В магічний час між щедрим Різдвом та пісним Водохрещам з прадавніх давен приходить грайлива «Маланка» або Щедрий вечір, щоб веселими наспівами та барвистим вертепом проголосити про наближення народин прекрасного нового Місяця. Вона завітає до кожної української хати ароматних смачнючих страв, щедрими побажаннями співочих красунь, теплом родинного застілля вечорі 31 грудня. Переплетіння народних дохристиянських обрядів з тисячоліттями чудернацьких осучаснень породило на світ гримучу суміш дотепних жартів, веселих пісноспіви, щирих побажань.., які так урізноманітнить та прикрашають сіру буденність української зими.
А починалася Маланка звичайно ж з приготування доброю господинею багатого вечірнього столу, королевою якою була щедра кутя як символ родючості та багатства. Приготована на узварі з відбірних цільних пшеничних зерен чи ячменю із додаванням вершкового масла або смальцю та різноманітних сухофруктів вона була улюбленим смаколиком багатьох поколінь українських дітлахів та дорослих. Окрім того святковове меню в різних регіонах України включало і інші обов’язкові страви, які уособлювали собою Маланку: коровай чи кров’янка. Причому загальне меню не мало обмежень як по кількості, так і у виборі страв.
Ідея Балто-Чорнорського союзу, яка останнім часом все частіше виникає на порядку денному західної Європи зовсім не нова – вона з’явилася на світ ще в 1918-ому з подачі голови Польської республіки Юзефа Пілсудського, який одним з перших усвідомив всю небезпеку насування більшовицького режиму (а реально – чергової реінкарнації московського імперського шовінізму під червоними прапорами), тому готовий був вступити у військовий альянс з Україною, що тільки-но почала відвойовувати свою незалежність, правда з умовою відмови союзника від претензій на Східну Галичину та Західну Волинь (поступитися власними державницькими амбіціями пан не збирався).
Керівництву Дієвої армії, яка станом на кінець 1919-ого була фактично в оточені ворожих військ (червоні на півночі, білі – на сході і півдні, на заході -поляки) плюс тиф, фактично нічого не лишалося як погодитися на принизливі умови Польщі. А поки тривало юридично-правове оформлення договору, 6 грудня того ж року українські вояки виступили в Перший зимовий похід під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка.
Коли простий джура на полі бою підставив свою спину «горбочком» під чобіт молдавського господаря Штефана Великого, то мабуть і не здогадувався, як одним вірнопідданицьким вчинком змінить долю свого роду і його пращури самі стануть правителями князівства, а також золотими літерами впишуть своє ім’я в українську історію, як один із найвидатніших меценатських родів.
А тоді… тоді він був лише блохою (саме це означало його прізвисько румунською), на яку не падало господареве око до моменту, коли кінь князя впав на полі битви, а свіжий – був зависокий для Штефана ІІІ. За цей щирий вчинок, який можливо врятував володареві життя, останній нагородив джуру маєтностями, титулом та новим прізвищем Мовила (рум. – «горбочок, пагорбок»).
Її життя – уособлення долі української землі жахливого ХХ століття: кров, піт, сльози… і гордо піднята голова в непохитній вірі в тріумф справедливості у боротьбі за волю свого народу. Одному Богу було відомо скільки болю винесла душа, скільки мужності коштувало тримати удар за ударом, скільки сліз пролила на самоті ця тендітна україночка по своїх дітях. І ніхто не скаже за що пересічній селянці з львівського Красного випата така важка і разом з тим висока місія бути Матінкою Героїв.
Народжена в світле свято Срітення Господня (2 лютого 1888 року) Парасковія була однією з одинадцяти дітей заможної родини Федіра Постолюка та Софії Ласки-Постолюк. Духовний зв’язок її родини з рухом опору окупації почався ще з молодшого брата Оксентія, який в 1914-ому вступив до лав Січових Стрільців, а після відновлення української незалежності чотири роки по тому – Української Галицької армії.
Вони приходять в цей світ по волі невідомих сил, щоб надихнути чи занурити в прірву зневіри. Їм відкривають свої таємниці минуле і майбутнє, хоча власна доля захована від їхніх очей товстою чорнотою пелени незнання. У них багато імен ворожка, вороха, ворожея (чоловік – ворожбит), а в перших українських документах це слово згадуються в край негативному контексті по асоціації з ворожістю (грамота поборника християнства Володимира Мономаха до Олега Святославіча від 1096 року).
В народі існує дві протилежні думки щодо походження ворожок – одні стверджують, що ними стають після науки у наставниці цієї магічної науки, а їхні опоненти – що цей дар дається від народження. Хоча в стародавніх опусах навіть описаний ритуал добровільного переходу на той бік буття при обов’язковій вірі в Ісуса Христа: дев’ять днів провести в повному мовчанні з яйцем під лівою пахвою без вмивання та молитов, а через дев’ять днів з того яйця має з’явитися чортик, який і буде нашепочувати новій ворожці минуле і майбутнє у ліве вухо. При цьому свій дар перед смертю вона має віддати спадкоємиці, інакше – останні земні години пройдуть в страшних муках.
І хоча поселення на цьому місці існувало за багато тисячоліть до появи на сторінках офіційних літописів в якості одного з прикордонних містечок князівства Ольгерда Гедиміновича закріплених за Литвою після перемоги над татарами на Синій Воді в 1362 році, вперше Вѣничя фігурує під власною назвою саме в переліку «Списку міст руських». Хоча повноцінна фортеця, яка надавала поселенню міський статус, з’явилася кількома десятиліттями пізніше з легкої руки Федіра Коріятовича.
Витоки назви «Вѣничя» або «Вѣница» (русько-литовська) за припущеннями деяких істориків можно знайти в поясненнях старослов’янських словників до слова «вѣно» («віно»), як юридичного понняття з шлюбного права «посаг» чи «придане за наречену» і торкається переходу права власності на нерухоме майно в якості спадку чи подарунку при офіційному укладенні шлюбу. Причому торкається це поняття виключно жіночої статі. В останньому твердженні і полягає суперечливість цієї етимологічної теорії, бо історичні відомості зазначують, що Ольгерд після визволення подільських земель роздав їх саме племінникам через «презволѣнія» з призначенням війтов замість отоманів (що не є даруванням).
Він дволикий Янус української міфології, непостійний та підступний в своїх нескінченних раптових перетвореннях. Він – добро у злі і зло в добрі. Несподівані жорсткі зміни (нема різниці позитивні чи негативні) – його рук справа. Тому перед його волею можна лише схиляти покірно голову і приймати як є. Він володар підземного царства, великий Карачун (в іншій інтерпретації «Корочун»).
Родом вірування у всесильного повелителя імовірно походять з прародителів тюркської, куманської та кипчацької культур, представники якої лишили для нащадків азово-чорноморського регіону чимало лексичного спадку. Науковці вважають, що дослівно «карачун» перекладається як «суцільна темрява», хоча пізніше московити перетворили його на «абсолютне зло», трактуючи як «кінець» та асоціюючи із раптовою смертю.