Найкоротша ніч року, яка своїм магічним крилом, ледь торкнувшись української землі, знов перевертає коловорот року з літа на зиму — чи це не справжня магія, яка стирає кордони між світами і робить неможливе можливим. Саме тому з давніх-давен в Україні Купальська ніч з вечора 23 червня була оповита магією легенд, обрядів, пророцтв та традицій, які через містичний потойбіччя торує шлях майбутньому.
Давньослов’янський Купало (назва імовірно семантично пов’язана з дозволом на купання в річках з цієї дати). В християнстві слов’янського Купалу перехрестили на Івана Хрестителя — так у свята літнього сонцестою з’явилося подвійне ім’я: Купайло, Купальниця, Купа, Іван Купала, Зільний Іван, Іван Відьомський, Іван-Відьмак, Іван-Квітник, Іван-Лопушник.., но не дивлячись на тисячоліття церковних заборон українці так і не відмовилися ні від віри своїх пращурів, ні від традицій цього дня. За повір’ями Купало благословляє єднання бога вогню Семиярила з богинею води Даною (Мареною, Ладою), шлюб яких дає життя всьому існуючому на Землі. Він – покровитель родючості у всіх її проявах, тому вшанування священного союзу було одним з найбільших свят року українських пращурів, з яким пришле християнство намагається марно боротися ось вже трете тисячоліття, але традиції його живуть і донині.
Кукурудза прийшла в Україну не так щоб і давно, всього якихось два століття тому. Але невибагливість її вирощування в умовах посушливого українського літа та чудовий смак дуже швидко причарували души місцевих мешканців, ввівши в повсякденний та святковий раціон страви з золотих качанчиків, а назва мамалига чи кулеша ( рідше – куліш) стала символом українського сімейного застілля.
Так приготована з вареного кукурудзяного борошна чи крупи (іноді на заздалегідь звареній та потовченій картоплі) заправленою вершковим маслом або олією з додаванням шкварок почеревини, яєць, бринзи, коров’ячого сиру, «пісного» молока, сметани, «гуслятини», поливки з розтертого часнику, обжареної цибулі і моркви… вона стала королевою столу за вечірніми посиденьками за неспішними сімейними балачками. Адже її ситність та чудовий смак так гарно доповнюють затишок дружньої атмосфери.
Він був останнім оплотом шляхетності Війська Запорізького, як сублімація її чеснот та цінностей, що завжди ставили духовне вище за матеріальне. Може тому небеса йому відвели так багато років прожити на цій грішній землі, щоб власним прикладом надихати інших на вдосконалення своїх чеснот та боротьбу зі своїми слабкостями. Петро Калнишевський — козацький лідер, що не скорився московській самозванці, останній кошовий отаман, український святий.
Його походження — таємниця, на яку витівник-Час поклав сім печаток: за одними даними — він з подільської шляхти, за іншими — з селян. Хоча фактично його зростило та виховало Січ, куди він незнамо як потрапив ще восьмирічним хлопаком. Тому-то козацьке братерство фактично було його сім’єю, інтереси якої він сумлінно захищав все життя. Засвоєні змалку постулати та життєві принципи української вольниці в поєднанні з багатим власним досвідом та невпинним відстоюванням козацьких інтересів (адже він пройшов весь шлях від простого джури до найвищих козацьких військових посад), забезпечили йому той авторитет, який десятиліття тримав його на посту очільника запорожців. Хоч він мав за плечима чимало років – на момент другого обрання кошовим отаманом (перший раз козаки кликнули його на отамана в 1762-ому, але московська самозванка, Катерина ІІ, скасувала його призначення після особистої зустрічі) Калнишу виповнилося аж сімдесят п’ять роки.
Коли нарешті на українські терени ступає довгоочікуваній і такий жаданий гість з цілим кошиком щедрих дарунків — це справжнє свято для землі та людей, які живуть на ній. Адже в козубі тім і справжнє тепло, і щедрі врожаї, і веселий пташиний спів.., які знаменують собою відродження життя та набуття силою всього сущого на рік вперед. Саме тому прихід літа так чекали та радо стрічали Русаліями, які святкувалися цілий тиждень і закінчувалися магією Купали.
В персоніфікованому образі літа проявився весь дуалізм давньослов’янських вірувань та мудрість цілісності сприйняття світу українськими пращурам, може саме тому слово «літо» в українській мові — середнього роду. Адже з одного боку він представлявся рум’яним молодиком-господарем в золотому каптані, сином Дарджьбога-сонца. А з іншого – молодицею в віночку з барвистих квітів та зеленій довгій сукні, матінкою Білобога, що невтомно порається по господарству від світанку до заходу. І обоє вони допомагають працьовитим людям в їхніх невсипущих трудах, яких так багато влітку.
Заготівля та зберігання продуктів харчування з давніх часів в українській культурі було своєрідним видом мистецтва. І якщо в холодну пору року зберігати різні швидкопсувні харчі накшталт м’ясо-молочки не вимагало значних зусиль, цілком достатньо було глибоченького сухого вентильованого льоху на дворі чи підвалу під хатою. А от довге спекотне літо диктувало свої вимоги до зберігання харчів в придатному для споживання виді. Тому до нього ретельно готувалися заздалегідь і правильному зберіганню харчів господинею приділялося багато уваги.
Так молоко перероблялося на вершкове масло, яке для зберігання клали в банку з солоною водою під щільною кришкою. Для зберігання молока в свіжому виді до нього клали спеціальну жабу (в народі її називали «холода»), яка охолоджувала продукт своїм тільцем та за допомогою природнім антисептичним елементам, що виробляє її шкіра, а також запобігала появі та размноженню молочнокислих бактерій. Сметана, кисляк чи томлена в печі ряжанка, як кисломолочні продукти, протягом кількох днів не потребували спеціального зберігання окрім знаходження посудині в недоступному для сонячного світла місці.
Найщедріший на ягоди та м’яке сонячне тепло, самий старший син господаря-Літа, який своєю щедрою рукою «весь рік годує». Традиційно в Україні його звали Червнем, Гедзнем, Першолітом, Полуднем, Рум’янцем, Різноцвітом, Сінокосом, Світозіром, Сонцехрестом, Хліборостом чи Червенцем, з менш розповсюдженого: Ізок, Іюнь, Кресни, Петройки, Бидзень перший чи гнилець.
Його слов’янським покровителем був Купала, бог кохання та родючості народженого від священного шлюбу води та вогню. Він оберігає, сприяє та благословляє все те, що пов’язане з життям та продовженням одвічного циклу буття. Адже саме на червень припадає літне сонцестояння з його найдовшим днем, який фактично запускає новий цикл згасання та подальшого відродження, що триватиме весь наступний рік. Недарма ж його каменем-оберегом вважається багатоликий агат всіх кольорів червоного від блідо-рожевого до темного багрянцю.
Добрий килим в українській хаті з давніх-давен був символом достатку та автоматично підвищував соціальний статус господарів оселі в очах їхніх односельців. Адже купити його могли собі дозволити лише дуже не бідні люди. Хоча суто практичним призначенням килима було — покращення теплоізоляцію приміщення без відмінності його використання на стінах чи на підлозі. Саме тому мистецтво килимарства існувало на українських теренах з прадавних часів і відоме ще з Трипільщини, про що яскраво свідчать знахідки глиняних пряслиц.
Традиційно в Україні звичайні килими (коц — однобічний з грубого ворсу) виготовляли спеціально навчені жінки та дівчата довгими осінніми-зимовими вечорами, починаючи «з Семена», вручну без спеціальних машин лише за допомогою «прясильця» (лопатоподібна дошка, вставлена вужчим кінцем у дніще) зі заздалегідь намитої та вичесаної навесні-влітку вовни. Прості українські станки-приладдя для виготовлення килимів з’явилися, як вважається в наукових колах, десь XVII столітті.