Самотній валун на тінистій алеї Шарковського парку в оточенні ореолу незвичайної метафізики під муаровим покровом таємниці походження і легенд сучасних чудес, як магніт тяжіння для поколінь українців в сподіванні на щастя і взаємність почуттів, манить до себе і дарує крихту надію на здійснення чуда.
А почалося все з маленької трагедії однієї родини, в якій шалено закоханий чоловік і холодне серце молодий, яке не змогли запалити ні його пристрасть, ні відданість, ні незліченні багатства. Батьки Панянки, як її називали місцеві, все ж змусили дочка вступити в шлюб з розрахунку з сином цукрового короля Леопольда Кеніга, але взаємне кохання від цього так і не народилося. Подяка, відданість, дружба – так, але не любов.
Доля народу-вигнанця століттями була переплетена з історією української землі як дві нероздільні складові цього світу, поки в їх мирне життя агресивної ведмежою ходою разом з антисемітизмом і українофобією не вторглася Московська імперія, благополуччя якої завжди трималося на крові, поті і сльозах захоплених народів. Так з’явилися лінія осілості, Валуєвський циркуляр 1863-го, Емський указом 1876 року, заборона листування та преси на ідиш 1914-го.
Тим ясніше стають мотиви рішення Всеукраїнського з’їзду рабинів в Одесі 1918-го про накладення «херему» (прокляття) на всіх супротивників Української народної республіки, при тому що єврейські організації дев’яти українських губерній визнали Центральну Раду єдиним легітимним органом управління на своїй землі, ідиш був однією з офіційних мов документів та валюти новонародженої країни, а війська Директорії на чолі з Симоном Петлюрою активно протистояли єврейським погромам (чому збереглося чимало документальних підтверджень). Так іудейська громада офіційно вступила в боротьбу за незалежність України 1917 – 1921 років.
Два століття долі селянського поселення та садиби на берегах Шарівки йшли рука об руку, будучи один для одного вічними супутниками прогресу і процвітання, яке дають невсипуща праця і турбота про рідну домівку. Так було при Шаріях, Осипових, Гебенштрейтах…, але педантизм, радикалізм і непомірні амбіції багатого цукрового магната Леопольда Кеніга, котрий 1894 році викупив Шарівку, назавжди перекреслили створювані поколіннями доброзичливо-довірчі відносини між господарем та його підопічними.
Грандіозна реконструкція нового придбання для підкреслення високого статусу її господаря почалася звичайно ж з головної перлини майбутнього комплексу – невеликого палацу на південному схилі балки – в ході якої вона з пересічної представниці садибної архітектури перетворилася на прекрасного білого лебедя, чий величний образ відбивався в дзеркальній гладі ставка оповитій муаром флори.
Що б не говорили вчені та інші доброзичливці, але людина – один з найнебезпечніших і підступних хижаків на землі, на виверти якого рано чи пізно трапляється найобережніша та полохлива жертва (ким би не була вона в природній ієрархії). Різноманітності його тактик, безпрецедентній витримці і блискавичній кмітливості може позаздрити будь-який звір. У мистецтві вбивати йому немає рівних.
Сонячний, теплий день початку ХХ століття. Мирна, потопаюча в квітах та зелені садиба Наталівка десь глибинці Харківської губернії на березі Мерчика, що належить цукромагнатській сім’ї Харитоненко. Вся її величезна територія – один з кращих витворів садово-паркового мистецтва і практично жива племінна ферма з розведення придатної для полювання дичини: завезені сюди за величезні гроші кози, кавказькі дикі кабани, олені, сарни Даніель, вовки, ведмеді. Але основний любов’ю і гордістю Павла Івановича все ж були фазани.
Покоління мирного єврейського народу вважали український Осторог своєю батьківщиною. Вони вільно народжувалися, жили і вмирали на цій землі, поки руїни Речі Посполитій не поховали під своїми уламками мирний сон синів Ізраїлевих. Новою господинею волинських земель стає східна імперія двоголового орла: відразу ж були введені лінії осілості та закрита друкарня в 1832 році, що все ж не завадило місцевій діаспорі розвиватися і надалі, досягнувши в середині XIX століття чисельності понад одинадцять тисяч.
Перша світова війна і прихід в Росії до влади режиму червоного терору на коротку міжвоєнну мить повернули єврейському народові промінь свободи під прапором Польської республіки, зробивши домінуючим голосом у 62% від загальної кількості жителів міста на березі Вілії при наявності одинадцяти синагог, талмуд-Торри, гімназії, восьми хедерів і трьох власних банків.
Спекотне українське літо Слобожанщини, коли повітря буквально огортає кожну найменшу билинку, укутуючи в щільну пелену і не відпускаючи зі своїх чіпких обіймів навіть місячними ночами, все живе навколо перетворюється в стомлене сонцем сонне царство: і стоголосе пташине братство, яке лише на світанку знаходить в собі сили влаштувати нестрункий переклик, і завмерлі травички, що ворушаться лише вагою чиєїсь ходи, і навіть швидконогі річки сповільнюють свій біг до ледачого перекочування каменів по дну.
У такі дні як ніколи хочеться хоч ковточок свіжого повітря, а бадьорять лише спогади про веселі зимові забавки з рожевим рум’янцем на щоках, казковим візерунком заінених вікон та бігом наввипередки з всюдисущим морозом. Але якщо для простих смертних ті чарівні зимові часи серед літа в другій половині XIX століття були лише приємними спогадами або нездійсненними мріями, то для заможних панів їх втілення в життя було лише питанням суми витрат…
В одвічній як світ боротьбі добра зі злом в усі віки були свої переможці і переможені. Долею перших був порятунок заблукалих душ, а других – спасіння для вічності через випробування небесного покарання, народжуючи легенди та віру в дива.
Середньовічне галасливе та метушливе місто Тайкури в глибинці Волинської землі. Його господарі з роду Кірдеев з друзями привітні, з ворогами – грізні, але до войовничих татарам в них особливе трепетно-шанобливі відношення… Так той ідилії судилося тривати рівно доти , доки в місті і не з’явився обоз з скринями повними злата і дорогоцінних прикрас чи то зібраними як данина, то чи отриманими в якості хабара одним турецьким мурзою.