Все в цьому світі має свій початок і свій кінець, чи як казав Екклезіяст: «Усе повертається на круги своя. Все пішло з пороху, й на порох все звернеться». Від життя на землі залишається лише пам’ять закарбована в діяннях чи матеріальних об’єктах, дотичність до яких не дає спогадам остаточно зникнути. Адже людина живе, поки про неї згадують, про що напевно знали українські пращури, використовуючи поховання різних видів як останнього притулку спочинку своїх померлих. Саме могили родичів – те матеріальне втілення родового літопису, за яким можна простежити зв’язок між минулим і майбутнім, наочне підтвердження права називатися українцем.

Цікаво, що хоч зараз прогресивний час рішуче відтісняє в минуле старі традиції поховання як такі: три дні (щоб душа могла попрощатися з рідною домівкою) цілодобового чатування родичів з молитвами в будинку померлого біля труни з небіжчиком вбраним у все нове-біле (символ духовного очищення при переході в інший світ), несення домовини близькими та рідними з хустками-пов’язками до самого цвинтаря, відсутність музики та надгробків, чорний креп на вхідних дверях та рукавах скорботних чоловіків і жіночих хустках, річний траур родини із забороною пишних свят та одружень її представниками.., весь важкий для родичів в моральному плані тягар передпоховального процесу беруть на себе спеціалізовані ритуальні контори, але неписані правила подальшого поводження на цвинтарі зберігаються до нині.

Читати далі »