Найкомфортніший та найшвидший потяг свого часу, рекорд якого недосяжний для Укрзалізниці і нині, хоч за сто років людство зробило величезний крок вперед на шляху науково-технічного прогресу. Однак найшвидший потяг Львів — Коломия і досі долає цю відстань в кращому випадку за 3 години 22 хвилини, в той час як століття тому Люкс Торпедо — лише за 2 години 10 хвилин.
Цей рейковий лімузин, а якщо з технічної точки зору — то автомотриса (залізничний вагон з власним двигуном внутрішнього згоряння, якими зараз є рейкові автобуси), був винайдений та запущений в серію на австрійському заводі Austro Daimler Puch в 1933-ому. Відмінні в усіх аспектах характеристики цього супершвидкісного розкішного транспорту, здатного долати надвеликі відстані за мінімальний проміжок часу, незабаром змусили звернути на себе увагу урядовців Польської республіки.
Три іпостасі однієї священної сутності, щедрості душі та всепрощення якої вистачає на всіх без винятку: дітей і злочинців, іграшкових майстрів та повій, самотніх та подорожніх, а ще бондарів, моряків, купців, рибалок, мовознавців, пивоварів, фармацевтів, лучників, лихварів… Прадавнє свято Велеса, що за тисячоліття до появи християнства, праслов’яни святкували на українській землі 6 грудня, а прийшлі адепти нової віри перейменують на честь свого святого Миколая, склавши йому красиву легенду в якості підґрунтя.
Ось тільки українці, як і їхні нащадки — традиціоналісти до останньої гени та мозку кісток, тому, не дивлячись на всі намагання церковників століттями забороняти святкування сходження Велеса по сонячному променю на землю цього дня з повним мішком дарунків багатству, врожаю, родючості.., вони і зараз святкую його, як це робили багато-багато поколінь їхніх пращурів.
Вона – символ незайманої чистоти та високої мети, перед яким тьмяніє вся людська метушня. Всепробачаюча душа виплакана крапельками кришталевої роси, що дарують здоров’я та красу всьому існуючому на землі. Натхненною працею її чарівних ручок виблискують золотом ризи самого верховного небесного Володаря. Варвара-краса, довга коса, що благодаттю приходить на українську землю, щоб дарувати нове життя в фізичному та метафізичному сенсі («діти — то божа роса» та «без роси і трава не росте»).
Варварин (Барбарин) культ виник з легкої руки пеласгів-трипільців десь на просторах Дикого Поля»:/uk/4547/ukrayinske-dike-pole ще IV тисячолітті до н.е. (згодом він мігрував до Вавилону, де перетворився на жорстку релігію вшанування бога сонця — Бар-Бара чи Варр-Вара). За давньою традицією днем її вшанування було 4 грудня, коли зима хоч тільки-но набувала своєї сили, але вже відчувала неминучість свого програшу тріумфу сонця і тепла; недарма ж в народі кажуть: «Варвара ночі урвала, до дня притачала», хоча до зимового сонцестою від її дня попереду – ще цілих три тижні. Може, завдяки саме цьому містичному ореолу небесної покровительки райської благодаті здатної чинити диво всупереч усім фізичним законам природи, наділив її в народі легендарною можливістю вберегти людину від наглої смерті.
Знане з прадавніх часів Вовче свято, якого українські пращури просили небесного Урая, повелителя лісових хижаків, вберегти худобу та свійського птаха від вовчих зубів, мало глибинний сакральний зміст, що полягав у визнані безмежної сили дикої природи, священного трепету та преклоніння перед нею, адже пошук балансу гармонійного співіснування з нею людству доводилося шукати через все життя, вигадуючи магічно-містичні ритуали здатні забезпечити хоч якийсь стійкий результат в цьому мінливому світі.
Фактично Урай (він же перехрещений прийшлим християнством на святого Юрія – Георгія – Єгорія, котре для укорінення цією датою святило столичний храм перед Софійським собором на честь святого) вважався покровителем не тільки диких, а й свійських тварин, бо саме йому належало право вирішувати кому з них жити, а кому — померти (недарма ж казали «у вовка в зубах, що Єгорій дав»). Просто вовк в Україні був найразповсюдженішим та найлютішим хижаком, тому небесний покровителем звірів ототожнювався саме з ватажком його зграї.
Від Сяну до Дону — це не стільки крилатий вислів сучасної української мови, скільки історично закріплені споконвічні межі українських теренів з сучасною Чернігівщиною в якості орієнтиру північних околиць ареалу. Хоч в умовах двохсотлітньої московської окупації чітка обґрунтована чисельним фактожем та документально-артефактними доказами позиція територіальних кордонів дещо почала розмиватися з подачі істориків-фальсифікаторів, які всіма силами намагалися натягти історію Русі-України на андрофагівську Московію, яка до того пів-тисячоліття взагалі була просто Ординським улусом без будь-якого суб’єктивізму (на болотах данину Криму, як правонаступнику татаро-монгол, перестали платити лише в 1700 році).
Навіть без урахування московської пропаганди, просто з міркувань логіки, саме широко використане сучасними науковцями трактування слова «дике», як «малонаселене» та «пустинне», з урахуванням існування другого загальновідомого значення, «непокірний», «волелюбний», «свободний духом», яке із незрозумілих міркувань повністю ігнорується, викликає певні питання. А також дати єдину якісну оцінку такій великій за площею місцині, та й ще з трьома великими прісноводними річками і виходом до двох морів, ба більше в часовому контексті глибиною в п’ять тисячоліть, як мінімум дещо самовпевнено.
Один з наймістичніших днів в українському народному календарі, десь між осіннім рівноденням позаду та зимовим сонцестоєм попереду. Українській дуалізм об’ємного сприйняття світу у всій красі, адже з одного боку 21 листопада — день Світанкової Зорі (Рожаниці-Матері), а з іншої — віха офіційного відліку Введення зими у всьому її повноправ’ї, як символ завмиранням природи з вогником життя, що б’ється десь глибоко всередині в очікуванні моменту воскресіння на всю силу під теплими сонячними променями. Введення зими слугувало своєрідним перезапуском нового витку життєвого коловороту, де кожний кінець є новим початком, а початок – кінцем.
Саме до давньослов’янської богині світанку зверталися україночки з прадавніх часів на світанку Третьої Пречистої, щоб отримати її захист: «Покрий ти, Велика Діво, мене своєю фатою від ворожих сил, від пищалі і стріл; твоя фата міцна, як горючий камінь-алатирь» та фізичну вроду: «Зоре, Зоре, Зорянице, моя красная дівице-полуношниця! Покрий мої скорботні зуби своєю фатою; за личко вродою!», в яких ефемерна «фата» виступала в якості нетлінного пологу вічності і чистоти.
Найдорожчий український фільм, яким країна стріла тридцять другу річницю своєї незалежності, став тим каменем спотикання, через який пересперечалося між собою чимало театрально-кінематографічних критиків та й пересічних українців. Адже реалізація настільки коштовного проекту (загальна вартість — 120 000 000 гривень), більше ніж наполовину профінансованого з державного бюджету воюючої України, коли кожна копійчина згодилась б на фронті, та ще й підняття мулу історичних польсько-українських суперечок з огляду на стратегічну важливість підтримки західного сусіда — більше схоже на диверсію ворога, ніж на продуману стратегію вітчизняної культури.
Хоча з огляду на те, що його зйомки розпочалися, хоч і під час війни, але у відносно стабільному серпні 2018-ого (локалізована московська агресія обмежувалася частиною Донбасу, і переважна частина українців про неї навіть не згадували), та й до повномасштабного вторгнення було ще три з половиною роки, тому апелювати сумою витрат – не зовсім коректно.