Життя, як хвацько закручений шпигунський роман у кількох томах з нез’ясованим кінцем, яким він і вам бути – такий витвір буде вважати вінцем своєї кар’єри будь-який автор, хоч деякі критики і можуть виказати своє незадоволення нереалістичністю сюжету для першої половини ХХ століття. А починалася ця реальна історія у Львові на вулиці Потоцького, в родовому маєтку збіднілих шляхтичів з Нимирівщини гербу «Налеч». Можливо саме останній (біла хустка на червоному тлі, увінчаний короною лицарський шолом, дівчина, що тримає оленячі роги) став передвісником надзвичайної долі їхнього нащадка, народженого в 1896-ому і хрещеного, як Єжи Ксавелій Франтішек Сосновський.
Гімназія, Перша світова і добровільний вступ до корпус уланів австро-угорської армії, де в боях проти московитів долетів до Одеси у складі союзницьких військ за Брестською угодою з УНР, а після падіння Габсбургської корони – продовжував війну з більшовиками у лавах польських уланів, разом з якими визволяв Київ в 1920-ому, боронив Замостя разом з українською дивізією Марка Безручка, брав участь у розгромі армії Будьоного… здобув славу і купу нагород, серед яких була вища польська, «Virtuti Militari».
Коли проб’є остання година для кожної людської душі, що жила на цій грішній земле з давніх-давен розпочнеться остання битва між добром і злом, де він буде очільником війська темряви. Його темні сили і зараз спокусами і слабкостями залучають в свій стрій нині живучих в сподіваннях на свою майбутню остаточну перемогу. У нього багато імен в українському фольклорі (арідник, анціяш, а по-християнські – антихріст), але за тисячею масок ховається лише одне всесвітнє зло.
В християнстві він з’являється в якості сяючого занепалого янгола, який захотіти стати рівним Богові, змія-спокусителя – первопричини гріхопадіння чи дракона, який разом з підбуреними янголами оголив свій меч проти війська небесного, а саме ім’я його, «антихрист», передбачає протиставлення та антагонізм Христу, що в українських народних говірках широко використовувалось для прокльонів та історій жахів накшталт про хлопця, що за якоїсь потреби вирішив виміряти пекло, а головний його господар здійняв свистом на пальцях такий гвалт, що все пекло трясло.
Тригером запуску початку земного кінця самобутнього письменника-містика українця Миколи Гоголя стала смерть 26 січня 1852 року його, не сказати що дуже близької, подруги Катерини Хомякової, сестри поета Миколи Язикова. Які знаки угледів нащадок старовинного старшинсько-козацького роду запорожців (існує припущення – характерників) на обличчі померлої від чорного тифу вагітної жінки на панахиді – він так нікому і не сказав, але за словами чоловіка небіжчиці вже виніс собі вирок: «Все для мене закінчено…», і на її похорон вже не прийшов, пославшись на нервову недугу (хоча як попівський нащадок сам відслужив заупокійну у церкві та поставив за неї свічку перед Богом).
Він сам собі ще дав час для закінчення всіх земних справ, найбільшого розголосу з яких набуло спалення свого рукопису продовження роману «Мертві душі», виходу якого очікувала вся Московія в надії таки дізнатися про мету існування свого народу та майбутнє своєї землі. Але хитрий українець, ведений голосами небесними, назавжди забрав цю таємницю із собою в могилу, хоча тамтешні лікарі обґрунтували цей його вчинок душевною хворобою та затьмаренням розуму. А Бог після цього дав йому ще десять днів, щоб попрощатися з білим світом.
Мабуть недарма саме Харкову судилося стати другою столицею України, бо саме звідси почалося відродження української вищої освіти створенням місцевого університету в 1803-ому, і донині він залишається одним з флагманів національної культури та просвіти (чи не тому московити весь час намагаються приборкати саме це місто). Окрім чисельних досягнень на цій ниві саме йому належить честь бути батьком двох всесвітньо відомих гасел, що з’явилися на світ з різницею в століття.
Маловідомим є документально зафіксований факт, що саме в Харкові почали використовувати заклик «Слава Україні!», і сталося це ще наприкінці XIX – на самому початку ХХ століття в колах патріотичної молоді, а відгуком в той час було «По всій землі слава!» Воно дуже швидко поширилося теренами України, і на початку ХХ століття його вже використовували у всіх куточках від сходу до заходу, а також в закордонних колах українських громад.
Українська праісторія книгодрукування офіційно бере свій початок з часів княжиння Ізяслава сина Ярославича, коли в 1056 року побачило світ рукописне «Остромирове Євангеліє» з повсякденними релігійними читаннями авторства отця-диякона Григорія. Хоча багатостолітні старання московських окупантів по знищенню документальних свідків славного українського минулого ставить і цю дату під сумнів (можливо книжки писалися в Київській Русі і раніше).
До речі, саме намаганнями московитів, які просто вкрали руками свого малоосвіченого царя Петра І стародавню назву іншої країни в намаганнях позбутися свого рабського золотоординського минулого, офіційною датою виникнення книгодрукування в Україні став 1574 рік, коли у Львові побачив світ «Апостол» (тираж тисячу примірників) московського вигнанця Івана Федоровича (змінив прізвище ховаючись від переслідувань царської влади).
Сім років будівництва – радянський довгобуд в глибинному серці сивого Києва. Відкриття станції метро «Золоті Ворота» було заплановане на кінець 1989-ого із запізненням на чотири роки з-за глобальних фінансово-економічними проблемами «процвітаючої» країни рад, яка вже стояла однією ногою в своїй могили. Декор нової станції мав стати класичним для того часу будівництва – масивні пілони в стилі «сталінського ампіру», які в своїй беликості спотворили чимало архітектурних об’єктів.
Мабуть, все йшло б за планом, якщо б не втручання головного на той час архітектора будівництва Миколи Жарікова, на думку якого проект не розкривав глибинний історичний зміст Золотих Воріт, як головної брами стародавнього стольного княжого граду. Його рішення про зупинку реалізації проекту та залучення Вадима та Бориса Жежеріних подарувало Київу те, що невдовзі буде визнане пам’яткою архітектури України та увійде до переліку найкращих метростанцій Європи (за версією «The Daily Telegraph» від 2013 року) та світу – туристичного видання BootsnAll 2011-ого.
Вишиванка – код української нації, в який надійно зашита генетична пам’ять про допомогу друзів та зраду ворогів. Вона і на зараз залишається актуальною надсучасною частиною гардеробу, ані на один маленький хрестик не загубивши свого сакрального змісту національного оберегу – адже з давнини вважалося, що вишивка захищає від злих сил, саме тому нею прикрашали горловину, поділ та манжети сорочки, як головних місц проникнення нечистого до людської душі.
До речі останні (вишивка хрестиком) з’явилися у Україні лише в XIX столітті і прийшли до нас з Європи, хоча праісторія української вишивки сягає сивої старовини і починається з V століття до нашої ери з вишитого національного вбрання скіфів, яким так захоплювався давньогрецький історик Геродот. Хоча в ті часи техніка носила інший характер (виконувалася гладдю та іншими декоративними швами), зате малюнок, як і зараз, був геометричним або рослинно-тваринним; причому з часом закріпилася традиція перший використовувати для вишиванок чоловіків (окрім дубового листя – символу сили та мужності), а другий – жінок.