Московія дуже любить вихвалятися, що один з її попередників, царський режим Романових, добровільно відмінив кріпосне право в 1861 році, сором’язливо замовчуючи, що це сталося не зовсім добровільно (народ чинив шалений тиск при послаблених позиціях влади в наслідок поразки в Кримській війні), до того ж країна останньою в Європі за часом скасування рабства. Хоча перший час це мало позначилося на долі селян, які без власного наділу все одно не могли прогодувати свої сім’ї, а разом з волею земля не надавалася.
Після більшовицького перевороту 1917 року та озброєної окупації українських теренів за голосного декларування радянських принципів «землю – селянам, заводи – робітникам» положення трудового народу знов почало повертатися до фактичного кріпосництва. Так нова влада «від народу» почала із введення в 1918 році так званих «трудових книжок» замість посвідчення особи керуючись обов’язком (а не бажанням) своїх громадян на працю, які поруч із наданням пільг у вигляді «продуктових карток» закріплювали робітника за підприємством, не даючи змогу самому обирати свою долю. Її відсутність загрожувала штрафом в тисячу карбованців або півроком за гратами.
Мальовниче молоде селище Ірпень початку ХХ століття, все потопаюче в квітах на березі річки з мереживом лісу на периферії – місце його щасливого дитинства на Першій лінії, поруч із Квітковою, де згодом оселяться його всесвітньо відомі герої, друзі-коротунчики, а згодом переїдуть до Сонячного мегаполісу, за прототип якого буде взято Київ. Він, названий на честь батька, став другим плодом несамовитого кохання подружжя Миколи (актор сцени та кіно) та Варвари (натхненна рукодільниця та співуха) Носових.
Гімназичні роки юнака, на час яких багатодітне сімейство знов перебралося до столиці (вони були одними з перших ірпенських поселенців, придбавши ділянку в 1911-ому, коли Миколі-молодшому було три рочки), припали на важкий період Першої світової та україно-московської війни 1917-1921 років з їхніми тіснотою, злиднями, хворобами та вічним холодом. Потім будуть повернення до Ірпеню на дачу Кріньова, робота на місцевих бетонному, згодом відновленому цегляному (колишній Сагатовського) заводах з паралельним навчанням у вечірній робітничій школі Києва, захоплення хімією з мріями про Київський політех… і вступ до столичного Художнього інституту, опанування фотографії та кінозйомки.
Він став одним з трьох батьків-засновників Пласту, як військово-політичної організації для виховання патріотичної молоді, в передчутті неминучих жорстоких випробувань України в тільки-то насталому ХХ столітті. Хоча ані народження в поважній сім’ї австрійського судді Симеона Чмоли та німецької купецької доньки Кароліни Бунцлів, ані навчання в гімназіях Бережан та Перемишля, ані вступ на філософський до Львівського університету не віщували Івану Чмолі такої блискучої української військово-патріотичної кар’єри.
Ні, організаторські та ораторські здібності почали у хлопця проявлятися ще в старших класах гімназії. Перша проба пера відбулася ще в сьомому класі перемиської гімназії – восени 1909-ого він організував таємний гурток військової підготовки «Мазепинський курс мілітарний» (підготований за участі В. Кучабського та Ф. Черника), який фактично став прототипом для організації Пласту. А через рік, як учень восьмого класу, – брав участь у Крайовому з’їзді середньошкільних гуртків.
Цікаво, що два сучасних символи Великодня, крашенки та заєць (або кріль), почали супроводжувати це велике християнське свято лише з XVII століття з подачі німецької культури (до Пізнього Середньовіччя жоден з них не зустрічається в цьому контексті на чисельних збережених сюжетних зображеннях). Хоча в прадавні, дохристиянські часи обидва цих символи вже існували як самостійні втілення зародження нового життя, а пізнє християнство просто вписало їх у своє вчення.
Так яйця, крашені, різблені, писані зустрічаються у майже всіх релігіях світу в тому чи іншому вигляді. Їх і зараз час від часу знаходять у всіх куточках світу під час археологічних досліджень. Адже вони – уособлення чистоти (білий колір) та пробудження життя з її середині. Саме цей символізм дуже доречно співпав з догматами віри во Хресті, тому яйця і фарбували в червоний колір на Великдень, як символ чистоти воскресіння (нового життя) через кров та муки Спасителя.
Він – поріддя глибоких прадавніх карпатських печер та один з найсильніших чортячої когорти. Зазвичай Щезник (Щезби – саме так, єдиним словом із спонукальним нахилом, як табуйоване ім’я одного з втілень того, кого не кликали) і є гори, тому народженим ними він примушений все життя проводити серед порослих смереками скель та продмухваних всіма вітрами полонин. Тут він всемогутній, а поза межами Карпат – слабкий наче немовля.
В народі кажуть, що у нього багато облич від надкрасивого парубка на ратицях (нечистим взагалі погано вдається відтворювати людські ноги) до страшної волохатої потвори зі свинячим рилом, а ще будь-який неживий предмет в Карпатах теж може вмить перетворитися на хранителя гірських таємниць, якщо торкнутися його без належної пошани.
Затишна долина, підступи до якої з усіх боків захищають сиві гірські велетні в зелених обладунках смерек (з півдня та південного заходу – Горган і Явірник (1467 м), із заходу — Щивка, Чорногориця, Синячка, Ковпака, зi сходу —Маковиця (987 м)) – піди-знайди когось серед цього українського високогірного раю, тим більше, що природа сама забезпечила все необхідне для щасливого життя: і криштальною річковою водою, і смачною природною їжею, і вдосталь матеріалом для будівництва прихистку.
Недарма ж людина вподобала цю місцевість за довго до появи цивілізованого світу з його кордонами, коли можна було обирати місце для свого проживання за покликом серця та міркувань комфорту без будь-яких обмежень. Українські пара-пращури залишили по собі чимало матеріальних згадок кам’яними знаряддями праці (с. Дора), язичницькими святилищами (стежка Довбуша), глиняними предметами побуту (с. Ямна)…
Їх, суперменів, від яких залежали життя мільйонів, було всього троє: Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов. Правда про їхній подвиг мало хто з тих мільйонів знає, адже чого варта трагедія, якщо вона не відбулася – людство не вдячне, хоча той другий вибух під четвертим реактором Чорнобильської атомної міг на століття поховати майбутнє Східної Європи…
Вже п’ятий день в Україні вирувала найбільша техногенна катастрофа новітніх часів, а окупаційна радянська влада продовжувала гнати українців від мала до велика на вулиці для добровільно-примусового святкування «Дня праці» при повній інформаційній блокаді рівня небезпеки трагедії. От тоді небеса вирішили нагадати, про себе ще раз – в «світле» свято працюючи в Чорнобилі експерти помітили, що пляма ядерного синтезу продовжує розповзатися і повільно пожирає товсту бетонну плиту, яка відділяла аварійний четвертий реактор від резервуару з п’ятьма мільйонами галонів води під ним (остання призначалася для теплообміну на електростанції).