицій та християнського духу. Але в цьому тендітному тілі жевріла не просто думка, горіла Ідея.
Може так сталося, бояк кров — не водиця: батько її був не лише добрим душпастирем, а й просвітителем, письменником, учасником театрального руху, а дід – видатним меценатом. Величезна родинна бібліотека, куди Наталя щодня забігала босоніж, була її храмом. Там вона вперше прочитала «Жана Крістьєна» Мілля і «Соціологію» Спенсера. Але першим учителем була… проста няня-селянка, котра співала пісень, учила дітей любити землю і слово. «Вона навчила мене вірити в правду», – згадувала Наталія багато років по тому.
Літо 1887 року у Львові видалося спекотним — не тільки через сонце, що припікало старі кам’яниці Галичини, а й через новину, що розбурхала інтелігентне середовище. У друкарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка побачив світ альманах, подібного до якого українська культура ще не знала. Його назвали просто — «Перший вінок», але для багатьох він став першим подихом свободи, першим голосом, що прорвав мовчання, — першим українським феміністським маніфестом, сказаним устами самих жінок.
Над виданням трудилися ті, кого згодом назвуть «матерями жіночого руху в Україні» — Олена Пчілка, Наталія Кобринська і, серед інших, молода Софія Окуневська, тоді ще початкова лікарка з неабияким літературним чуттям. А за лаштунками, чуйним редактором, автором дизайну обкладинки і моральним камертоном цього видання був сам Іван Франко той, хто, за словами Наталії Кобринської, «чує жіночу душу крізь сором, біль і мовчання».
Жіноцтво, що усвідомлює себе