Цікавим лишається факт, що в сучасному світі старошведською розмовляють лише в невеличкому українському селі на Херсонщині. Причому не тільки розмовляють, а й активно популяризують серед чисельних іноземних туристів, які приїздять сюди в пошуках свого коріння, з науковими дослідженнями чи просто з цікавості. Колись воно називалося Gammalsvenskby (укр. Старошведське), а зараз, після об’єднання з трьома сусідніми колишніми німецьким, стало східною частиною села Зміївка.
Нащадки тих шведів, яких влада цариці-самозванки Катерини ІІ в добровільно-примусовому порядку переселила в 1782-ому з їхніх затишних домівок на острові Дагьо (окуповані Московією за Ништадтською угодою) до безкраїх українських степів. При цьому в якості одного зі стимулів царськими глашатаями розписувалися ті нові прекрасні будиночки на мальовничому березі повноводного Дніпра, які їх буцімто очікували…
Їхній ледь чутний шепіт, що проникає до самих глибин души і старого, і малого, паралізуючи магнетизмом чи-то ритуальним рядом магічних звуків, чи-то співом потойбічних пісень, щоб на межі буття двох світів позбавити від демонів, що мучать розум і тіло, а може навпаки – віддати їм на розтерзання безсмертну душу.
В народі у цих не простих старих було кілька «імен», залежно від їхньої сфери діяльності на боці добра чи зла: бабка шептуха чи баїльниця лікує заговорами та різними, відомими тільки обраному колу обізнаних народними засобами різні людські психо-фізичні недуги, а шепотниці, як прибічниці чорної магії, за допомогою чаклунських обрядів під промовляння недобрих заклять привертають на людину хвороби чи інші негаразди.
Стародавній козацький рід Терещінків з Чернігівщини, перший капітал якого почав збирати ще прадід, Артем Якович, спочатку чумакуючи, а потім вкладаючи кошти в надперспективне цукрове виробництво. Підприємницька жилка переходила в роду від батька до сина, Артем – Миколай – Іван… на момент народження маленького Михайла в 1886-ому на київській Бульварній сім’я володіла чималими статками та великими підприємствами від Волині до Харківщини, і це не дивлячись на велику суму коштів витрачену на благодійність (їхній девіз «Прагнення до суспільних справ» завжди гордо майорів на родовому прапорі).
Звичайно ж здібний хлопчина, який у повній мірі успадкував родинні таланти, дуже швидко в повній мірі проявив себе як повноцінний гравець на соціальній та бізнес аренах країни. Тим більше, що вища економічна освіта Лейпцигського та юридична – Московського університетів, володіння тринадцятьма мовами та особистий статок приблизно оцінений в сімдесят мільйонів карбованців (його дід та батько, основний спадкоємець Терещенських капіталів, померли з різницею в три тижні) давали йому повну свободу дій.
Йшов 1618 рік на Московії одночасно існувало два царя: ніколи не бувалий на мокшанських болотах спадкоємець польського трону Владислав Ваза (обраний семибоярщиною в 1610-ому) та місцевий кволий нікчема Михайло Романов – ставленик Земського собору обраний трьома роками пізніше.
Дипломатичний польсько-московитський двобій тривав чотири роки, аж коли склався відносний паритет – Романов із своїми військами забарикадувався в Москві, поляки військовим табором стали під Вязьмою, не одна із сторін не мала переваги задля отримання перемоги чи вагомих аргументів для злому ситуації на свою користь.
Тисячоліттями ці очі кольору небесного бездоння пильнували мир та злагоду на благословенній індійській землі. Один їхній погляд зміряв найлютіших ворогів чи народжував взаємне кохання, вгамовував до скромності пиху і дарував жадане щастя материнства, втихомирював буйні голови та посилав душі небесне просвітлення, хоча їхній власник колись був всього лише плодом кохання земних чоловіка і жінки, народженим в Айодхї в понеділок місяця Чайтра. Адже згідно індуїстських вірувань після смерті такої крихкої фізичної оболонки душа всесвіту великого Рами оселилася саме в тій статуї з очима кольору його шкіри – синіми, як два безкінечних вирії, між якими саме і існує людське життя, безцінними алмазами.
Ось тільки після всіх тисячоліття віра в могутню силу великого Рами з кожним роком англійської колонізації ставала дедалі слабшою, поки одного дня зовсім не зникла, відкриваючи шлях для невгамовної людської жаги легкої наживи – так статуя бого-людини за легендою злодійською рукою була позбавлена дорогоцінних всевидючих очей. Їх надтаємно продали на чорному ринку. І хоча статуя лишилася очей, але не позбулася своєї сили бачити і діяти крізь простір-час у вчиненні небесного правосуддя через покарання осквернителів, які зберігають священні реліквії…
Він народився серед безлюдних безплідних сахалінських просторів в сім’ї каторжан, засланих за непокору московсько-царському режиму – мати-пермчанка, Марія Семенівна Ощепкова, засуджена на вісімнадцять років за втечу з виправно-трудових робіт, батько, Сергій Захарович Плисак, тесля з Київщини. Дикі умови проживання та важка праця зробили свою чорну справу – в дванадцять Василь залишився круглим сиротою (батьки померли з різницею в два роки); опіку над хлопцем отримав дядько по батькові, Омельян Євдокимович Владико, теж каторжанин з Київщини.
В 1905-ому доля нарешті посміхнулася невдасі – за Портсмутським мирним договором Сахалін відійшов до Японії. Тому після двох класів Олександрівського училища за кошти від здачи в оренду батьківського спадку він отримав змогу навчатися в токійській духовній семінарії. Саме там Василь вперше стикнувся з японськими бойовими мистецтвами, адже до в навчального курсу входили основи дзюдо.
Одним з яскравих прикладів типової поведінки московських татар-грабіжників, домовленості з якими у всі часи не вартували і ламаного гроша – після захоплення Конотопу в 1658-ому та спільної молитви разом з жителями князь окупантів Ромодановський віддав місто на розграбунок своїм опрічнікам із звичайною татарською аргументацією: «винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені».
Недивно, що і так не лояльне до московитів населення українських теренів від краю і до краю почало стікатися під прапори Івана Виговського, який очолив згасаючий після смерті Богдана Хмельницького рух опору загарбникам за відновлення незалежності України. З огляду на це на допомогу Ромодановському з Московії, порушивши український кордон, почала сунути 150 000 навала на чолі з татарином Олексієм Трубецьким.