Звичай вшанування 25 січня того, хто цілий рік невсипущими турботами піклується про мир, злагоду та добробут родині всі інші 364 дні на рік, охоронця домашнього вівтаря-вогнища, найнадійнішого помічника у всіх хатніх клопотах… був заведений пращурами ще в далекі прадавні часи. Іменини домовика святкую, коли зима вже лютує, але і до весни з її господарськими клопотами — рукою подати, коли вся сім’я ще разом під одним дахом (адже разом – тепліше). Він, ангел-охоронець домівки та відданий шанувальник коней, домовик, цього дня влаштовує собі вихідний, щоб господарі, хоч раз на рік, самі попіклувалися про себе.
Але не тільки про себе варто потурбуватися родині в день домовикового свята, «хазяїну» (як його ще кликали в народі) теж треба влаштувати гідний відпочинок — напередодні господиня мала святково прибрати хату, підготувати дрова-вугілля, щоб вогонь в печі протягом всієї доби не згасав (адже домовик, як звісно, живе за пічкою і дуже полюбляє вогонь та тепло), наварити солодкої каші-кути для винуватця події та лишити на припічку зі шматочком хліба в ніч на 25 січня.
Казково-мрійливий бичок, на хвості якого засинало українське сонечко, а на округлих боках – спочивали зорі, і місяць сяяв в його рогах, чудернацький жар-птах на квітучій гілці, киця на зеленій галявині, риба-щука в ополонці, вікно батьківської хати та малятко гойданий котиками… лагідна та все розуміюча тьотя Катя разом з хитруватим Дідом Панасом. Такі люблені в кожній українській оселі вони багато-багато років легким погойдуванням колиски та чистим, наче кришталеві води гірських річок, співом відправляли в царство солодких снів Морфея покоління і покоління українських дітлахів о дев’ятій вечора з екранів Українського телебачення-1.
Українська лялька Катруся, як незмінна помічниці тьоті Каті (телеведуча Катерина Лозовенко), за якихось п’ятнадцять хвилин один вечір по буднях (до дев’ятої в «На добраніч, діти») та цілу годину на вихідні (в «Катрусиному кінозалі») найбешкетливіших та неслухняних дітлахів перетворювала на зачарованих янголят. І запановували мир, спокій та тиша на цей час по всій українській землі. Адже лагідне українське слово, дотепні казки та національний колорит антуражу — це те, що говорило із самою душею діточок, яку не обдуриш фальшивою улеслево-солодкою мішурою брехні та лицемірства.
З прадавніх часів на українських теренах культ вогню був одним з найшанованіших, бо він міг карати і милували, дарувати життя теплом домашнього вогнища і забирати його руйнівними пожежами. Саме тому його вважали живою істотою, підкорити яку могли лише особливі непрості люди з їхніми зв’язками в потойбіччі.
Саме на 18 січня січня, коли за давніми віруваннями зима проходить пік своєї сили, щоб крок за кроком відступати в двобої з теплом, відуни, жриці та віщуни обох статей збиралися разом віддати шану священному дарованому самими богами вогню, який підтримує життя на землі протягом тривалого періоду холодів та надихає на продовження боротьби під час лихоманкових турбот господарського сезону. Місця їхніх щорічних зібрань вважались в народі замовленим, і шлях до них простим смертним був заборонений під страхом страшної покари порушникові і всьому його роду.
Активне торговельно-економічне життя в Україні, як невід’ємній частині тогочасного цивілізованого світу, вирувало в ті далекі часи, коли на світі ще не існувало ані світових релігій, ані сталих державних кордонів, ані законів та норм права як такого. І як би сучасні історики не хотіли представити ті часи темним беззаконням, в якому не було місця систематизованим сталим соціально-економічним відносинам, але насправді комерція та міжнародна торгівля процвітали вже тоді.
Так в ХI до н.е. на території північного Причорномор’я, на теренах панування кіммерійських племен для поліпшення товарного в обіг були введена грошова одиниця, назву якої історія не зберігла, на відміну від чисельних збережених українською землею її матеріальних втілень — вістря стріл з тупим чи закругленим кінцем, що унеможливлювало його використання по прямому призначенню в якості колючої зброї.
Рівно опівночі на восьмий день по Різдву під покровом ночі в примарному сяйві одних лише зірок на українські терени перша блискавка-вісниця весни, Маланка, приводить за руку свого молодшого братця, Василя, щоб провідати матінку Ладу-Землю, і в вечорі того ж дня піднестися до самих небес разом із своїм дядичком, Ярилом-Сонцем, подарувавши людям радість нового кола буття з його надією нового початку.
За довго до християнських часів (як мінімум в IV ст. до н.е.) українські пращури святкували 1 січня День народження красеня-Молодика, покровителя домашньої худоби, ототожнення працьовитості, відданості та кохання. Його рогатий символ, як оберіг від злих чар та магічний магніт для протилежної статі, носили в прикрасах-лунницях ще трипільці і скіфи, хоч і в сучасній культурі він займає свою ланку, як данина спадковості поколінь («Ти, Місяцю, ти, королю, і красна Маланка із тобою»).
Три з половиною тисячі разів великий Творець всесвіту кожного року запалював для людей нове сонце з тих далеких пір, коли Геродот в своїх нотатках закарбував назавжди історію Великої волелюбної Скіфії, що панувала на величезних теренах від Сяну до Дону. Багатенько століть майнуло з тієї пори… народжувались і йшли у небуття, змінюючи одне одного покоління господарів цієї землі, дбайливо передаючи від пращурів до нащадків свої вірування. З’являлися нові релігії, які в своїх намаганнях закріпитися, заборонами та підміною старих звичаїв намагалися викоренити минуле. Ось тільки кров — не водиця, генна пам’ять українців і нині ніжно плекає традиції і звичаї, що прадавні скіфи, сармати та інші праслов’яни залишили їм у спадок.
Перша Вечорка, що яскравим промінчиком прорізує ледь потемнілий небосхил в ніч на 25 грудня, несе із собою благу звістку всьому існуючому на землі про народження нового світу, а разом із ним Нового благодатного українського господарського року. Це свято Різдва світу з усіма його бездонними морями, високими горами, безкраїми степами та неосяжним різномаїттям живих істот під небесами, що зігрівають їх теплим сонячним промінням, поливають рясними дощами, вкривають пухкими снігами.
Продуваний всіма вітрами одинокий замок на вершині одного з чисельних придніпровських пагорбів. За що безжальний час так не злюбив його… вже багато років стоїть він непривітною пусткою, похмурим поглядом вдивляючись чорних зіниць своїх пустих бійниць, вибитих вікон та стінних проріх у нерадісне майбутнє. Лише доглядач та зрідкі відвідувачі іноді турбують його вічний сон, схожий на смерть, швидко прокрокувавши його внутрішнім, колись прикрашений мармуровими статуями та екзотичними рослинами двориком, щоб якомога втекти світ за очі від тягучо-безкінечкого, як ліпкий нічний жах, почуття безнадії та небуття.
Люди кажуть, всьому виною — прокляття грузинської князівни, прекрасної, як сама світанкова зоря: з чорними довгими, як українська ніч, косами, ніжним рум’янцем наче осяяне першим сонячним промінням небом на сході, бездонними як Дніпровські води очіма, котру колись дружиною привіз зі свого кавказького походу перший власник Попівки.