Знаменита Хотинська битва, коли на кону стояли долі всієї Східної Європи проти домагань Великої Османської імперії на панування. Її результат до кінця був непередбачуваним, ціною служила життя і свобода, а билися лише Річ Посполита та козаки проти більш ніж в двічі переважаючих сил противника.
Загальновідомих фактом є те, що фактично перемогу під стінами неприступної української фортеці здобуло саме вільне військо з берегів Дніпра причому з втратами в три рази менше, ніж у супротивника, що визнав і один з ватажків польсько-литовського війська, королевич Владислав, віддавши свою карету для транспортування важкопораненого в бою гетьмана Петра Сагайдачного до Києва.
Своїм піднесенням в кінці XVI століття Почаївська лавра, вік якої тоді вже налічував сто п’ятдесят років, не в останню чергу зобов’язана щедрому дару своєї меценатки, власниці містечка Анни Гойської – чудотворної ікони Божої Матері.
Історія християнської реліквії на українській землі почалася із зупинки стомленого довгою дорогою зі свята святих християнського світу в далеку Волинь грецького митрополита Неофіта для залагодження церковних справ пов’язаних з підготовкою прийняття Брестської Унії в 1559 році. На знак подяки за які милості духовний наставник залишив в будинку Анни ікону Богородиці, писану по канонам «Розчулення» темперою на липовій дошці в срібному окладі, не відомо.
Удатний лицар з білим хрестом на червоному плащі в гіпнотичному для жіночі серця ореолі приналежності до могутності містичного ордена. Він став львівської легендою ще за життя як провидець і чаклун, що підпорядковував тіла і душі своїй волі, а смерть змушував обходити себе стороною. Хоча основні кошти до існування йому давали кондотьєрство (військове наймитство) та астрологія.
Головне зловісне пророкування Фрідріха Йоахима Мегеліно стало реальністю 20 вересня 1672 року, коли величезна хмара турецько-татарських військ за підтримки козаків взяли в облогу столицю Галичини, хоча лаври провидця йому і судилося розділити з тлумачами ознак (7 червня того ж року під час бурі з вежі ратуші впав шпиль з флюгером-левом в напрямку на схід, що було трактовано як знамення війни, в якій Львів постраждає не сильно (флюгер практично вцілів), на відміну від державності Речі Посполитої (шпиль був сильно деформований)).
Свою першу відому серію малюнків він почав створювати ще у восьмирічному віці, але пустунка-доля визначила народиться йому кріпаком, та ще й мама померла, коли Тарасику ледь виповнилося дев’ять, а через місяць його батько вдруге одружився з жорстокою і деспотичною Оксаною Терещенко, яка мала своїх трьох дітей. Ще через два роки не стало і захисника-батька. Дядько-опіун був не кращий за мачухи – діти весь час пасли свиней і працювали разом з наймитами по господарству. І при цьому юне дарування розвивало свій талант як могло, малюючи тварин, хати, селян на всьому, що трапиться під руку.
Виходом для себе підростаючий Тарас обрав світло знань, яке матеріально втілилося в служіння місцевому дяку Петру Богорському школярем-служкою з надією на навчання малюванню. Наука виявилася короткою – три дня Шевченко старанно тер мідянку і носив відрами воду з Тікича, а на четвертий втік в сусідню Тарасівку до іншого дяка-маляра, що прославився завдяки своїм роботам «Великомученик Микита» і «Іван-воїн».
Органних справ майстри – особлива каста в музичному світі, адже вони створюють найбільші інструменти в світі, від звучання яких залежать духовний спокій цілих міст, адже без них не обходилася жодна більш-менш поважаюча себе громада костелу. Їм поклонялися як богам, їх імена знали всі, з ними спілкувалися великі світу цього.
На рубежі XIX і ХХ століть головним постачальником органобудівників на ринок Східної Європи була майстерня Яна Сливинського, кращі з кращих учнів якого, придбавши достатню кваліфікацію і майстерність, відкривали власну справу, щоб величні музичні інструменти таврувати власним ім’ям. Так було з Ігнацієм Жебровським, Броніславом Маркевичем, Вацлавом Бернацьким…
Розкішна ділянка в декількох хвилинах від центру Катеринослава, землі якої каскадом збігали з самим хвилях Великої української річки, що зачаровує гуркотом своїх швидких хвиль і темною безоднею виру глибин. Щастя мати такий скарб випадає не часто в житті навіть обраним, і бережуть його як найцінніший діамант корони, іноді не відмовляючи собі в задоволенні покрасуватися перед поціновувачами.
Ось чому Лазар Глоба всіма правдами і неправдами намагався лишити за собою маєток на Дніпровському березі. Лише ім’я Ясновельможного (як відмовиш фавориту самої цариці) і нечувана на ті часи сума в три тисячі рублів змогли змусити зимового козака відмовитися від своєї дідівщини на користь Григорія Потьомкіна в 1787-ому.
Довоєнний Львів – витончена перлина Галицької корони, по вулицях якої літають духи минулого і ваблячи аромати кави. Тут життя тече неспішно-розслаблено серед затишку вишуканих цукерень і кав’ярень. До речі перші відрізнялися від інших коротким робочим днем, подачею виключно кулінарних шедеврів з кавою або чаєм і роботою під іменем своїх власників. Кав’ярні ж були з претензією на європейський стиль: від назви («De la Paix», «Grand», «Європейська») до подачі легких закусок і спиртного (станом на початок 1930-х в місті їх налічувалося шістнадцять). Причому і в тих, і в інших відвідувачі могли замовити кілька видів кави: по-варшавськи (половинна наповнення чашки), по-віденськи (приготована в спеціальній посудині), капучино або кава зі сметанкою (вершки). А ще були молочні кафе.
Для більш невибагливої публіки існували трактири, самим представницьким у Львові з яких вважався «Атлас». Тут подавали холодні і гарячі страви та алкоголь в необмеженій кількості. «Під трьома коронами» славилася різноманітністю страв, що забезпечило йому популярність і завсідників від мистецтва таких, як Стефаник, Франко, Самійленко. Однак були і заклади, в яких від «великого» довіри до клієнтів питні кухелі приковували до столів ланцюгами.