Він за родом, духом, місцем появи на світ все життя залишався українцем, адже Кубань — це Україна, була і буде. Спадковість від батька до сина в козацькій родині була честю, тому юнакові був один шлях — до війська, як родинного покликання вже багатьох-багатьох поколінь його пращурів, хоч батьківщина на той час і була окупована московськими варварами вже не перше десятиліття. А те, що не дозволяло армійське життя під прапорами царя, Яків Кухаренко знаходив у власній в літературній творчості та етнографічних пошуках.
Взагалі, якщо подивитися на всі московські війни після окупації України в XVII столітті, дивним чином виявиться, що рушійною силою всіх її дійсних (а не вигаданих пропагандою) скільки-небудь вагомих перемог були саме українці (взяти хоч третину нагороджених Героїв радянського союзу часів Другої світової війни). Тому зовсім не дивно, що в свої п’ятнадцять (одразу по закінченні Катеринодарської військової гімназії в 1814) козацький син Яків почав військову кар’єру, і не десь при теплому штабі, а на гарячому кавказькому кордоні. Вже в 1823-ому — чин хорунжого, ще за півторадесятка років — він підполковник Єйського військового округу, а в поважному віці п’ятдесяти чотирьох років, в зеніті слави — генерал-майорський мундир наказного отамана Чорноморського козацького війська та командира «незалежного» Єкатеринодарського загону.
Все це вже було: і ця війна з Московією, і звірства її катів під оманливою личиною армійського мундиру, і інформаційно-психологічна операція, і стерті з обличчя землі міста, і десятки тисяч закатованих просто за те, що вони — українці… А все тому що історія вчить, що нічому не вчить. Московити за весь час свого існування аж ні крапельки не змінилися; від буття золотоорднськими васалами до сьогодення — це лише звіряча ненависть до всього живого замішана на гримучій суміші гіперболізму імперських ідей про титульність московської нації (якої і на світі-то не існує), відсутності зачатків причинно-наслідкового аналізу, рабській покірності черговому самопроголошеному царьку-нікчемі, без будь-яких ознак прагнення свободи.
Однак, якщо з часів Середньовіччя звірства московитів дійшли лише у вигляді легенд та переказів з епізодичними згадуваннями у нечисельних документальних джерелах, то чим ближче до сучасності, тим більш детально зафіксована їхня звичайна ганебна практика ведення війни проти України з порушенням всіх етично-правових догм (цікаво, що вони абсолютно не змінилися до сьогодні).
Чому йому, уродженцю далеких румунських Вертюжан так болів український Маріуполь і не вгадаєш. Але саме завдяки Леву Яруцькому, який сам себе призначив біографом міста Марії на березі теплого Азовського моря, на багатьох пожовклих і вигорілих сторінках літописів літера за літерою почали поступати чорнила давно позабутих фактів, персон, подій, щоб намалювати яскраву картину минулого перед тим, як зникнути у вирії невблаганного Часу.
Сім’я кравця в невеличкому містечку. Місцева румунська школа і перша публікація в «Стягул рощу» в п’ятнадцять. Історико-філологічний кишинівського державного університету (пізніше перейменований на Молдавський, що давало привід для його жартів про свою освіту в МДУ за аналогією з абревіатурою з Маріупольським державним університетом) і вчительський шлях, який він з 1953-ого не покине все життя.
Окрім статусу великого християнського свята, Різдва пресвятої Богородиці, день осіннього сонцестояння (21 вересня, «осениння» або «оспожинки») в українських народних традиціях знаменує собою повертання життя на низхід з його зимовою дрімотою біля новозапаленого в чисто прибраній хаті вогню (старий гасили два рази на рік в рівнодення), яке відзначалося пишним застіллям з купою м’ясних страв традиційної кухні та суцільним байдикуванням (хоч в православ’ї він припадає на піст із забороною порушувати його канони).
Загалом це свято вважалося датою остаточного закінчення городнього клопоту і збирання врожаю, недарма ж і досі в народі ходять приказки: «Пречиста – картопля чиста» чи «Пречиста — цибуля зібрана в намисто». Для бджолярів це була остання нагода підготувати вулики до зимівлі утепленням та хованням під дах, а для вівчарів — крайня дата другої стрижки овець, щоб нове хутро встигло нарости до перших морозів і тварини не загинули від холоду.
Московські танкові полки минулого називалися кіннотою; і за задумом кремлівських очільників масовість цієї грізної (на їхню ж думку) сили мала б змітати зі свого шляху все живе, а непокірних – змусити тріпотіти та падати ніц. Але українським воякам і тоді, і зараз, відверто кажучи, було плювати на мрії сидельців з мокшанських багнюк…
Гадяцький трактат, укладений гетьманом Іваном Виговським в 1658-ому, мав вже в той час створити повноцінний Балто-Черноморський союз з повноправним членством України, як однієї з сторін для спільного з Польшою та Литвою захисту від московської орди, яка у всі часи ставила єдине собі на меті – знищення та закріпачення інших народів.
Країна починається з громадянського суспільства, тому-то про культуру нації судять по кожному окремому її представнику. В же епоху глобалізації, коли носіїв різних етно-культурних традицій розпорошені світом, загальна роль кожного індивіда як уособлення народу, що знаходиться за сотні-тисячі кілометрів, зростає в багато разів. Історичний контекст колишніх відносин між народами відходить на другий план, і з’являється нова реальність. Одним з наочних прикладів побудови нових відносин — це хасиди і Україна.
Історичне підґрунтя цих взаємовідносин губиться в глибинах часів Коліївщини 1768 — 1769 років з тисячами жертв серед українського єврейства та народжені трьома роками пізніше в сусідньому з епіцентром тих страшних подій Меджибожі в сім’ї онука засновника хасидизму, Ісраеля Баал Шем Това, хлопчика названного Нахманом. Він став гідним духовним спадкоємцем свого пращура в епоху формування різних течій хасидизму на підставі різночитань Талмуду, як основи автономії рабинів і цадиків іудаїзму, на межі XVIII – XIX століть.
Ну який ж справжній чоловік відмовить собі у задоволенні похизуватися перед іншими своєю відвагою, спритністю та силою? Тим більше, якщо він — українець, а на нього звернуті сотні-тисячі очей найвідважніших вояків свого і ворожого війська. Заворожуючи танок-двобій на межі життя і смерті, який в українській військовій культурі звався герць, а пізніше знайшов своє розповсюдження в загальному вжитку під сенсом: «запекле протистояння», «двобій», «зухвале вихваляння» (до речі – саме з останнього трактування пішло «герцювати»).
Так, дуелі перед повномасштабним боєм основних сил були відомі в історії з давніх-давен, в літописах навіть були зафіксовані рідкі випадки, коли головнокомандувачі задля збереження життя своїх підлеглих викликав на двобій ватажка ворожого стану (виклик передавали парламентери), або ж зіткнення відбувалося між найсильнішими представниками протиборчих сторін — за військом переможця в спарингу залишалося поле виграної битви.