Звичайна сім’я полтавського візника Василя Павловича Петлюри — дружина Ольга Олексіївна, вісім діточок, два будинки (один по Загородній 20), до десятка робочих коней… Але доля не дуже балувала її своєю прихильністю, одне за одним збираючи безжальною рукою їхні життя в снопи своєї жниви.
Старший з синів, Федір Васильович, котрий приймав активну участь в Українській революційній партії, загинув за нез’ясованих обставин в 1907-ому, батько помер за два роки – це були перші жертви. Потім будуть Перша світова, більшовицький переворот, оскаженілий люмпен на українській землі — старша, Єфросинія, подалася в монастир в 1918-ому, де і загинула під час руйнування червоними атеїстами її обителі; мати померла через рік; за незрозумілих обставин померла сестра Тетяна, дружина власника свічкового заводу… Самого яркого представника роду, головного отамана Української народної республіки, Симона Васильовича Петлюру на замовлення чекістів вбив у Парижі єврей Самуїл Шварцбард.
Кажуть, що ще наприкінці XIX недалеко від Старого Ізяслава можна було побачили залишки мурованих стін, які народний поголос пов’язував з часами Київської Руси та удільним княжінням одного з її ватажків. Був чи-то замок, або якісь інші фортифікаційні споруди — про те з плином часу всі позабули в суєті сьогоденних проблем. Але за місцевою легендою якось в заслаську браму постукав древній старець, на той час володарем цих маєтностей значився великий коронний стражник, Януш Сангушко (тому відповідно до хронології справа мала відбуватися десь наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть).
Прибулець був таким старим, що здавалося вік його відмірюється століттями, а не роками, тому він ледь тримався на ногах за допомогою своєї такої ж кривої палиці. Після отримання звичайної пожертви від княжих служниць, чолов’яга, довге волосся якого було білим наче тільки-но випалий сніг, зажадав особистої зустрічі з княгинею. Його відвели до Сангушкової резиденції.
Спори де в церкві закінчується віра і починаються меркантильні інтереси у всі часи лишалися актуальним, адже конфесія можновладців забезпечувала підтримку своєї віри на всі рівнях та безтурботне життя її служителів. І хоча з давніхдавен світська влада намагалася декларувати свою дистанційність від церкви, але весь час йшла з нею пліч-о-пліч, тому що вони – боки однієї медалі на ім’я державність, які забезпечували повний контроль над умами та серцями її громадян.
Не дивно, що з поступовим опануванням українських земель польська влада спочатку лагідно, а потім все наполегливіше намагалася латинізувати місцеве населення, особливо його представників з авторитетних православних заможних слов’янських родів, задля забезпечення міцності своєї влади на підконтрольних територіях. Одним із яскравих прикладів цього стала історія Івана IV Івановича Заславського з давнього роду поборників православ’я Острозьких.
Народ існує доки існує його мова — цей постулат добре засвоїли в Московії, яка в своїй одвічній імперській хворобі століття за століттям продовжує намагатися знищити Україну, щоб повністю привласнити собі її історію та досягнення. Не може ж “велікай” росіянин пишатися пращурами-неосвіченими вихідцями з мокшанських боліт, які жили на рівні первісних людей, поїдаючи кору дерев та коріння тоді, коли Київська Русь не тільки мала вже власну писемність, а і дипломатичні відносини з усіма країнами Європи в якості повноцінного та рівноправного члена останньої.
Татаро-монгольська пошесть з-за мочанських (етимологія слова Москва) драговин почала свій хрестовий похід проти українства фактично ще в 1241 році, коли навалою були розорені майже всі міста та села країни на чолі із стольним градом Києвом, а населення скоротилося на чверть. Недарма ж їхній “святий-герой” Олександр Невський носив шолом з написами арабською підданого орди, а Московський улус був у складі та платив данину Золотій Орді, згодом Кримському ханству аж до 1721-ого (майже п’ятсот років).
Уславлений в боях хоробрий потомним козак, який майже один врятував головний форпост імперії Габсбургів, вшанований багатьма почестями та званнями, але вписаний на сторінки історії як перший віденський бариста — доля часом буває великою пустункою, а вже в контексті цього згадуються його військові доблесті і заслуги.
Мабуть саме народження в галичанських Кульчицях, які подарували світові трьох гетьманів (Петра Конашевич-Сагайдачного, Марка Жмайло-Кульчицького, Павла Бута) передрікало Юрію славетну військово-політичну кар’єру. Хоча через брак інформації про початковий етап його життя та безліч легенд-слухів існує декілька суперечливих версій навіть його походження — так згідно головної він був потомним православним козаком, за іншою — родовим поляком, до того із вільного королівського Самбору, за третьою — взагалі серб із Замбору.
Емський царський указ Олександра ІІ від 1876 рік і новий наступ московської влади на Україну з метою знищення національної самоідентифікації через заборону використовувати мову в церкві, книгодрукуванні, музиці, обмежившись лише побутовою сферою. На короткий термін черговий підступний крок від “братушек” дезорганізував рух супротиву російський окупації, але не повністю та не надовго. Свідома частина суспільства тільки ще міцніше об’єдналася перед новою загрозою — українська боротьба тривала. Кмітливі українці, якщо заборонили голос та письмо, швидко оговталися і знайшли свій спосіб відповіді варварам з Мокшанських боліт, причому на самому найвищому рівні у самій цинічній формі.
Ілля Ріпин, якого московити весь час завзято називають росіянином під прізвищем Репин, до кінця життя підписувався своїм справжнім українським ім’ям через транслітну в сучасній мові “і”. А як же ж могло бути інакше, коли він, народжений на харківській Чугуївщині в сім’ї спадкових козаків чугуївського полку, все життя із своїми українськими друзями, зокрема Дмитром Яворницьким, переписувався виключно українською (доказові письма і зараз зберігаються в музейних архівах).
Безкраїй український степ, що тягнеться до обрію на тисячу кілометрів із заходу на схід, з давніх-давен вабив людей обіцянням багатих пасовищ, чисельної дичини, а якщо добре постаратися — то і величезних врожаїв. Але на землі, яка так мало бачить опадів, влітку потерпає від спеки, взимку — від холоду та буревіїв, у ті давні часи вижити могли лише найсильніші та найсміливіші, хоча справжні імена тих давніх племен мабуть ніколи не будуть вписані на сторінки історії, по них залишилися лише археологічні знахідки чи географічні орієнтири, за якими вони і отримали свої назви.
Однією з перших визначених самостійних культур на території України історики називають середнестогівську (IV тис. до н.е.), за представниками якої закріпилося звання перших приручителів коней Східній Європі. Перші кінники, великий стан котрих знайдений під Кременчуком, із своїми довгими списами, простими луками та бойовими молотами являли грізну силу. На відміну від них плем’я вівчарів нижньомихайлівської культури, що заселяло Приазов’я та нижнє Придніпров’є, було абсолютно не войовничим.