Вічний як води ріки біля її підніжжя і безмежний як небо над нею вид з Володимирської гірки. Чиї очі хоч раз побачили Поділ і українські простори до горизонту з висоти польоту птаха – навіки носить візуальний образ захоплюючого духу волі в своїй душі як однієї з найсвітліших митей життя. Однією з щасливих жертв цього чудесного видовища став заїзджий на прощу з північних просторів в 1863 році купець Кокор’єв.
І не було б нічого чудового в цій події – не він перший, ні він останній, якщо б гість з далеких країв по щедрості душі не залишив в київській міській касі тисячі рублів на облаштування альтанки на його улюбленому місці відпочинку Київських пагорбів.
Іноді доля-жартівниця любить підносити сюрпризи круто змінюючи життя своїх земних підопічних, підносячи на вершину вчорашніх підневільних по праву народження і скидаючи в пучину неслави тих, кому були доступні всі блага світу, і не рідко такі соціальні метаморфози трапляються в межах всього двох поколінь однієї родини як підтвердження народної мудрості «на дітях геніїв природа відпочиває»…
Вчорашній селянин гетьмана Станіслава Конєцпольського він сам вирішив свою долю, коли під загрозою смерті в шістнадцятирічному віці став втікачем. Але здоровий глузд, невгамовна енергія і цілеспрямованість не дали Павлу Кампіану (при народженні Вощина) згинути в цьому світі – вступ до Краківського університету на наступний рік, магістерський ступінь з філософії зі знанням медицини, філософії та гуманістичних наук в 1552-ому і ступінь магістра медицини Болонського університету (1556) забезпечили йому блискуче майбутнє.
Дивовижне Закарпаття з його посивілий горами, дурманним ароматом хвої, швидконогими річками і волелюбним народом, що живе згідно законів предків, а не будь-якої держави. Його захищені від холодного дихання землі в усі часи служили яблуком розбрату сильних світу цього, і першими з претендентів називатися їхніми володарями в пізньому середньовіччі були турецькі султани…
Так в 1661 році всесильному владиці сходу довелося активно втрутитися в мирне життя непокірного Мармароша, який з огляду на хитросплетіня східноєвропейської політики і смерті Дьєрдя II Ракоці, номінально залишаючись в трансільванських володіннях Осмаской імперії, фактично продовжував свою незалежну політику в союзі з Україною та Швецією.
Ця напівмістична-напівдокументальна історія почалася в ті далекі часи, коли Львів був однією з княжих столиць України-Русі, а на місці майбутньої столиці Мокшанії ще квакали жаби…
Одного похмурого осіннього вечора до міської брами підійшов літній мандрівник, але у зв’язку з пізньою годиною потрапити всередину не міг – охороні було суворо заборонено відчиняти браму після заходу сонця. Почався проливний дощ і один з львівських охоронців-десятників зглянувся над нещасним – спустив кошик і втягнув його в ньому під захист фортечних стін.
Аскетичний модерн початку ХХ століття в легкому флері загадкової готики на одній з харківських вулиць нехай і відрахував лише сторіччя свого існування, але вже встиг обзавестися довгим шлейфом легенд і переказів, яким володіє не кожен стародавный замок.
І хто б міг подумати, що таке прагматичне комерційне починання як приватна жіноча гімназія двох сестер Покровських може стати однією з міських визначних пам’яток. А всього лише потрібно було, щоб їхнім братом виявився сам єпархіальний архітектор Володимир Миколайович Покровський, не обмежений своїми замовницями ні у виборі архітектурних форм, ні у використанні елементів оздоблення.
Один місто і три версії його заснування як відбувається завжди, коли наявних документальних фактів набагато менше, ніж легенд і домислів, що не потребують підтвердження. А взагалі-то прийняте наукою датування народження населеного пункту від першої згадки в збережених після багатьох століть воєн, природних і людських катаклізмів документах – досить умовна одиниця, яку з успіхом, але без результату ось уже століття оскаржують археологічні артефакти і висновки семантичних досліджень.
Тому офіційно визнаний датою заснування 1240-ий від Різдва Христового (перша згадка Житомира в літописі) вже зараз поставлений під сумнів як мінімум трьома різними теоріями, які спираються на свої припущення, висновки, факти і додають до його і без того посивілого віку ще як мінімум два століття.
Історія Харкова на рубежі XIX і XX століть ознаменувався не тільки бурхливим витком соціально-економічного підйому, але і таким поняттям як «публічний конкурс», що увійшло до повсякденного побуту при будівництві не тільки громадських будівель, але і приватних особняків.
Причому публічність такого конкурсу на кожному етапі можна було відстежити по сторінках знаменитого журналу «Зодчий» від оголошення конкурсу з деталізованими умовами до визначення результатів. Хоча це не гарантувало втілення в життя проектів-переможців як в цілому, так і їх окремих частин, що було пов’язано з визначенням переможців архітектурною комісією згідно заявлених вимог, а право власності переходило у власність замовника, котрий на свій розсуд вирішував їхню подальшу долю.