Довоєнний Львів – витончена перлина Галицької корони, по вулицях якої літають духи минулого і ваблячи аромати кави. Тут життя тече неспішно-розслаблено серед затишку вишуканих цукерень і кав’ярень. До речі перші відрізнялися від інших коротким робочим днем, подачею виключно кулінарних шедеврів з кавою або чаєм і роботою під іменем своїх власників. Кав’ярні ж були з претензією на європейський стиль: від назви («De la Paix», «Grand», «Європейська») до подачі легких закусок і спиртного (станом на початок 1930-х в місті їх налічувалося шістнадцять). Причому і в тих, і в інших відвідувачі могли замовити кілька видів кави: по-варшавськи (половинна наповнення чашки), по-віденськи (приготована в спеціальній посудині), капучино або кава зі сметанкою (вершки). А ще були молочні кафе.
Для більш невибагливої публіки існували трактири, самим представницьким у Львові з яких вважався «Атлас». Тут подавали холодні і гарячі страви та алкоголь в необмеженій кількості. «Під трьома коронами» славилася різноманітністю страв, що забезпечило йому популярність і завсідників від мистецтва таких, як Стефаник, Франко, Самійленко. Однак були і заклади, в яких від «великого» довіри до клієнтів питні кухелі приковували до столів ланцюгами.
Можновладці «від народу» завжди мало спільного мали з цим самим народом за винятком громадського блага, яким перші розпоряджалися у всю повноту своїх можливостей без докорів сумління як особистим, а останній – задовольнявся лишешими після господарів комуністичної життя кріхтами. Але часом бажання партократичної верхівки і зовсім переходили в категорію «майже не можливо», але в союзі для КДБ нічого не можливого не існувало.
Подружжя Горбачових, на яких Захід покладав так багато надій як носіїв нової ідеї, по-суті виявилося обтяжене все тим же набором недолікив, як і багато віщих керівників країни процвітаючого комунізму до них. Чого варта лише історія «Ореанди», пов’язана з їх іменами…
Окупаційна влада завжди намагається максимально охопити всі сфери життя новопідпорядкованих територій для отримання контролю над серцями і умами підкорених. Тим більше якщо мова йде про росіян, у яких світська і церковна влада в усі часи йшли рука об руку для досягнення єдиної мети – поневолення і підпорядкування без винятків, без знижок на толерантність, із застосуванням будь-яких можливих засобів.
Повний контроль над усією територією України для виправдання існування самих себе – блакитна мрія московитських правителів, тому не викликає подиву той факт, що під час Першої світової, вже влітку 1914 року, Західна Україна була окупована. Одним з наслідків цього став повзучий наступ на католицькі і греко-католицькі громади.
Його вибір супутниці життя не схвалив батько і засудив вищий світ – на двадцять років молодша, збіднілого згасаючого роду, та ще й німкеня за походженням (з Гербуртів) і це при знатності, багатстві і посади коронного гетьмана Жолкевського. Однак Станіслава, як цілісну і вольову натуру, мало цікавили придворні плітки і соціальні умовності кінця XVII століття – він все одно одружився з коханою Регіною після смерті свого батька.
Час показав, що молода дружина – гідна пара іменитому господареві маєтку під Львовом – побожна, господарча, любляча. За відсутності Станіслава вона взяла на себе не тільки турботу про двір і храми нової фамільної резиденції, а й опікувалася соціально-культурним розвитком Жовкви, так що місто багато в чому зростало та квітло завдяки її старанням. Вже не молодий чоловік в своїх далеких військових походах виливав душу своєї обраниці в довгих любовних листах, які Регіна дбайливо зберігала і перечитувала в світлі тремтячою свічки довгими самотніми вечорами. Її світлом у віконце були лише троє дітей, особливо меншенький – опора і надія Ян.
Сто років з історичного моменту, коли полулісти повернули колесо історії назад, що в кінцевому підсумку коштувало Україні незалежності, ще семи десятиліть московського рабства, мільйонних жертв голодомору і десятків мільйонів – Другої світової війни при масовії русифікації населення і знищення цвіту української нації.
Першим негативним дзвінком в черзі негативних подій, які поставили незалежність України під удар, став військовий переворот 1918-ого на чолі з Павлом Скоропадським, який замість толерантності і ліберальності Центральної ради з її повільними реформами та стратегічно відкладеним результатом запропонував своє республікансько-монархічне бачення майбутнього країни. І знайшлося чимало тих, хто підтримав військову диктатуру в умовах війни. Однак сім місяців відносної стабільності і спокою закінчилися швидко, бо запропонована гетьманом модель не задовольняла запити наймасовішого верстви населення – селянства, при фактичному поверненні до старих порядків земельних відносин.
Питання водопостачання Одеси, як міста що знаходиться в сорока кілометрах від найближчої річки, стояло гостро з моменту її заснування. В якості тимчасового рішення підприємливі господарі ділянок з джерелами по Фонтанській дорозі (збереглася до нині) продавали її, маючи надприбуток, бо вартість одного відра дорівнювала вартості кілограма м’яса. При них з’явилася ще одна міська спеціальність – водоноси.
Однак із зростанням міста (1820-ті) проблема з водою наростала, для чого було вирішено по всьому місту споруджувати підземні резервуари для зберігання талої та дощової води і каналів їхнього постачання з керамічних труб і цегляної кладки оснащених фільтрами з гравію та вугілля. Для цих же цілей нові будинки будувалися з односхилими дахами. За відгуками цілюща волога з цистерн відзначалася м’якістю і хорошими смаковими якостями. Кількість одеських цистерн за тридцять років досягло півтори сотні.
Один з освідченіших людей свого часу, він подбав про відмінну освіту для всіх своїх дев’ятьох дітей, причому, що нехарактерно для того часу, і дочок в тому числі. Чого вартий лише одна прекрасна Анна Ярославівна, яка після заміжжя фактично прийняла на себе всю важкість тягаря управління Францією при безграмотному Генрікі I. Саме в Париж з нею поїхала і завдяки цьому збереглася частина того, чому Великий князь Київський Ярослав Мудрий присвятив останні сімнадцять років свого життя – перша українська бібліотека.
Рукописні книги великого формату в прикрашених розписом і дорогоцінним камінням шкіряних палітурках в ті давні часи виготовлялися довгі місяці, адже кожен їх лист був витвором мистецтва з акуратними рядками літер і яскравими ілюстраціями між ними. Головним центром книговидавництва Руси-України був Софійський собор, де днями і ночами десятки ченців трудилися над цими шедеврами.