Все в цьому світі має свій початок і свій кінець, чи як казав Екклезіяст: «Усе повертається на круги своя. Все пішло з пороху, й на порох все звернеться». Від життя на землі залишається лише пам’ять закарбована в діяннях чи матеріальних об’єктах, дотичність до яких не дає спогадам остаточно зникнути. Адже людина живе, поки про неї згадують, про що напевно знали українські пращури, використовуючи поховання різних видів як останнього притулку спочинку своїх померлих. Саме могили родичів – те матеріальне втілення родового літопису, за яким можна простежити зв’язок між минулим і майбутнім, наочне підтвердження права називатися українцем.
Цікаво, що хоч зараз прогресивний час рішуче відтісняє в минуле старі традиції поховання як такі: три дні (щоб душа могла попрощатися з рідною домівкою) цілодобового чатування родичів з молитвами в будинку померлого біля труни з небіжчиком вбраним у все нове-біле (символ духовного очищення при переході в інший світ), несення домовини близькими та рідними з хустками-пов’язками до самого цвинтаря, відсутність музики та надгробків, чорний креп на вхідних дверях та рукавах скорботних чоловіків і жіночих хустках, річний траур родини із забороною пишних свят та одружень її представниками.., весь важкий для родичів в моральному плані тягар передпоховального процесу беруть на себе спеціалізовані ритуальні контори, але неписані правила подальшого поводження на цвинтарі зберігаються до нині.
Можливо те, що кажуть в народі, «геніальна людина, геніальна у всьому» — свята правда, адже як інакше можна пояснити унікальні відкриття в найрізноманітніших галузях, його, уродженця маленького села Рудники, що на Львівщині? Навіть в сучасному світі технології та винаходи Яна Щепаника лишаються актуальними, хоч ім’я його незаслужено і було підзабуто в якості їхнього першовідкривача.
Він народився в 1872-ому підданим Австро-Угорської імперії, що надавало широкі можливості для отримання освіти та розвитку талантів обдарованим дітям, нехай вони і були з пересічних селянських сімей. Школа, гімназія, краківський педагогічний… хоча вчителював Ян після отримання диплому всього пару років, адже його природна цікавість, винахідливий розум та навички отримані в лабораторії Игнация Лукасевича спонукали молодого чоловіка в 1896-ому кинути викладацтво і повністю присвятити весь свій час дослідно-конструкторській роботі.
Смачний, ароматний та дуже поживний він підтримує сили тих, хто живе у високих Карпатських горах, дістатися мальовничих полонин яких коштує чималих сил та енергії. Він повністю відповідає вимогам першорядного завдання традиційної карпатської кухні – максимальне насичення та вітамінізування при відмінних смакових якостях – що ж це, якщо не м’ясо, картопля, перець і томат з різними варіаціями добавок?
І хоча офіційні джерела називають бограч мадьярською стравою, вона є суто надбанням Карпатської Русі-України – адже де в тій Угорщині полонини, на яких в мідних казанах (турецькою «bakraç», що і дало назву страві) готували пастухи свою юшку з м’яса вбитих блискавкою на випасі тварин, попередньо файно вимочивши м’ясо від крові проточною джерельною водою за допомогою вбитих в річкове дно через його кавальчики палів? – А немає їх там.
Здавалось би де Чернівці, а де то море? І справді, мінімальна відстань по прямій від суходольного міста до північнішої координати Дністровського лиману перевищує 380 кілометрів, до бурхливих ж чорноморських глибин — взагалі всі чотири сотні; навіть більш-менш повноводна річка Прут обходить його лише крайцем. Але це аж не скільки не стало на заваді появи в самому серці буковинської столиці, серед щільної міської забудови справжнього корабля з носом, що впевнено розсікає хвилі метушливого життя, затишною палубою для відпочинку та капітанською рубкою високо піднесеною над буденністю, хоч по факту все це — лише оптична ілюзія.
Звичайно місцеве суспільство, хоч і виховане в кращих традиціях аристократичної Австро-Угорщини, аж ніяк не могло оминути своєю увагою настільки неординарний архітектурний об’єкт та ще й з обмаллю сухих фактів офіційної історії — так на світ з’явилося чимало чернівецьких передаваних з покоління в покоління легенд та переказів.
Носити звання Захисника Вітчизни за всіх часів було надпочесно, а честі мати його символ на своєму гербі — гідні найкращі з найкращих. Саме тому срібний лицар на срібному коні із занесеним мечем та щитом на червоному тлі був присутнім лише на емблемах самих прославлених родів Литви, Польщі, Білорусі, України, покоління і покоління яких уславили себе в боях за волю і незалежність своєї батьківщини.
В величі постаті воїтеля переплелись між собою дохристиянські слов’янські традиції вшанування верховного бога Сонця та покровителя чоловічої сили Ярила, якого завжди зображали верхи на білому (срібному) коні, та християнських билин про Юрія Змієборця із піднятим мечем (зрідка списом) в правій руці та блакитним щитом — в лівій (варіанти зображення на ньому — золоті шестикінечний хрест чи колюмни), як ототожнення войовничості, мужності та хоробрості із запорукою перемоги добра над злом, яку передбачає сама сюжетна форма символу — переслідування (погоня) ворога після його розгрому на полі бою.
Він мав з’явитися на світ, щоб все накопичене століттями різномаїття української архітектурної культури отримало гідної наукової оцінки з матеріальним втіленням своєї досконалості в нескінченій безлічі перлин скарбнички львівської забудови, хоч доля не була б сама собою, якщо б попередньо не випробувала його на міцність з імпульсом на все життя. Іван Левинський, архітектор, науковець, меценат з багатьма епітетами найвищих ступенів.
Батько в якості директора міської народної школи та ще й з давнього українського високоосвіченого шляхетного роду як мінімум міг гарантувати новонародженому синові повну середню освіту, але не сталося як гадалося — смерть тата якраз, коли Іванові виповнилося вісім і він увійшов в шкільний вік, замалий спадок, наслідком чого став переїзд до Стрию, де материних коштів ледь-ледь вистачило на початкові чотири класи для нього, заробляння грошей на прожиття церковним співом…
Жіноче горе, яке краплина за краплиною витікає в цей світ десятками крихітних сльозинок, що рясним мілким бісером зливаються в єдиний нестримний потік – так було, є і буде вічно, доки існує всесвіт. Так і швидкоплинні красуні-річки народжуються з краплин, що линуть одна до одної в пошуках підтримки єднання; а їхні водоспади знову, ніби за помахом чарівної палички витівниці-Природи, на мить роз’єднують їх, надаючи можливість побачити всю незбагненну красу кожної з цих краплинок, перш ніж вони знову назавжди стануть частиною єдиного цілого.
Можливо саме ця схожість змушує людську уяву шукати в сльозах річки, а в річках – сльози, народжуючи на світ легенди десь на межі двох світів сплетених Часом воєдино.