Приїзд нового губернатора Федора Івановича Кішенського – добродушного гостинного господаря, охочого до різних розваг і культурних новинок – сколихнув безпросвітну сірість одноманітності харківського буття. Він привіз собою в серці Слобожанщини дух великосвітського столичного суспільства з його маскарадами, приватними балами, гучними народними гуляннями і, звичайно ж, театром.
У лічені тижні двоповерховий дерев’яний катерининський павільйон біля палацу намісництва перетворився на справжній театр зі сценою, писаними лаштунками, двома декораціями (кімната і ліс), завісою, що вільно піднімалася і опускалася, та дванадцятьма ложами абонований на рік вперед по п’ятдесят рублів, облаштованих губернським механіком Лукою Семеновичем Захаржевським
Поділена на дві половинки древня твердиня львівської землі. Її історія за два століття пам’ятала багато печалей і радостей, але в положенні слуги двох панів вона опинилася вперше в 1511-ому, щоб через сім десятиліть підприємливий Ян Данилович на кошти першої дружини відреставрував одну половину Олеського замку, а другу – отримав як придане при одруженні на Софії Жолкевській, перетворивши в єдину розкішну фамільну резиденцію в ренесансному стилі.
Заповзятливий і честолюбний Ян, котрий через інтриги і розрахунок добився завидного положення в галицькому суспільстві, готував таку ж завидну долю і своїм дітям, щоб передати символ своєї могутності – виплекане його працями величне Олесько, але доля розпорядилася інакше…
Нелюбе дитя харківського освіченого суспільства народжене в 1830-ому за наказом згори від президента Імператорського вільного економічного товариства адмірала Мордвинова на підставі розпорядження міністра внутрішніх справ Закревського, які мали намір в наказовому порядку відкрити шлях ері відродження «громадськості і поліпшень у всіх сферах народного життя». Але благими намірами вистелена дорога в пекло, про що ці поважні пани від столичної аристократії трошки забули…
Ні, звичайно ж, в Харкові було скликано збори з ватажком місцевого дворянства Олександром Федоровичем Квіткою, де була присутня безліч шанованих членів суспільства від губернатора до заможних купців, і рішення про створення публічної бібліотеки було прийнято в цілому позитивно, і добровільних пожертвувань підписано аж на 1465 рублів, і кімната в дворянському збібранні була виділена, але реально станом на 30 квітня 1832 року жодних грошей, чи книг в наявності не малося.
Технічний прогрес в якості приватної ініціативи ступив на простори Російської імперії лише в 1868 році, коли царський уряд милостиво віддав в концесію на двадцять років приватним компаніям будівництво та експлуатацію ділянок Південної залізниці. І якщо у приватних підприємців в честі були строгий контроль доходів і витрат (один із прикладів оптимізації – переведення з Кременчука другого центру управління Курсько-Харківсько-Азовської), то до казенних грошей відношення у службовців було більш ніж прохолодне.
Так станом на 1891 рік Харківсько-Миколаївська залізна вже десятиліття як перебувала в державній власності, але її керувальний центр (за винятком начальника 3-го ділянки шляху, ревізора служби руху, ревізора служби тяги, начальника станції «Харків» та його помічників) все ще перебували в Кременчуці, що викликало величезні комунікативні складності в її роботі.
Люта, голодна, неясна одеська зима 1921 року, коли кривавий більшовизм зі зброєю в руках зруйнував існуючий світопорядок без планів на майбутнє, крім «відібрати і поділити» і перспектив. Для когось вона була першою, для когось останньою, але людина пристосовується до всього і перлина Чорного моря потихеньку пристосовуватися до зелених шинелей на вулицях, обміну речей на продукти і топити по чорному. Але у всій цій безпросвітній безвиході залишилося те, чим людина пожертвувати не змогла – розумне, добре, вічне, яке не давало збожеволіти і дарувало іскру віри в майбутнє – друковане слово.
Молодий, метушливий, пустотливий, обірваний колектив приморській газети «Моряк», в якій на той час працювали Бабель, Багрицький, Ільф, Катаєв, Олеша, Паустовський, як якір тримався на гранді російської преси, колишньому директору найбільшої вітчизняної багатотиражки «Руське слово» сивочолому Федірі Івановиче Благові, який працював тут коректором. Але безпечність і самовпевненість юності та безсумнівність літературного таланту робили цих молодих дарувань від літератури малосприйнятливими до правил і досвіду життя.
Здається, вони існували завжди – білі гори-велетні над бистроногою річкою, загублені в гущавині високого лісу, в далені від чужого, недоброго ока. Острів порятунку від суєти буття. За перказами перші святі люди прийшли сюди ще в на зорі християнської України, хоча офіційно історія зберігає їх ім’я лише з 1549 року, коли зачарований крейдяними відрогами їх, під ім’ям Святих гір, описав у своїх мандрівних записках барон Зигмунд Герберштайн.
В перших документах Успенської обителі від 1624 року колишня назва місцевості підтверджується, хоча селища як такого ще не існувало, і навіть всі монастирські будівлі до кінця XVII століття фактично перебували всередині гори, високо над земною твердю. Зате в середини XVIII століття навпроти комплексу на лівому березі, поруч з озером з’являється Банна слобода, в якій жили 92 людини.
Старовинний французький рід Дорерр отримав успадковані графський титул з рук самого папи за вірне служіння католицької церкви в якості посланника французького короля Карла Х. Які причини спонукали одного з його нащадків на початку XIX століття перебратися на службу в Московію з підтвердженням спадкового дворянства від Миколи I – про те історія замовчує.
Але станом на кінець ХІХ століття родина Йосипа Пилиповича і Катерини В’ячеславівни Доррер крім графського титулу і шести дітей (чотири сини і дві дочки) володіла чималою комерційної і житлової власністю, що забезпечують розважливим господарям непоганий прибуток. Бурхливий початок ХХ століття вніс свої корективи в перспективи світлого майбутнього титулованих нащадків французької аристократії: в 1900-му помирає батько, середній захоплений революційними ідеями брат Олексій засуджений до заслання з позбавленням дворянського гідності сім років по тому, а старший, Георгій, був відправлений по службі в далекий Туркестан. Надією і опорою сім’ї залишився Сергій, що закінчив ХТИ в 1903-ому.