Україна завжди була і буде частиною цивілізованого європейського світу, як би століттями силоміць не намагались московський дикуни втягти її землі в багнюку свого генетичного невігластва та звірячої люті татаро-монгольського та фіно-угорського спадку. В історії країни було безліч військово-політичних угод та конфліктів, союзів та війн з ближчими та далекими сусідами, але з плином часу вони поблякли, втративши свою актуальність через обабічні засади суспільного примирення та пробачення; єдиний виключенням з цих правил була і залишається Московія — найлютіший та найнепримириміший ворог та опонент всіх морально-етичних здобутків цивілізації.
Звичайно ж одна з наймасовіших європейських міждержавних акцій «Балтійський шлях», яка розпочалася 23 серпня 1989 року, як нагадування світові про точку неповернення найжахливішого злочину новітніх часів – підписання пакту Ріббентропа-Молотова з силовим поділом багатонаціональної Європи навпіл між Москвою та Берліном, не могла не привернути увагу українців, який разом зі своїми східно-європейськими братами боролася проти московсько-радянської окупації зразка післявоєнних реалій.
Залишатися людиною попри всі несприятливі обставини долі і робили від щирого серця так багато добра без очікування чогось натомість — не кожному під силу, як і бути українцем все життя в московській окупації. За фахом військовий, за покликом душі — меценат, дослідник, активний громадський діяч, популяризатор української словесності… Микола Федоровський.
Мабуть неабияку роль на формування особистості чернігівського хлопчини наклала рання смерть батька в 1846-ому, коли малому Миколі в восьмирічному віці довелося частково взяти на себе обов’язки опіки над своїми меншими братом та сестричкою, щоб допомогти удовій матері. Недивно, що після цього він продовжив батьківський військовий шлях: Полтавський кадетський корпус, Київський Володимирський кадетський корпус, стрілецька школа в Тефлісі (нині Тбілісі), тридцяти восьмирічна доблесна кар’єра зі ста битвами та званням генерал-майора…
Один з найпрекрасніших моментів життя, що знаменує собою перехід від безтурботного юності (в якому б віці вона не настала) до дорослого життя; розважливий крок, разом з яким з’являються обов’язки, відповідальність, уроки толерантності та терпіння — чарівне весілля, хвилюючий момент, який закарбовується в пам’яті назавжди.
Підготовка до нього — цілий ритуал, кожен з елементів до найменших дрібничок якого носить свій глибинний сакрально-пророцький зміст ще з прадавніх, іноді дохристиянських часів, від заручин до безпосередньо веселого гуляння. Тому-то навколо весільного дійства і існує так багато накопичених за тисячоліття поколіннями українців пращурів забобонів, прикмет, вірувань…
Промінь ідеї, який випередив свій час на чотири століття, щоб вказати шлях для сталого розквіту безпечного майбутнього Європи через усунення деструктивного фактору одвічного носія війни. Дитя двох конфесій, як наочний приклад вторинності релігійних формальностей перед обличчям вселенської життєвої мудрості. Йосиф Верещинський — українець по народженню, поляк у підданстві, теолог, філософ, письменник, пророк… його звання та хвалебні епітети всі і не перелічити.
Почався зоряний шлях одного з найпрогресивніших мислителів XVI століття серед безкраїх просторів української Подільської височині, а дитинство промайнуло в родового маєтку на польській Холмщині. Мабуть це в визначило головне життєве призначення Йосифа, як сполучної ланки двох рідних йому народів, двох культур, двох конфесій християнства.
Не дарма ж мудрість віків каже, що кров — не водиця, і якщо вже народився справжнім русином, то варто пройти цей тернистий шлях до кінця, крізь всі випробовування вогнем, мечем та мідними трубами. За походженням він був вхожим у всі аристократичні кола Європи, послужний список забезпечував йому відчинені двері всіх вищих фінансових сфер, а серце кликало завжди кликало додому, туди де сиві Карпати цілують небеса, хоч він ніколи там і не був. Леон Людвік Сапега — русинський аристократ, що народився в Варшаві, виріс Парижі, освіту отримав в Сорбонні та Единбурзькому університеті, а все життя – провів між двома батьківщинами своїх батьків.
Пройде зовсім не багато часу після отримання дипломів, і молодик із заможної аристократичної сім’ї з блискучими перспективами кине все, щоб в свої двадцять сім поринути з головою у вир Листопадового повстання 1830-ого поляків, литовців і українців проти московської окупації з вимогою відновлення автономії Республіки Обох Народів, хоч прекрасно усвідомлював, що в разі поразки він втратить на підконтрольних московитам територіях все.
З часів біснуватого царя Петра Московія намагалася довести світові свою цивілізованість, але кожного разу в звірячий ординський оскал цієї сутності вилазив на зовні черговою імперією людожерів-андрофагів будь-то: божевільна монархія, радянський пролетаріат чи мафіозно-ФСБ-ний клан. Три сотні років продовжується цей дикий танець смерті, яку мокшане сіють щедрою рукою світом, розв’язуючи війни, щоб хоч в раз житті в такий дикий спосіб скористатися благами цивілізації від пральних машинок до ношеної нижньої білизни та дитячих іграшок вбитих ними жертв. Але головний стимул їх войовничих набігів був і залишається «ганебний» метал у всіх його проявах та конвертаціях (звідси й по два годинники на кожній руці радянських «визволителів» Європи 1945-го, і грона золотих прикрас у кишенях убитих і полонених московитів на Донбасі).
Адже не дарма ступень оцінки розвитку народів сучасної земної цивілізації поділяється на етапи згідно майстерності видобутку та обробки металу, як основного чинника що потребує століть накопичення та вдосконалення знань з техніки та технології (чого вартий лише втрачений секрет виготовлення дамаської сталі). Саме тому після озброєного захоплення українських теренів з огляду на примітивність мислення нащадків мокшанських андрофагів саме дорогоцінні метали були первинною ціллю пограбунку часто без урахування історико-культурної цінності об’єкта, тому ж Україна фактично за століття війн з Московією та окупації втратила переважну частину найцінніших артефактів історії свого минулого, частково вивезених загарбниками в той чи інший спосіб, а недрогоцінне — просто знищене в наставницькій люті до прадавності українського існування.
Це зараз кисіль — виключно солодка страва, що подається як самостійний напій в рідкому стані чи в якості заправки до солодких каш та намазки на хліб — в більш густому. В прадавні ж українські часи він не тільки мав інші рецептуру, спосіб приготування, вигляд та смак, а й широке використання від щоденної сніданкової страви до неодмінного сигналу закінчення будь-яких застольних урочистостей (саме тому в народі вона мала неофіційне прізвисько «розгон» чи «виганяйло»).
Ну хто б подумав, що коріння сучасних світових систем здорового харчування та дієтології будуть ґрунтуватися на праукраїнських традиціях національної кухні, адже ранкові «мюслі» запарені водою чи молоком — це і є той самий український кисіль, приготований з обсмажених та подрібнених вівсяних зернят. От тільки в прадавні часи після запарювання до вівсянки додавали ще шматочок хлібцю (бажано житнього для прискорення процесу), залишали на ніч в теплі для закислення і варили на ранок в якості головної страви на сніданок (іноді проціджували чи протирали крізь сито задля наданню страві однорідності).