Вільні поселення – економія для державного бюджету Російської імперії і рабство для всіх, хто мав нещастя народиться тут. І це в XIX столітті, коду весь інший світ ступив на шлях прогресу і творення! За визнанням народженого в Чугуєві Іллі Рєпіна «гірше було лише кріпакам». Але московитам було не вперше покривати викликаний тотальною корупцією і марнотратством правлячої верхівки державний грошовий дефіцит здиранням останньої сорочки зі своїх підданих, а ще краще – прикриваючись війною і порожніми гаслами, відібрати разом з майном і життя, щоб було менше обурених. Століттями з російського селянина виховували раба без права, без голосу, без свободи вибору.
Такий же фокус царський окупаційний режим вирішив застосувати на українцях, які спокушені обіцянками захисту від окатоличення і свободи самовизначення Михайла Федоровича Романова фактично відвоювали у татар і поляків Дике Поле, застосувавши ініційовану військовим міністром Аракчеєвим практику військових поселень, коли кожен народжений і проживаючий на їх території ставав практично рабом під гнітом регламентуючих правил та озброєних спостерігачів (без згоди начальства не дозволялося створювати сім’ю, будувати хату, залишати міську територію, вільного пересуватися).
Історичні помилки офіційних документів іноді виправляє маленька випадковість, яка як зерно істини народжуе на світ цілі фоліанти наукових пошуків та творчих робіт…
Придбаний в центральному антикварному магазині Києва для Чугуївського музею імені Іллі Рєпіна в далекому 1983 році майстерний портрет довгий час вважався в офіційних документах художнім зображенням А.Н. Терещенко (про що красномовно свідчила приклеєна етикетка) авторства Миколи Корниловича Пимоненка згідно перекресленого чорнильного напису на зворотному боці полотна.
Прославлена легенда української землі, яка з’явилася насвіт в містичної серпанку і розчинилася десь у небутті, коли покладена на неї висока місія була виконана до кінця. Ім’я її – Озерянська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці.
Її дивне явлення світові було зобов’язане енергії і завзятості одного слобожанського селянина, який не покладаючи рук тяжко працював, щоб в його домі панували добробут та радість. Одного разу, як свідчать перекази, невтомно заготовлюючи сіно на зиму він запрацювався до пізнього вечора, що й не помітив як стало нічого не видно. Раптом його вірна коса на щось напоролася і почувся жіночий стогін. Яке ж було здивування чоловіка, коли в тьмяному місячному світлі він підняв з трави перерубаний їм на дві половинки лик Богородиці.
Стародавня монастирська пустинь, якій століттями не щастило з настоятелями, але численні заможні покровителі не давали зникнути всує, була похована прийшлими на хвилі кривавого перевороту 1917-го бездушними нелюдами «від народу», коли обласкані словом ревної молитви стіни та відданої любові місцевих жителів стали майданчиком для виправлення малолітніх злочинців та соціальних експериментів по їхній адаптації до суспільства в 1920-х.
Тоді в запалі атеїстичного божевілля комуністи знищували все мало-мальськи пов’язане з будь-яким нагадуванням про вищу відплату за їх численні криваві гріхи, наче знищивши храм вони могли позбутися провини в надії, що Бог про все забуде. Так на сотні стародавніх і не дуже, унікальних і звичайних святинь просто зникли з лиця землі, а інші, так як і головний Курязький храм Преображення Господнього, позбулися всієї своєї колишньої величі і сім десятиліть животіли на узбіччі історії.
Країна червоних рад застрягла в брежнєвському застої; войовничий комунізм став для неї основною релігією, а атеїзм – новою вірою. До української волі ще довгих два десятиліття. Але справжня людина в усі часи залишається людиною, не дивлячись на всю мішуру навколишнього суєти і гучні закличні промови тимчасових правителів…
Коли в 1970-ому на чолі виробничого управління водопровідного господарства «Дінець» став Михайло Васильович Ніколаєнко, у древньої святині, що століттями зберігала душу Кочетка і вже п’ятдесят років покинута животіла на задвірках історії, з’явилася надія на відродження в кращих традиціях християнської віри. Адже у нового керівника окрім комуністичного партквитка ще була душа, яка плакала, побачивши жахливість стану унікального храму ікони Володимирської Божої Матері.
Стародавній монастир на вершині високого пагорба, від підніжжя якого спливають за горизонт безкраї слобожанські простори. Тут повітря чисте і прямий зв’язок з Богом – лише руку простягни, щоб дотягнуться до небес. А внизу, граючи з теплими сонячними променями в хованки, перекочують свої хвилі кришталево чисті води Дінця, щоб пробігши не одну сотню кілометрів стати Азовським морем.
Так що не дивно, що ще на зорі заселення цих просторів саме в цьому затишному кутку з’явилася обитель тих, хто тікав від мирської суєти до творчої мудрості цього світу через віру і покаяння – Богородичина пустинь. Тернистий шлях її літописної історії перервався вже через кілька десятиліть після заснування, але мабуть чернечі молитви до Всевишнього були настільки сильні, що він вирішив дати братії другий шанс…
Обмеженість і спірність документальних відомостей завжди породжує на світ легенди та теорії одна одної химерніше, в основі яких лежить найчастіше один єдиний факт. Вони швидко знаходять собі прихильників і їхніх опонентів, не дивлячись на те, що істина лежить десь зовсім в іншому місці.
Романтичні Співочі тераси, оповиті мороком таємниці свого походження. Їх унікальна акустика зачаровувала іменитих виконавців, яких багатому магнату-цукрозаводчику Павлу Харитоненко з тонкою душевною організацією вдавалося заманити обіцянками або спогляданням чуда в глибинку слобожанської землі. Кажуть, в числі тих, хто пізнав всю могутню силу рукотворного дива випробував на собі, був сам Федір Шаляпін.