Барвиста, мелодійна, веселкова, щебетлива, велична… епітетів найвищого ступеню для української мови не злічити. Вона єдина століттями берегла душу свого народу крізь всі утиски чисельних хвиль поневолителів, щоб одного разу на праху їхнього небуття розквітла прекрасна нація вільних ментально та духовно людей.
Міжнародні науковці зійшлися в думці, що сучасна українська є головною похідною (зберегла більшу частину лексичного фонду з особливостями морфології та граматичних конструкцій) від єдиної праслов’янської мови, яка остаточно сформувалася приблизно в VI столітті до н.е.
Шляхетна та заможна родина Корецьких-Ходкевичів, спадкоємець батьківського княжого титулу та великих маєтностей з родовим замком на чолі, улюбленець долі… Самійло з дитинства відрізнявся незалежним та войовничим характером – не дарма ж його вистачило всього на пару років навчання в одному з найстаріших голландських університетів, що і зараз діє в Лейдені, смиренно гризти граніт науки – то було не його.
Лише служба у лавах війська великого князя Литовського і Руського Сигізмунда III Вази нарешті в двадцять років подарувало юнакові відчуття знаходження на своєму місті, тим більше, що перспективного хлопця майже одразу взяв під свою опіку видатний військово-політичний діяч Річи Посполитої, Станіслав Жолкевський.
Богиня хмар Нефела, казково-дивовижна далека Ея, безстрашні герої-аргонафти… легендарно- міфічне воно кружляло голови багатьом поколінням європейців, обіцянкою доторкнутися до божественної магії володіння незліченними скарбами. Його шукали, не знаходили, але так і не змогли забути, адже не можна забути неземне сяйво, що пробивається крізь сон мрії. Золоте руно.
Колись посланий Нефелою з небес летючий баран із золотим хутром врятував життя її дітей з-під жрецького ножа, який був занесений над ними з подачі другої дружини їхнього батька (царя Афаманта) підступної Інно, що наслала на землю посуху, неврожай та голод. Правда шляхом через пролив до Мармурового моря нещасна Гелла сковзнула з шовковистого руна та потонула в морських хвилях, а води ті з того часу на її честь називали Геллеспонтом (зараз Дарданелли).
Цікавим залишається факт, що первинно «чорнокнижник» в українській міфології мав зовсім не логічне трактування, яке лінійно походить від слів «чорний» та «книга» – глибинний зміст слова в слов’янській міфології ховався у відгалуженні особливого роду чортів, які керують бунтівними душами, змушуючи останніх скидати на чимось завинили земні міста і селища град як покару, а ще насилати страшні, змітаючи все на своєму шляху смерчі.
А пов’язане це було з народними віруваннями в народження благословенного дощу для української землі в кришталевих водах озера Йик, що зховано в глибинах Чорних гір. Але часом недобрі люди задля влаштування голоду через посуху збираються купи на його берегах, читаючи вголос якихось таємничих чорних книжок. І перетворюється вода на лід, і гнівається Господь на цих злодіїв, кидаючи в них блискавки та перуни, що трощать ту кригу на малесенькі (а часом і не дуже) кавалки. Так замість посланих Всевишнім крапель дощу падають з небес градини. Саме тому в священний Йик не можна кидати каміння, бо Бог одразу почне гніватися.
Важкі часи завжди піднімають з найпотаємніших глибин души всі найницніші та найвисокіши інстинкти, пред’являючи світові людину в кришталево чистому образі без лицемірства та нашарування цивілізації. А що ще окрім війни можна назвати найбільш екстремальною ситуацією, яка торкається всіх і тотально впливає на всі сфери життя, тим більше, якщо вона – світова?
24 червня 1941-ого розмірене життя українського Любомлю назавжди змінила розпочата Москвою та Берліном за два роки до того Друга світова війна. Вже за тиждень вийшов наказ німецької окупаційної влади про обов’язкове носіння євреями всіх статей та віку на рукаві білої пов’язки із «зіркою Давида» та обов’язкову (під страхом страти) явку всього чоловічого іудейського населення міста від 14 до 64 до кінотеатру, на площі перед яким п’ятьох випадково обраних з їхнього строю німці розстріляли для приборкання через острах можливого опору.
Десь в глибині вторинних дністровських лісів (Закалівка) на околиці Садків є мальовниче урочище Пушкарі, що омивають води Джурина. Місце це, за переказами місцевих, зовсім не просте, овіяне містичною славою – тут час від часу, як кажуть місцеві, з-під землі пробиваються золоті промені прадавнього скарбу захованого багато століть тому з історії-легенди про розкіш палацових залів слов’янської княгині, ім’я якої з плином часу навіть народний поголос встиг забути. Лише залишки посуду, знарядь праці та зброї, що місцеві іноді знаходять на берегах річки, нагадують про не такі вже і міфічні джерела її народження.
Все почалося, як стверджують чутки, в один нещасливий день зі звістки від варти з далеких кордонів княжих земель про чорну хмару ворогів, що сунула зі сходу на мирні українські землі. Але не в характері жінки-воїна було складати зброю без бою: вона сховала за стінами свого палісаду всіх місцевих жителів і роздала зброю для оборони всім, хто міг тримати її в руках. Виклик був прийнятий.
Чи був той «хлопчик» (насправді оспівана сучасними істориками міфічна Давня Греція)? Адже чимало давніх та сучасних науковців з наявних фактів роблять логічний висновок, що її просто придумали не так вже і давно (в XVIII столітті) германські історики для обґрунтовування існування вигаданої ними західно-римської цивілізації в якості єднальної ланки між Римською імперією та сучасними німцями, щоб довести прадавнє коріння та арійське походження своєї нації.
По-перше, автор монументальної історії Риму «Історія від заснування міста» Тит Лівій називає пращурами римлян праукраїнські племена теукрів. Це підтверджує і Плутарх – теукри, пелазгі (причому перші старші за других), дорійці, лелегі, карійці кількома хвилями мігрували з території нинішньої України, заселяючи пустинне узбережжя Середземномор’я (це ж стосується острова Кріт за відомостями Діодора Сицилійського).