Страшний сон всіх правителів Московії ще з часів кривавого ката Петра І і закінчуючи сьогоденням — вільна і незалежна Україна-Русь, історію якої вони поцупили, щоб облагородити своє рабське походження від улусу Золотої Орди десь на початку XIV століття. Адже сплачувана століттями татаро-монголам данина, а після їхнього зникнення — правонаступникам з Кримського ханства до початку XVIII століття, якось мало в’яжеться з імперськими претензіями на велич.
Півсотні обмежень та заборон української мови від офіційного використання до побуту, спалювання українських книжок, заслання української інтелігенції… і так рік за роком вже чотири століття, починаючи від наказу Михайла Романова про знищення всіх примірників надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького.
Пізнє останнє кохання немолодого вже князя Святополк-Четвертинського до прекрасної польки молодшої за нього на багато-багато років, свідками якого лишилися лише легенди та лебединий пух на підлозі будинку, що мав стати палацом неземного щастя, а перетворився на обитель вічної печалі…
Палке княже серце з усією силою пристрасті віддавалося предмету обожнювання будь-то дружба з князем Романом Сангушком, заради якої він згоден був їхати в далекі подільські краї для короткої зустрічі, мальовничий краєвид берегів Горині викуплений за великі гроші, чи кохання до тієї єдиної в світі, з котрою він мріяв провести решту свого життя, поклавши до її ніг серце, титул та великі статки.
Цю природну фортецю на лівому березі Дніпра недалеко від його гірла з давніх-давен людина використовувала для свого захисту від усіх негод матінки-природи та злих намірів ворогів свого роду, адже тут всього було вдосталь – серед хащоб водилося чимало всіляких тварин та птахів, річкові води кишіли різноманітною рибою, навкруги було вдосталь палива для вогнища, а мережа проток і каналів була на стільки складною, що знайти того, хто хотів серед них загубитися ставало майже неможливим завданням. Мабуть саме тому десь тут, згідно знахідок кам’яних ливарних форм, існували майстерні часів пізньої бронзи (десь початок І тис. до н.є.).
Один з стародавніх центрів волелюбного українського духу, про його існування згадував ще давньогрецький історик та географ Геродот в V столітті до нашої ери, як про густі плавневі ліси доволі різноманітні за своїм природним складом в заплаві Борисфену серед чисельних проток – за свідченнями археологічних досліджень тут росли і вузьколистяні (берези, осики, ясені), і широколисятні (дуб, граб, клен) дерева. Саме це визначило топонімічну ідентифікацію місцевості як «олешьє», що на давньослов’янській означає «ліс».
Одним з аргументів одвічного московського наративу про «один народ», який та поколіннями намагається проштовхнути в мізки звичайного обивателя, виступає знаменита Переяслівська рада. Головною передумовою її скликання стала стала успішна на початковому етапі боротьба українців під приводом Богдана Хмельницького за свою незалежність на власній землі від поляків, які використали політичний союз з Литвою від 1569 року задля фактичного привласнення всіх цих земель.
Тактичні перемоги військові операції обмеженою кількістю козацьких загонів при підтримці ненавчених селян, які брали більше кількістю ніж якістю, здебільшого пояснювалися ефектом неочікуваності. Тому перелом у протистоянні на користь професійної добре збройної, екіпірованої, організованої та оплаченої польської армії був лише питанням часу – для врятування ситуації треба було шукати нових союзників у боротьбі з сильним ворогом.
Офіційні джерела звітують, що ченці домініканського ордену з’явилися в Летичіві на запрошення старостини Ельжбети Кам’янецької в 1600 році. На знак свого благословіння на заснування нової обителі папа Павло V (1552 – 1621) прислав їм копію ікони Богородиці з ватиканської базиліки, а до моменту початку будівництва кляштору з того часу пройшло аж шість років. Але у місцевому народному фольклорі, активно підтриманому церквою, на ті давні події крізь віки лишився свій погляд.
Так летичівські легенди стверджують, що домініканців під стіни новозбудованої фортеці привела саме Богородиця. Але господар цих маєтностей Ян Потоцький на відріз відмовив ченцям не тільки в поселенні під захистом оборонних стін, а й взагалі заборонив своїм вартовим навіть пускати їх до міста. Не допомогли сльози та вмовляння дружини, тієї самої Ельжбети Кам’янецької. Смиренно братія відступила перед грізним правителем… але не далеко – тимчасово вони розбили свій табір в двох селянських хатах у Залетичівці.
Його невисока кремезна постать давно переступила межі звичайного людського життя, ставши невід’ємною частиною українського народного героїчного епосу, як головний очільник руху опору одвічним українським ворогам з московських забагнючених просторів першої третини XIX століття. За двісті років після смерті він перетворився на українського напів-бога, і підстави для того були чималі: хто ще міг двадцять три роки чинити вдалий опір всесильній царській владі і будучи звичайним кріпаком зібрати під своїм крилом армію в двадцять штиків?
Саме життя Устима Кармелюка стало нічним жахом для царської охранки — вони вісім разів його арештовували, і з кожним наступним – вирок ставав дедалі суворішим, але він отримував своє побиття батогами від двадцяти п’яти до сотні і закайдований знов тікав із найвіддаленішого заслання до своєї України із чергового заслання, при цьому часом рятуючись від неминучої смерті — де тут не повірити, що перед тобою чи-то чаклун, чи-то перевертень.
Людям притаманно дуже строго судити інших, котрі не вписуються в соціальні рамки умовностей суспільства і відрізняються від інертної більшості. На того, хто відрізняється, одразу вішається ярлик ексцентрика з підозрілим присмаком таємниці, а навколо дуже швидко формується майже фізично відчутний ореол з пікантними і жахливими подробицями, які представники “правильно” світу передають один одному напівшепітом трошки тремтячими губами в суміші манірного зверхнього презирства та справжнього захвату сенсації.
Він був не такий, як типовий представник вищого класу Східної Європи кінця XVIII — початку XIX століть з його безліччю неписаних безглуздих правил життєвих дрібниць від зачіски до часу появи на людях та набору пристойних фраз на всі випадки життя. Він мандрував всією Євразією, знав вісім мов, написав багато праць в різних сферах науки та техніки, започаткував українську археологію та етнографію, але саме за це від своїх сучасників був нагороджений призирством. Ян Непомуцен Потоцький – письменник, історик, етнограф, археолог, географ, соціолог, публіцист, редактор, видавець, бібліограф, мандрівник.