Сама назва Великдень говорить про те, що це свято геть не пересічне в українському народному календарі, фактично одне з двох найшанованіших, поряд з народженням Коляди. В Україні традиційно підготовка до нього починається задовго до настання саме того довгоочікуваного дня вшанування в першу неділю по весняному рівноденню великого Даждьбога, який є все і все є він, бо саме його невсипущими турботами був створений Всесвіт-красне яєчко і дарований людству. Маленька частинка тієї шанобливої вдячності і зараз українська спільнота виказує щонеділі її неробочо-відпочивальним забарвленням, з плином часу добряче підзабуваши прадавні витоки її святкових шат. Хоч за літописами та свідченнями арабських істориків, зокрема Аль-Масуді, ще в Х столітті українці залишалися сонцепоклонниками і щонеділі вшановували своє домінувальне божество.
Недарма червона крашанка, серце якого є ототожненням сонця — головний символ та атрибут великого весняного свята Воскресіння Ярила-сонця. Їх фарбують заздалегідь в чистий четвер чи передвеликодню суботу при живому вогні (бо то — найвищі чари від злих духів). При чому якщо домінантний червоно-коричневий колір, символ вогню та сонця, отримується відваром цибулинного лушпиння, то інші здобуваються в різний спосіб: жовтий (кора дикої яблуні, куркума), синій (синя капуста), салатовий (молоде березове листя).
3 квітня, вже сонце перевалило за екватор весняного рівнодення і день помітно став довшим за ніч. Cкоро час до пашні, яка годуватиме весь наступний рік, але є ще час на невеликі розваги, а часу, сил та наснаги ще вистачає на виконання обрядів та ритуалів для приманювання вдачі гарних врожаїв, свого здоров’я, високих надоїв.., як запоруки благоденства родини на рік вперед.
Головним лейтмотивом цього дня було качання, яке в давнину символізувало стале перекочення року через екватор весняного рівнодення чи скочування зерна в тугий колос. Саме тому чисельні традиційні обряди Качальника, як його кликали в народі, були пов’язані саме з цим дійством в різних інтерпретаціях в якості запоруки майбутніх принад.
Він приходить магією свого потойбічного марева-світла, коли останній промінь згасаючого сонця ховається за обрієм, пробуджуючи в душі глибинні, надійно ховані при світлі дня думки, бажання, пристрасті… Може саме тому господаря ночі, красеня-місяця у всі часи на українських теренах шанували за одного з найголовніших покровителів, якому можна довірити все своє напотаємніше, адже він один не тільки надійно збереже секрет, а ще й посприяє здійсненню заповітних мрій.
І хоча молодик — чоловічого роду, він назавжди міцно пов’язаний з жіночим початком своїм розумінням його справжньої сутності, жіночих потаємних бажань, мотивів, прагнень… адже той, хто знає, чого хоче жінка, знає все на світі, але навіть Бог не знає чого вона хоче, от тільки місяць в цьому питанні — сильніший за будь-якого бога. Саме тому з давніх-давен саме він вважався відповідальним за всі грані справжнього кохання, недарма ж, за українськими повір’ями, парость проростає саме під місячним сяйвом.
Перший календарний місяць весни вже позаду, і день вже відчутно переважає за ніч, а з ним і справжнє тепло вже носиться в повітрі гомінкими пташини зграями та потужними поривчастими вітрами, що буцімто намагаються вимести геть весь зимовий непотріб та сміття, кажуть в народі, то — Іоан Ліствичник своєю мітлою розчищає 30 березня шлях для легкої ходи весни, а людям – до їхнього морального та фізичного самовдосконалення.
Адже саме на догматах духовного та тілесного просвітлення півтора тисячоліття тому святий чоловік, помини діянь якого традиційно припадає на передостанній день березня, побудував своє учення, закарбоване на сторінках його нетлінною «Ліствицею райською« («Духовні скрижалі») з її системою духовного очищення на підставі конкретних рекомендаційних викладок стосовно перемоги над кожним з восьми людських смертних гріхів (ненажерливість, розпуста, грошолюбство, гнів, печаль, нудьга, марнославство, гординя). Не дарма вистраждані, як їх ще звали, «сльози каяття» (хоча в чому було йому каятися, шістнадцятирічним юнаком ставшому послушником в Синайському монастирі, прийнявшому чернечий постриг в дев’ятнадцять та сорок років прожившему самітником в Толі) вважаються однією з найкращих християнських робіт, що доводить її включення в 88 тому «Грецької патрології».
В його житті було так багато легенд, карколомних подій, людей, країн, змін імен, прізвищ, дат народження, що за всім чим густим, ретельно виплетеним з вигадки та правди мереживом маже не можливо розгледіти справжню особистість того, хто став одним з прообразів легендарного, увічненого в чисельних кінострічках супергероя Джеймса Бонда, який раз у раз рятував цей світ від майже неминучої загибелі. В європейських літописах він знаний як Сідней Джордж Райлі.
За українською версією історії він був народжений імовірно 24 березня 1873 року Соломоном в Одесі, хоча існує імовірність, що батьки його кликали Зігмундом, Георгієм чи Шломом, та й крівними батьками вони йому фактично не були. Причини проживання хлопця в сім’ї двоюрідного брата справжнього батька, Герша та Софії Розенблюмів, при живому докторові Михайлові (за іншою версією – Маркові) Абрамовичі Розенблюмі, так до кінця і не з’ясовані. Імовірніше за все — то була данина суворим тогочасним умовностям, адже він був позашлюбною дитиною, хоч до дорослого віку про це і не підозрював. При цьому Бонч-Бруєвич також натякав на його ірландське походження, як плода забороненого кохання аристократки Поліни з капітаном англійського судна. Та й за право називатися його рідним містом з Перлиною Чорного моря сперечається також Херсон.
Задовгі тисячоліття до появи християнства праукраїнці жили в гармонійному поєднанні з природою та всесвітом за ретельно продуманою системою анімістичних вірувань (лат. «animus» — душа, живе), в якій кожна сутність довкілля (небесні світила, явища природи, рослини, звірина…) мала душу, і задля гармонійного співіснування з ними людині треба було підтримувати баланс з головним принципом «не нашкодь» на чолі. При чому вони стосувалися кожної сфери життя без виключень і більшою частиною залишилися в житті сучасних українців, не дивлячись на двотисячолітню агресивного витіснення християнством та його церковниками.
Ці натуралістичні вірування, вибудовані на виведених за багато століть природних закономірностях та принципах, допомагали пращурам в організації свого повсякденного життя серед навколишнього хаосу повсякдення. З плином часу вони ставали все більш прагматичними, реалістичними, домовитими… Фактично з розвитком суспільства відбувся перехід до антропоморфічної (грец. «antropos» — людина) чи людиноцентрічної системи цінностей, поклавши весь тягар відповідальність за власний добробут та навколишнє благоденство на людину, привчаючи її причини власних невдач шукати в собі та своїх власних вчинках. При цьому були збережені первинні анімістичні канони, що в тандемі призвело до появи у природних сутностей людських рис (звідти походять сучасні мовні обороти: сонце сідає, грім б’є, вітер свище…) та циклічність буття (весна народжується, природа взимку помирає…).
З прадавніх часів в Україні існує сприйняття людини — як союзу трьох сутностей: тіла (фізичної оболонки), духа (сили, що відповідає за фізичний бік функціювання тіла) та душі (те, що відповідає за людський духовний всесвіт). Причому найтендитніша та й цінніша з них — саме остання, бо саме вона робить людину людиною з усіма її особистими характерними рисами.
За віруваннями, душа відлітала, коли гинуло тіло, і вже не мала можливості повернутися назад, на відміну від духа, який міг знайти шлях назад і оживити тіло, але без души — то вже була не людина, а гидка потвора, лише зовні схожа на себе колишнього, по суті — пуста оболонка (упир). За багато-багато століть українська культура випрацювала цілу низку ритуалів для полегшення переходу померлого до Виру пращурів та захисту живих від повернення його духу.