З-за неї дві країни східної Європи опинилися на межі масштабної війни, адже шлейф шанувальників, які мріяли покласти до її ніг свої душу, серце, титул та чималі статки, складався з таких видатних персон свого часу як коронний гетьман Марцін Калиноський, кременецький староста Петро Потоцький та спадкоємиць Семиграддя. І не дарма – донька молдовського правителя Василя Лупула Розанна окрім зовнішньої краси ще була високоосвіченою пані – чотири мови (волоська, українська, турецька, грецька) і зараз не всім підкоряються.
Добре розуміючи всю цінність діаманту, який поклала до його рук сама доля, молдовський господар довго вагався між претендентами на руку Розанни. Але в кінцевому підсумк рішення приймав вже не він – на початку 1650 року Богдан Хмельницький почав планування молдовського походу, і задля уникнення втягування в озброєне протистояння із значними силами козацького війська при доволі слабких власних позиціях всередині країни, що спричинили міжусобиці, Лупул влітку прислав до Чигирина своїх посланців з пропозицією про шлюб Розанни та старшого сина Хмельницького Тимоша (хоч і не вважав українського гетьмана собі рівним).
На пожовклих сторінках історії ця чи-то легенда, чи-то билина вперше з’явилась в 1039-ому, вписана рукою одного з літописців та двічі редагована за Ярослава Мудрого. Саме її передрук зараз фігурує у всіх шкільних підручниках та чисельних гідах столицею України. Тому кожний українець знає, що сивий Київ заснували три брати – Кий, Щек та Хорів, а з ними і сестра їхня Либідь, пам’ятник яким зараз прикрашає високий Дніпровський пагорб. Причому московські хроністи задля наближення віку стольного граду до умовної появи свого каганату Золотої орди століттями намагалися нав’язати думку, про 854-й, як рік заснування української столиці, в той час як європейські хроністи вважають її на кілька століть старшою, називаючи 482-й (згідно не збережених документів).
Фортечні укріплення Києва, який за легендою отримав ім’я старшого з братів, з часів Володимира Великого (а можливо і раніше) розташовувалися в периметрі трьох пагорбів – Старокиївської гори (Києвиці), Щековиці та Хоревиці, причому місце знаходження двох перших визначено доволі точно. Щековиця – це так звана «Олегова могила» з розташованим навпроти через вулицю Глубочицьку Кудрявським плато, а Києвицю звали гору поруч із Софійським та Михайлівськими соборами, раніше окреслену глибокими ярами, які були засипані наприкінці XVIII століття, тому зараз вона не є ізольованим останцем.
Найпершим, а від того найважливішим та найкоштовнішим, обрядом в дорослому житті української молоді споконвіку було весілля. Саме тому кожній його деталі приділялося так багато уваги, щоб шлюб був щасливим на все життя, а містика священнодійства спонукала шукати в кожній деталі пророцтво на майбутнє. Український народний фольклор лишив так багато повір’їв та забобонів пов’язаних з кожним етапом цього важливого життєвого кроку, що всі їх і не перелічиш.
А починалося все ще з непарної кількості сватів (старост) на сватанні та їхня обов’язкова одруженність – виконання обох умов віщувало щасливе завершення місії, особливої кармічної ваги якій додавала палиця посланців (дохристиянський фалічний символ, що існував у міфології поза солярним культом) – в народі казали: «Все –стріла полетіла».
Ну якою ще могла вирости дитина в сім’ї, де татко працював на технологічному цукровому виробництві серед станків та агрегатів, а сім’я багато переїжджала, даючи хлопцеві об’ємне бачення світу через призму великих та маленьких українських сіл та містечок. До того ж Северин Малєвич, який походив з польської родини, був доволі атеїстичною по мірках останньої чверті ХІХ століття людиною – відвідував і костели, і православні церкви, а задля розваги на вечорниці запрошував в гості водночас і попа, і ксьондза.
Син Казимир ж з дитинства закохався в український народний живопис, відлуння якого чітко простежуються в його роботах періоду дитинства та навчання в Київській художній школі 1890-х. Сам він вважав себе українцем і розмовляв мовою, про що неодноразово офіційно заявляв навіть попри вплив урбаністичної Московії під час навчання в училищі живопису, скульптури і архітектури та в студії Рерберга.
В українському селі вони були найзаможнішими, особливо шанованими та впливовими, але за цим стояли піт, кров та залізна воля – чумаки мирні воїни українських степів. Фактично собі в науку чумаки брали лише найміцнішим духом і тілом, найспритніших розумом та руками, найчесніші серцем та справами, тому що такі великі гроші спочатку треба було заробити та повернутися живим. Недарма ж етимологія слова «чумак» за різними трактуваннями означала візник (татарська), булава (турецька), силач (уйгурська), але поміж самих представників цієї професії її назву пов’язували із страшною хворобою, яку вони іноді привозили зі своїх далеких подорожей.
Важкий шлях через безкраї степи українського півдня, де небезпеки було хоч відбавляй – від злодіїв ласих до легкої наживи (ханська охорона супроводжувала лише частину шляху) до різноманітних плазунів різного ступеню отруйності. А ще сонце, пекельні промені якого випалювали вщент все живе на багато сотень кілометрів, пилові вихори з унеможливленням дихати та безводдя (криниці в чистому полі довго не трималися і першими знищувалися чи труїлися кочівниками, а річки знаходилися на великій відстані одна від одної).
Він з’явився на світ так давно, що ніхто і не пригадає хто був його засновником і кому б мала належати честь назвати його своїм ім’ям. Плутанина з назвою затишного узвозу в самому серці старого Маріуполя, який веде відлік свого існування з часів будівництва перших пристаней вздовж морської берегової лінії (можливо навіть козацької фортеці Домаха), мала у своєму підґрунті дві причини – давність часу та спалення міського архіву підчас Другої світової війни.
Забудову південного схилу маріупольського Правобережжя починали заїжджі комерсанти та моряки, як найбільш наближеного до морської брами з її складами, базарної площі (одним кварталом північніше) та адміністративного центру. Фактично узвіз був найшвидшим шляхом дістатися порту, тому вважався привілейованим районом забудови, де дозволити розкіш будівництва могли собі лише заможні містяне. Хоча то було в ті часи, коли впорядкуванню вулиць приділяли ще так мало уваги, що первинна назва не збереглася бо не була офіційно закріплена.
Чорний список злочинів Московії починається задовго до заснування самого каганату під владою Золотої орди – вже в той час як з’явилося Суздальське князівство (один з майбутніх наріжних каменів існування імперії) київський літопис «Временник» в 1093-ому ідентифікував його як значно більшу небезпечність, ніж одвічні вороги русинів-українців – половці.
Жахливе попередження втілилося в життя вже в 1061 році, коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (пізніше канонізований московською церквою) захопив та пограбував столицю Київської Русі, причому руйнування були на стільки сильними, що місцеві літописці зазначали: «татаро-монгольській орді Батия мало що лишилося в 1240-ому». За два дні величне місто з його чотирма сотнями церков, яке було на той час більш заможним ніж Лондон та Париж, суздальці перетворили на ніщо, вкравши в тому числі з Вишгородського монастиря під Києвом привезену з Візантії чудотворну ікону Богородиці, яку вони і зараз видають за «Владимискую Богоматерь». Фактично то була перша війна Московії проти України.