«Ало. Ало. Ало. Говорить Харків», – саме з таких слів в ефірі звичайного техніка, які почули сім десятків людей 16 листопада 1924 року, стартовав відлік історії громадського радіомовлення України.
А починалося все в Харкові кінця XIX з наукових розробок радіокерованих машин і механізмів всесвітньо відомого професора Харківського університету. Саме їм був створений перший прилад здатний налаштовуватися на певну хвилю, за чим попрямувала до військового відомства його записка із запитом на дослідження способів захисту бездротової телефонії від зовнішніх електричних хвиль (1901). Пальчикову ж належить честь обладнання в місті на Лопані першої локальної радіостанції і першого в імперії автомобіля-пересувної радіостанції (1904).
Улюблене місце відпочинку жителів і гостей столиці житомирських земель. Його розкіш і екзотичне оздоблення, не змогли до кінця стерти з лиця землі всі старання двох світових воєн, радянської влади і бездушності обивателя. Може це сила бронзової Артеміда зберігає його через століття, або могутнє закляття тамплієрів не дає тимчасовим правителям знищити зелену перлину, але жодне серце не залишається байдужим до його чарівної краси.
Створення парку, що зараз носить ім’я Юрія Гагаріна, приписують останньому барону де Шодуару – Івану Максиміліановичу, хоча згідно з історичними даними за основу для нього було взято з давніх-давен існуючий на мальовничому березі річки Тетерів листяний ліс. Але збережені лише на пожовклих чорно-білих знімках величний триповерховий палац в оточенні розкішного парку-саду зі статуями досі розбурхує уми доморощених краєзнавців.
Наймирніше місто в усі часи не могло існувати без надійного захисту, сильного війська і волелюбного населення. А що вже казати про невелике містечко буферної для Європи Київської Русі з полчищами східної орди і кримських татар у вигляді «добрих», завжди готових за невмінням створювати відняти, розорити знищити сусідів.
У ті далекі часи, коли українські землі були незалежні і сильні, головною зброєю селища на річці Мирці, за добру вдачу місцевих жителів прозваного Мирів, були високі земляні вали, що п’яти з половиною кілометровим кільцем огороджували його від непроханих гостей. Та тільки миролюбність хоч і за підтримки стін десяти метрів заввишки – поганий помічник у війні – його, як і багатьох побратимів по нещастю, стерли з лиця землі незліченні Батиєві орди.
Високий пагорб, перед яким стали на коліна навколишні безкраї українські степи, що сивим туманами і часом мудрим старцем зберігає пам’ять століть, коли скіфські племена приходили до нього на уклін, залишаючи тіла своїх правителів і верховних жерців під його захистом. Залишки близько п’ятнадцяти могильних курганів на його вершині і зараз нагадують про ті давні часи, коли свобода була життям, яку могла відібрати лише смерть.
А потім рік за роком сюди приходили на зимовище ті, хто з гордістю підняв прапор своїх предків в протистоянні усього лиха вітрам зі сходу і заходу, кого європейські царі вважали однією з наймогутніших військових сил, кому на уклін приїжджали татарські паші – українські козаки.
Йому ділова хватка дісталася у спадок від батька-купця, який обіймав пост Білгородського бургомістра. Саме завдяки вродженому дару і ділянці на березі Сіверського Дінця Микола Чумічов став серед місцевих підприємців першопрохідцем вовномийних справ, що забезпечило йому статус найбагатшої людини в окрузі і величезні бариші.
Але великі гроші – це не тільки велике щастя, а й предмет постійних хвилювань, заздрості і жадібності оточуючих. Чорним генієм, крило якого врешті-решт назавжди закрив його очі і зупинив його серця був той, кого він виплекав у своєму будинку в любові і млості, плоть від плоті, кров від крові – власне дитя.
Дивні і несповідимі шляхи освіти – хто шукає, знаходить крупиці знань в буденності, а байдужий – проігнорує вселенську мудрість в руках… Один з найбільших науково-просвітницьких центрів Східної Європи, яким став Харків на початку ХХ століття, іноді вражав нестандартністю в підході до питань освіти. Так державна підтримка і активна приватна ініціатива на шляху утворення робітничого класу породили на світ першу в місті народно-просвітницьку установу при винному складі акцизного товариства.
Воно почало свій шлях з 12 листопада 1902 року з заслуханої і прийнятого на засіданні господарського комітету Харківського губернського акцизного управління доповіді В.А. Фаусека «про заходи запропоновані до виконання наказу головного управління неокладних зборів та казенного продажу напоїв від 28 жовтня того ж року», де пропонувалося для поліпшення побуту робітників створити при кожному складі губернії бібліотеки-читальні, організувати читання з чарівним ліхтарем, продаж книг і картин, асигнувати кошти для танців і театральних вистав.
Його, звичайного богодухівського поміщика, доля обрала щоб переламати вікової сон Слобожанської України та назавжди змінити її історію, відкривши дорогу світові творчих знань та прогресу.
А почалося все з особистої зустрічі з імператором Василя Каразіна з імператором, на якій перший, будучи головою комітету з розгляду уставів двох академій та московського університету, висловив божевільну думку про відкриття в Харкові власного ВНЗ. Ідея Олександром I, як освіченою людиною, була в принципі прийнята прихильно, тим більше що кошти на його відкриття передбачалося знайти з добровільних пожертвувань місцевого дворянства без залучення скарбниці.