«Добру людину корчма-горілка не зіпсують, погану — церква не виправить» – ось так українська народна мудрість, як завжди, парою влучних фраз зі своєю всьогдашньою дотепністю повністю окреслює всю об’ємну сутність предмету, людини чи явища. Проблема не в алкоголі чи його відсутності як такого, а в людині його споживаючій.
Традиційно у горілки в народі було кілька імен-прізвиськ лояльних так і з негативним підтекстом до свого об’єкту. «Горивка», «пальонка», «зорівка», «гірка», «димка», «спотикач», «шумівка», «гострогляд», «першак» (перший збір при перегонці міцністю шістдесят градусів), «старка» (витримана), «сивуха» (поганої якості)… Але не залежно до особистого ставлення вона завжди була присутня в житті українців, супроводжуючи їх в найсвітліші та найтемніші миті їхнього життя. Її пили на народжені, всіх більш-менш великих світах народного обрядового циклу, на заручинах, весіллі, хрестинах, похованні та залишали чарку на могилках померлих, а також скриплячою договір запорукою (могарич, якій навіть мав законну силу правочину) та символом примирення.
Він береже від лукавого українську землю в ту темну пору, коли сили зла під акомпанемент вию голодних вітрів, мороку білих заметілів правлять бал смерті, і все живе завмирає в летаргічному сні в надії на прийдешнє тепло і відродження життя. Саме тоді з прадавніх часів, сховавшись за саманними стінами своїх хатинок, ближче до вогню, українські пращури молили про порятунок та захист небесного Трифона-Перезимника.
Саме ім’ям цього небесного заступника чинили закляття від панівної волі вселенського зла, яке записане ще в старовиних «Чинів на нивах»: «Заклинаю вас, — отидіте на дивії гори, на неплодная древеса. Заклинаю вас, — ізидіте от міст наших на міста, яже предрік вам, непроходимая, і безводная, і неплодная». Читали ж молитву на Перезимника (як ще називали в народі цей день) тричі: в ніч на 1 лютого, опівдні та наступної опівночі на Сільвестра.
Корінна киянка, вона уособлювала собою ту українську тисячолітню жіночу сутність матері, бабусі, сестри, тітки… всерозумічу, всепробачаючу і таку рідну-рідну. Може саме цим вона з легкістю завоювала серця найнеподкупнішої та найщирішої глядацької ТВ-аудиторії — дітлахів. Її лагідний голос, що звучав з екранів мільйонів і мільйонів телевізорів чверть до дев’ятої вечора в один з будніх вечір та цілу годину по неділях, співоча українська мова і відсутність фальші (бо все йшло прямим живим ефіром, навіть без запису) зачаровували не тільки малечу, а й дорослих. Катерина Лозовенко — зірка українського телебачення 1970 — 1980-х років, яка виколисала разом із своєю помічницею, лялькою Катрусею, не одне покоління справжніх українців.
Народжена в повоєнному Києві зразка 1946 року Катеринка змалку була закохана в телебачення. Цілеспрямованості дівчинки можна було лише позаздрити — вона таки добилася свого: школа, театральний факультет в Карпенка-Карого… і нарешті дитяча кіностудія українського телебачення УТ-1 по його закінчені. Вчорашній студентці пощастило… вона прийшла на студію 1970-го і одразу потрапила в якості режисера «Вечірньої казки з Дідом Панасом», яка стала вже культовою і десятиліття збирала щовечора біля блакитних екранів мільйони.
Як промінь сонця на землі, що своїм теплом та світлом благословляє все живе на продовження роду, перстень з прадавніх часів в українській культурі був особливою реліквією, що передавалася від батька до сина, від матінки до доньки. Недарма ж історики вважають, що за облагородженим фасадом носія сонячного світла в ньому прихований таємничий підтекст — зосередження чоловічої статевої сили (в трактуванні об’єктивізму — фалічний символ).
У чоловічому трактуванні кільце з давніх часів було знаком проходження юнаком обряду ініціації (переродження в чоловіка). У метафоричному сенсі за легендою його одягав на палець вчорашньому хлопчику сам великий змій-спокусник, покровитель статевого потягу і сили, запоруки продовження роду на землі (на ділі — старший у роду або старейщина громади).
Звичай вшанування 25 січня того, хто цілий рік невсипущими турботами піклується про мир, злагоду та добробут родині всі інші 364 дні на рік, охоронця домашнього вівтаря-вогнища, найнадійнішого помічника у всіх хатніх клопотах… був заведений пращурами ще в далекі прадавні часи. Іменини домовика святкую, коли зима вже лютує, але і до весни з її господарськими клопотами — рукою подати, коли вся сім’я ще разом під одним дахом (адже разом – тепліше). Він, ангел-охоронець домівки та відданий шанувальник коней, домовик, цього дня влаштовує собі вихідний, щоб господарі, хоч раз на рік, самі попіклувалися про себе.
Але не тільки про себе варто потурбуватися родині в день домовикового свята, «хазяїну» (як його ще кликали в народі) теж треба влаштувати гідний відпочинок — напередодні господиня мала святково прибрати хату, підготувати дрова-вугілля, щоб вогонь в печі протягом всієї доби не згасав (адже домовик, як звісно, живе за пічкою і дуже полюбляє вогонь та тепло), наварити солодкої каші-кути для винуватця події та лишити на припічку зі шматочком хліба в ніч на 25 січня.
Казково-мрійливий бичок, на хвості якого засинало українське сонечко, а на округлих боках – спочивали зорі, і місяць сяяв в його рогах, чудернацький жар-птах на квітучій гілці, киця на зеленій галявині, риба-щука в ополонці, вікно батьківської хати та малятко гойданий котиками… лагідна та все розуміюча тьотя Катя разом з хитруватим Дідом Панасом. Такі люблені в кожній українській оселі вони багато-багато років легким погойдуванням колиски та чистим, наче кришталеві води гірських річок, співом відправляли в царство солодких снів Морфея покоління і покоління українських дітлахів о дев’ятій вечора з екранів Українського телебачення-1.
Українська лялька Катруся, як незмінна помічниці тьоті Каті (телеведуча Катерина Лозовенко), за якихось п’ятнадцять хвилин один вечір по буднях (до дев’ятої в «На добраніч, діти») та цілу годину на вихідні (в «Катрусиному кінозалі») найбешкетливіших та неслухняних дітлахів перетворювала на зачарованих янголят. І запановували мир, спокій та тиша на цей час по всій українській землі. Адже лагідне українське слово, дотепні казки та національний колорит антуражу — це те, що говорило із самою душею діточок, яку не обдуриш фальшивою улеслево-солодкою мішурою брехні та лицемірства.
З прадавніх часів на українських теренах культ вогню був одним з найшанованіших, бо він міг карати і милували, дарувати життя теплом домашнього вогнища і забирати його руйнівними пожежами. Саме тому його вважали живою істотою, підкорити яку могли лише особливі непрості люди з їхніми зв’язками в потойбіччі.
Саме на 18 січня січня, коли за давніми віруваннями зима проходить пік своєї сили, щоб крок за кроком відступати в двобої з теплом, відуни, жриці та віщуни обох статей збиралися разом віддати шану священному дарованому самими богами вогню, який підтримує життя на землі протягом тривалого періоду холодів та надихає на продовження боротьби під час лихоманкових турбот господарського сезону. Місця їхніх щорічних зібрань вважались в народі замовленим, і шлях до них простим смертним був заборонений під страхом страшної покари порушникові і всьому його роду.