Поява на світ нового життя — це завжди дивовижна магія, яку так ніколи не зможуть до кінця пояснити всі науковці світу. Саме тому у всіх культурах це диво супроводжувалося чисельними обрядами та подвір’ями, які мали б забезпечити новому представнику соціуму щасливе майбутнє та захистити від всесвітнього зла. Не оминула ця традиція гідних нащадків аріїв, українців; головним ж позацерковним атрибутом хрестильного обряду, який зазвичай відбувався невдовзі після народження (щоб у випадку раптової смерті немовляти, воно пішло до Бога освяченим шляхом), була бабина каша.
Тріумвірат головних дійових осіб цього першого видатного дійства в житті нового повноправного члена українського суспільства складався з безпосередньо самого винуватця урочистостей, сповитухи, яка допомогла йому появитися на світ, та його хрещених — провідників дитини до Бога. І якщо немовляті відводилася в цьому дійстві виключно пасивна роль, то останні і складали основу самого святкування.
Сіре ніщо карельської глибинки, відоме як урочище Сандармах, так і залишилось би всього лише цяткою на мапі чергової московської імперії в кольорах крові, якщо б цю землю кати з НКВС без суду і слідства (бо той фарс з розстрільними трійками, які виносили смертні вироки тисячами на день не можна було навіть віддалено назвати правосуддям) так рясно не усіяли тілами своїх жертв, що і через десятиліття старанно похований в КДБшних архівах жахливий злочин не стерся з людської пам’яті.
Пазл передумов тих трагічних подій почав складатися ще з московської окупації та встановлення диктатури пролетаріату на захоплених голодним та злобним червоним люмпеном українських теренах в 1922-ому. Ні, перше десятиліття радянщина доволі спокійно відносилася до української мови, культури, традицій і їх уособленню в яскравих постатях тогочасних митців, науковців, політиків, військовиків, священнослужителів. Бо за наявності великої кількості залишеної на руках зброї після визвольної війни 1918 – 1920 років та ще не охололий дух українського опору (на початку 1920-х одночасно в Україні палали більше півтори тисячі повстань проти більшовиків та їхнього режиму) утиски місцевої інтелігенції могли послужити тригером до поновлення війни з неясним результатом для червоних.
Гримуча суміш крові багатьох найіменитіших родів Європи плюс витончена краса з норовливим вигином брів, ніжною шийкою, округлими білими плечиками, трохи кирпатим носиком та ледь помітною ямочкою на підборідді на додачу — що може бути магічно-привабливішим для представників протилежної статі? Вона, киянка за народженням, була суцільним уособленням своїх батьків, взявши від матінки, Олени Трубецької, арестократичну красу, а від батька, та той час київського голови, князя Сан-Донато, – вибуховий характер.
І хоча долею Аврорі Демидовій було відведено на цій землі всього лише три десятки років, вісімнадцять перших з яких вона провела в розкішній садибі на київському Бібіковському бульварі та одеській віллі, вона в підтвердження свого ім’я на честь грецької богині світанку залишила невитравний слід в історії та чоловічих серцях європейського вищого суспільства того часу.
Треба бути насправді великим філософом, безмежним альтруїстом та натхненним романтиком, щоб сіяти зерна волі, гідності та самоповаги в людські души в сподіванні на сильну парость, яка втримає націю на краю прірви кордону з кривавим, позбавленим будь-яких морально-етичних нори сусідом-загарбником. І хто ж ще міг бути цією совістю нації та втіленням всіх вищеназваних якостей найвищого ступеню, як не український пророк, Тарас Шевченко.
Так, саме великому і геніальному Кобзареві належить поєднання двох слів, Слава України, які століттями надихають українців на боротьбу за свободу рідної землі, наповнюючи піднесеним патріотизмом та нескореною волею душу. Досі в архівах зберігається власноруч написаний Шевченком в грудні 1839 року текст вірша «До Основ’яненка» (вперше опублікований в 1860-ому):
Відношення окупаційної влади до архітектурних пам’яток, як однієї зі складових формування національної пам’яті, іноді дарують дослідникам дивовижні сюрпризи, якщо абстрагуватися від жахливого контексту самої окупації та спиратися на задокументовані факти, а не вигадані міфи псевдонауковців, слова очевидців, а не наглу пропаганду. Взяти хоча б за приклад одну стародавню дерев’яну храмову перлину Свято-Микільського Вінниці.
Період московської окупації під червоними прапорами з 1923 по 1941 роки для святині відзначився перманентними переслідуваннями та утисками (бо саме в релігії червоні вбачали основного свого конкурента за уми і серця людей на новоокупованих земелях) з періодичним зачиненням дверей храму для парафіян та арештом її пароха, секретаря місцевої єпархії, протоєрея Хоми Мефодовського. Розв’язка ж і зовсім була жахливою: церкву остаточно зачинили, її дзвін — скинули, все більш-менш цінне начиння ради розграбували (прикривши все актом про згорілий іконостас з іконами в дорогоцінних шатах, який нібито став єдиною жертвою пожежі в цих дерев’яних стінах), приміщення віддали під склад, а її настоятеля московські карателі забрали просто з Літургії і розстріляли 5 грудня 1937 року.
Всі військово-імперські замашки Московії, в тому числі останніх трьох десятиліть, значною мірою ґрунтуються на трьох основних видуманих в XVIII столітті міфах німецьких псевдоісториків, на запрошення прусачки Софії Ангальт-Цербст (знаної на Росії, як цариця Катерина ІІ) переписавших історію Московського золотоординського улусу в бік облагороджування.
Перший міф: «Москва — колиска слов’янського світу». Ось тільки в античних хроніках Геродота прабатьки українців, скіфи, як господарі землі в ареалі Ельба — Карпати — Дніпро — Дон, згадуються ще в V столітті до н.е. Їхня кров в асиміляції з сарматами з тією ж зоною господарювання породила на світанку нашої ери венедів, як називали слов’ян тогочасні хронографи Клавдій Птолемей, Пліній Старший, Тацит. Причому вже в IV столітті існував поділ на східних (українські пращури, склави і анти) та західних (прабатьки поляків, венеди) слов’ян. А два наступних століття «склавини» розселилися теренами сучасної Чехії та Словатчини. І Київ на високих кручах над Дніпром на той час вже існував не перше століття.
Безкраї простори Дикого Поля, окупаційна царська влада Романових і іже з ними на теренах якого діяла лише номінально, протягом століть залишалася надійним прихистком для всіх нескорених, вільних душею, сильних та вольових, що тікали від своїх московських рабовласників-господарів, разом утворюючи згуртовані громади задля виживання і процвітання без гніту. Чимало українських містечок і селищ починали так свою історію, Чистякове було в їхньому числі (офіційною датою утворення вважається 1778 рік).
Однак за чверть століття після знищення Запорізької Січи, коли розрізнені українські захисники осіли по різних містах і весях в очікуванні слушного часу для реваншу, московськи царьки почали щедрою рукою праворуч і ліворуч роздавати окуповані землі разом з їхніми мешканцями своїм поплічникам. Так вільне поселення при злитті Севастянівки та Орлової опинилося в руках генерал-лейтенанта Степана Леонова, і було ним найменоване на честь сина Олексія.