Три покоління могутнього польського роду Любомирських вклали всю душу і чималу частку фамільних коштів в перетворення суворих стін колишньої рівненської фортеці Острозьких-Несвижських на розкішний палац, який сучасники називали «найвеличнішою магнатською резиденцією Волині». Три покоління творців і один руйнівник, який зробив перший крок на шляху його знищення.
Князь Казімєж Анастасій Кароль Любомирський увійшов в українську історію як талановитий композитор, плодовитий перекладач, просвітницький діяч та меценат, хоча Рівне його запам’ятало як марнотратника, дамського угодника, завсідника закордонних музичних салонів і світського лева. Причому саме його стараннями спорожніла колись багата фамільна скарбниця Любомирських, так що в 1844-ому через брак можливості утримувати рівненський палац, який, перебуваючи на острові в оточенні ставів постійно потребував чималих коштів на своє утримання, він був змушений безкоштовно передати його Міністерству освіти імперії Романових для потреб місцевої гімназії.
Багато легенд зберігають запорізькі берега Дніпра. Одні з них мають під собою історичне підґрунтя, інші до смішного абсурдні, але тим не менше всі вони з покоління в покоління наполегливо передаються з вуст в уста місцевими жителями, додаючи яскравих фарб сірої буденності українського індустріального центру. До розряду останніх відноситься і красива легенда про один з кам’яних острівців з групи Три стовпи, що поруч з Хортицею, який носить горду назву «Крісло Катерини»…
Остання чверть XVIII століття в Московії ознаменувалася формуванням жорсткої вертикалі влади, на чолі якої стояла майже рівна Богу в очах своїх підданих всесильна цариця Катерина II. Майже божественний статус їй, бідній німецькій княжні, що повалила в результаті перевороту свого чоловіка Петра III, забезпечувало не соціально-економічне зростання добробуту населення, а насильницьке приєднання Криму 19 квітня 1783 року. Цей метод утримання влади і зараз використовують нікчемні політики Московського каганату в період в’янучої життєвої сили для прикриття свого жахливого за розмахом грабежу країни.
Україна як наочний і незаперечний доказ хибності домагань Московського каганату на давню історію Русі в усі часи викликав істерику в північних болотах, і якщо при Романових все зводилося до гонінь і заборон, то кривавий, не обтяжений будь-якими етичними нормами люмпен їх послідовників пішли куди далі. Хоча документального підтвердження цього навряд чи знайдеться – ще в 1960-му тодішній КДБ Шелепін наказав знищити всі «порочачи честь мундиру«архіви, і лише народна пам’ять, частково покладена на сторінки спогадів, надійно зберігла увесь жах і зло ними вчинені.
А почалася боротьба червоних проти сліпих співаків українського епосу ще в 1918-му, коли їх без суду і слідства розстрілювали лише за одне носіння бандури. У ті страшні роки від руки більшовицького люмпена зі зброєю в руках загинули тільки за підтвердженими відомостями кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва, Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петр Скидан, а скільки їх імен історія не зберегла…
Велична Острозька твердиня, як символ одного з найосвіченіших родів в середньовічній історії України та запорука їхньої недоторканності перед обличчям існування під владою окупаційного держави в епоху воєн і постійних домагань чужинців на рідну землю.
Звичайно ж настільки могутня фортеця з високими вежами і товстими стінами в якості самостійного вузла оборони могла витримувати якийсь час штурми та облоги, але у зв’язку зі стратегічним значенням мав існувати ще й запасний план на випадок, якщо сподівання захисників не виправдаються. Сучасні історики практично на сто відсотків переконані, що їм був підземний тунель довжиною чотири кілометри до Свято-Троїцького Межиріцького чоловічого монастиря.
Московські зазіхання на історію Київської Русі русько-українське коріння при відсутності історичних передумов з монголо-мокшанським минулим в анамнезі, починаючи зі свого заснування в XVI столітті, в усі часи мало державне значення. В створення міфу були залучені всі представники влади при активній підтримці московських попів аж до останньої глухої парафії (поділ релігійної та світської влади був відсутній і відсутній в державі як такий). На це до тепер не шкодували ані сил, ані коштів.
Особливо грандіозного розмаху ця тенденція сягла за царя Петра I – аж до перейменування держави і переписування документальних історичних джерел для підтвердження своєї хіті на українську незалежність. Але свою неспроможність «великороси», як вони самі себе називали, по відношенню до України та українців відчували завжди.
Кінематографічні стрічки часом грішать художньою вигадкою, але іноді вони настільки очевидно виходять за заявлені часові рамки або встановлені правила, що сам факт їх існування стає приводом для усмішок обізнаного телеглядача, не кажучи вже про раптову появу і зникнення в кадрі, який передбачає безперервну дію, предметів, меблів, аксесуарів, одягу і навіть людей.
«Гусарська балада», як улюблена військово-патріотична комедія з претензією на історичну достеменність багатьох поколінь, особливо обласкана увагою критиків-аматорів за велику кількість великих і маленьких кіноляпів, якими рясніє півторагодинна стрічка.
Гірка доля вигнанця, з Московського царства, де його друкарня була спалена, а сам він, як і його колега Петро Мисливець, піддався критиці і переслідуванню з боку православного духовенства і правлячої боярської верхівки за спроби сіяти зерна знань серед народу, знайшла живий відгук у жалісливих городян, коли він з’явився біля котрий з’явився біля брами міста Лева восени 1572 року.
Ігумен Онуфріївського монастиря отець Леонтій навіть пішов на службове підроблення, позичивши Івану Федоровичу вісімдесят злотих з казни обителі (на один з них можна було купити дві пари взуття або дев’яносто літрів меду), а місцевий житель Сенько Седляр і зовсім дав йому в борг суму в сімсот злотих, при вартості кращої львівської кам’яниці в п’ятсот.