Велика частина гуляючих вздовж головної міської вулиці Львова туристів не здогадуються, якщо звичайно попередньо не вивчалось міську історію, що під їх ногами ось уже друге століття тече повноводна ріка.
А почалося все з серйозної стурбованість місцевої (на той момент австрійської окупаційної) адміністрації розливу кінця XIX століття малярійною епідеміологічною ситуацією на підпорядкованих землях. Хоча швидше за все питання було не в екологічній, а в економічній складовій, адже Полтва ускладнювала логістику центру з його великим західним передмістям.
Розкіш львівської Ринковій площі, де кожна з сорока п’яти кам’яниць зі своїм часовим відбитком, своєю унікальною долею, своїм неповторним шармом. Люди, часи, звичаї міняли їх на свою догоду, і кожен з них залишався в їх історії назавжди. А що вже казати про королівський роман – такого народна вже точно не забуває, на відміну від історії, яка через брак документальних фактів переводить це в розряд місцевих легенд.
1634 рік. На пишну королівську процесію в’їзду вседержителя Речі Посполитої Владислава IV Вази зібралася подивитися ледь не вся львівська громада від мала до велика усіх каст і чинів. І з усієї цієї строкатої юрби його погляд вирвав миле личко, чарівну посмішку, тонку фігуру, що тремтінні застигла на балконі перед променями Сонцеликого.
Перший проект одного з майбутніх радянських «будівництв століття» зародився в надрах романівської імперії двоголового орла з подачі інженера з електрифікації залізниць Генріха Графтио. Його проект гідроелектростанції на Дніпрі ліг на стіл імператора Московії Миколи II ще в 1905-ому, але ніякі економічні вигоди не змогли змусити царя піти проти спротиву православного духовенства, яке вбачало в науково-технічній ідеї Графтио (і не тільки його) крамолу.
Глобальною фактичною причиною церковного гніву з цього приводу був технічний прогрес, як фактор відтоку освіченої пастви зі сфери їх впливу, а локальним номінальним – затоплення в ході будівництва гідроелектростанцій храмів і цвинтарів, що за їхніми словами було «великим гріхом».
Пишне святкування першої річниці другий польської окупації галицьких земель 22 листопада 1919-ого після поразки роком раніше Листопадового чину в українсько-польській війні за Західну Україну у Львові прийняло настыльки грандіозний розмах, що в його програму навіть був включений військовий парад. Родзинкою останнього мало стати перше в історії міста і Польщі, екзотичне на той час і досить дороге авіашоу.
Причому головним ядром наявної 7-й бойової ескадрилій імені Тадеуша Костюшка, заступником командира Седріка Фонтлероя якої був майбутній батько знаменитого фільму про пригоди гігантської горили Кінг-Конга Меріан Купербули, були десять американських льотчиків.
Старий Кременець. Скільки ж зберігає він в своїй пам’яті великих і маленьких таємниць, які довірили йому прості городяни і сильні світу цього за сім століть існування. Про них ходять легенди. Іноді випадок являє світові їх матеріальне підтвердження, але левову їх частку доля береже за сімома печатками для майбутніх поколінь.
А серед них мабуть десь в петлі Смотрича зберігається і історія тієї, якій судилося народиться в блиску розкоші будинку молдавського господаря Василя Лупула і загубитися в лабіринтах шахових партій європейських політичних інтриг як звичайній пішці – Розанда Лупул-Хмельницька.
Варварські європейські середньовічні традиції публічних екзекуцій не обійшли стороною прекрасний український Львів. Те страшне місце, де винні і без провини покарані, в аурі легенд, що холонуть душу своїми подробицями, з легкої руки різноголосих гідів стало об’єктом пильної уваги численних туристів. Правда зараз про його сумну історію пам’ятає лише бруківка Ринковій площі, як і про мірну кам’яну балію встановлену майже поруч в 1598 році (в той час кожен європейський місто мало свої еталони мір ваги, довжини і об’єму).
А колись це знайоме кожному городянину місце з поганою славою, не тільки було відзначено масивним квадратним спочатку дерев’яним, а потім кам’яним стовпом ганьби з вмуровані металевими кільцями, але і увінчано лякаючи-реалістичною скульптурою богині правосуддя Феміди та її зброї земної – ката, спиною до спини в своїй нещадності до порушення закону. У місцевих за ним закріпилася назва «Praugier».
Сторіччя унікальної заповідної частинки тернопільської природи треба було чекати пришестя свого господаря з Сенявських, який розгледів всю чарівну красу її незайманої людською рукою краси і перетворив її на те, що стало справжнім куточком відпочинку і спокою всього в декількох кілометрах від помпезної резиденції в Бережанах…
Заповзятлива натура Адама Ієроніма Сенявського молодшого, повного тезки свого діда, який отримав ці землі в 1540-му, шукала комерційного застосування фамільних наділів, а знайшла казкове місце для відпочинку – саме його стараннями тут з’явився ставок і невеликий мисливський будинок, що гордо носив розкішний титул палацу. Нова заміська резиденція настільки полюбилася господареві, що з його легкої руки отримала назву Рая.