Він увійшов в український літописи тим, чиє прізвище стало синонімом справжнього українця, передавши через свою кров нащадкам таку непохитну громадянську націоналістичну позицію густо замішану на любові до рідної землі та прагненні свободи, що не ламається попри переслідування, ненависть, тортури та смерть, коли жовто-блакитний прапор перетворює на червоно-чорний. Андрій Бандера — громадський, політичний, церковний діяч України з сім’єю-легендою та прізвищем, яке знає весь світ.
Ну ким ще могли вирости діти батька, весь сенс існування якого зосередився в духовній боротьбі за волю України з окупаційними владами всіх країн, всіх часів, всіх мастей та натхнення на опір інших? Адже його власний шлях воїтеля почався ще на богословському Львівського університету, під час навчання на якому уродженець галицького Стию вступив до лав Української національно-демократичної партії з її проповідуванням автономії для українських Буковини і Галичини (до початку Першої світової війни ще знаходилися в австро-угорському підданстві), а також підтримки українського визвольного руху на окупованих Московією землях.
Як найпрадавніший історичний твір, що подає нехай і в художньому контексті греко-перської війни V століття до нашої ери події, географічні місця та персоналії, «Історія» Геродота як мінімум заслуговує на ознайомлення широким загалом громадськості в якості основоположного науково-популярного опусу тих часів. І тут постає питання вибірковості та обмеженості її передруку на теренах «освідченої» Московії.
Ні, повністю оминути своєю увагою таку фундаментальну історичну працю навіть безпринципна московська влада хоч під радянським, хоч під царським прапорами не могла, але видавала її переклад в значно скороченому вигляді, окремими цензурованими частинами, з перекручуваннями і маніпулюванням, чи дуже обмеженим тиражем (п’ять тисяч екземплярів на всю наукову середу із забороною до публічного обігу). Так було в 1888, 1908, 1947, 1972, 1982.., хоча існували повні переклади Нартова, Мищенко и Стратановского.
Її щастям і прокляттям стали королівське (хоч і напів-офіційне) походження та величезні статки, які перетворили життя на справжнє пекло в боротьбі між трьома опікунами. І ті, хто мали мали захищати та оберігати (мати та два дядьки) зробили долю дівчини розмінною монетою в гонитві за реалізацією своїх меркантильно-політичних амбіцій. Альжбета, Єлізавета, а українською Гальшка Острозька, або Чорна княгиня, як її нарекли в народі за траурне вбрання.
Довга черга трагічних подій в долі єдиної спадкоємиці надзаможного роду Острозьких-Косцелецьких почалася за три місяці до народження, коли красень та улюбленець польського двору її батько, Ілля Острозький, неочікувано помер, коли йому не були і тридцяти. Фатальним для його єдиної ще не народженої дитини став заповіт, яким опікунами призначалися спадкоємець польського престолу та його мати Бона Сфорца.
Найбільша та найвпливовіша країна Європи початку другого тисячоліття, Русь-Україна дала Старому Світові не тільки зачатки демократичних принципів існування суспільства та релігійних канонів, а й королівську кров тих, хто тисячоліття буде визначати долю його країн і народів (до речі: ці події мали місце, коли на мокшанських болотах ще жаби кумкали і до появи першого поселення на них ще було ціле століття). За право породичатися з династією Київських князів суперничали всі правлячі роди Західного світу; Ярославу ж Володимировичу, ідейному натхненнику державної політики династичних шлюбів, залишалося лише вибирати для своїх дітей найвигідніші партії. І він з цією задачею впорався на «відмінно», недарма ж сучасники прозвали його Мудрим.
Сам князь Київський через два свої шлюби, з Анною (чи-то норвезькою, чи-то шведською принцесою) та після її смерті — Інгігердою, донькою шведського короля Улофа Шетконунга, став тим, чия кров через нащадків назавжди пов’язала Київ з Європою (на зараз достеменно відомо про українське коріння ста п’ятдесяти восьми правителів та правителек Старого Світу).
Можливо то було справжнє благословення Небес — після трагедії втрати обох батьків з різницею в чотири роки дванадцятирічним потрапити на виховання до прогресивної сім’ї Лисенків, з яких походила його матінка-покійниця. Адже окрім турботи, підтримки та освіти він разом з нею отримав натхнення та кращого друга на все життя в особі свого троюрідного брата Миколи, майбутнього знаменитого українського композитора. Так Рок, який за правом народження готував Михайлу Старицькому долю пересічного дрібного поміщика, одним помахом свого чарівного перста назавжди вписав золотими літерами його ім’я в аннали української драматургії та літератури.
Вольтерівські ідеї вільнодумства та свободи від діда Захара, які він увібрав разом із молоком матері, дивовижна українська природа Полтавщини, горе втрати батьків в малих роках, прихисток та опіка від двоюрідного дядька Віталія, щира дружба та навчання разом з Миколою в Харківському (1858), а згодом Київському (1860) університетах… все це разом створило того, кому український театр та література завдячують цілою низкою своїх шедеврів.
Ультрамаринові хвилі на жовтому тлі з криваво-червоними цятками – золото колосків безкраїх ланів з блакиттю волошок та червоні маки, наче символ одвічної української боротьби за свою землю, її дітей і їхнє майбутнє — хто, як не природа міг винайти краще спосіб нагадати всьому світу про Україну кольорами національного прапору з плямами крові на ньому? Нематеріальних пояснень чому ці квітки крокують життям поруч в народі завжди знаходили безліч, і всі вони оповиті тонким фльором романтики, як самої сутності людського буття.
Так з вуст в уста передається давня легенда про чудове народження у бездітної пари довгоочікуваної донечки, і такої прегарної, наче самі небеса почули заздалегідь придумане матінкою ім’я Любава. Летіли роки, краса дівчинки розквітала, здається, з кожною прожитою на цій землі хвилиною, зводячи з розуму всіх чоловіків в окрузі. Ось і вік кохання не забарився, а з ним і статний чорнобровий красень Василько з околиці.
Він так і залишився до мозку кісток українцем, хоча пів життя будував мости в далекому Казахстані. Можливо саме це дало змогу йому, будівельнику, а не історику за фахом з усіх боків подивитися на те, що являє собою ракова пухлина на кордоні між Європою та Азією під історичною назвою Московія, щоб за відсутності волі у професіоналів на аматорських засадах провести титанічну дослідницьку роботу справжньої історії цієї недокраїни, а не того вкрадено-вигаданого міфу, який тиражується та нав’язливо розповсюджується світом. Адже вся науково-дослідницька робота Володимира Білінського з історії Русі-України та Московського улусу Золотої Орди проходила під лозунгом: “Навіть сто разів повторена брехня не стане правдою”.
Долею йому судилося народитися на Хмельниччині в післяголодоморних міжвоєнних Дунаївцях зразка 1934 року, щоб з молоком матері увібрати в себе ту безкраю любов до рідної України, яку не змогли гасити всі довгі десятиліття життя на чужині.