Історія будівлі
Маріупольський краєзнавчий музей
Нагальне питання працевлаштування інвалідів, незліченна безліч яких породили російські імперські амбіції участі в Першій світовій війні, в Маріуполі знайшло своє рішення будівництвом Катеринославського губернського земського навчально-ремісничого будинку-притулку воїнів-інвалідом. Його урочисте відкриття відбулося 28 листопада 1916 року майже в центрі тодішнього міста. Його перший поверх використовувався для адміністративних потреб та проживання директор закладу, другий – під навчальні класи, на третьому розташовувалися житлові кімнати учнів, а льохи використовувалися під майстерні.
Революційна діяльність початку 1917 року ускладнила фінансування соціальних об’єктів і служб, так що діяльність Будинку інвалідів поступово почала згасати, а більшовицький переворот і зовсім поставив на його діяльності хрест.
Хоча до повної окупації Східної України червоними (1917 – 1920) в цих стінах діяла канцелярія Маріупольського ради калічних воїнів. Решта ж приміщення займали різні установи, в тому числі Українське товариство та підвідділ народної освіти повітового земства, при позашкільному відділі якого почалося створення майбутнього краєзнавчого музею.
Експонат релігійної колекції
Після встановлення радянської влади в 1920-му будівлю повністю було віддано під потреби зберігача приазовських старожитностей з тридцятьма експозиційними залами, архівом, робочими кабінетами, бібліотекою. Щоб відповідати духу радянського часу в 1927 і 1940 роках були проведені реконструкції будівлі, в ході яких відкрилася цегляна кладка, зникли балкони над центральними входами і відкрита галерея з двору, були замінені на залізобетонні дерев’яні міжповерхові перекриття, пічне замінило центральне опалення.
Непостраждалий в роки Другої світової Будинок інвалідів в Маріуполі, якому навіть не знадобився ремонт, дуже швидко знову відчинив свої двері перед бажаючими долучиться до історії і культури рідного краю. Чергова реставрація наздогнала його в 1978-ому, коли був закладена центральна арка проїзду, а фасади покриті модною на той час тинькою “під шубу”. Свого теперішнього, більш автентичного вигляду будівля набула в середині 2010-х після чергової реконструкції.
Історія експозиції
Південний край Українського кристалічного щита з його м’яким кліматом, безкрайнім степом і багатим рибою Азовським морем був обживаний з моменту появи на Землі людини, а до того пройшом не один мільйон років формування Приазовського кристалічного масиву (архейська ера), появи граносієнітових комплексів Кам’яних могил, Південокальчицького та Кальміусського лужних масивів, відступ і наступ моря (з палеозою до кінця кайнозою) і нарешті формування слабкохвилястої рівнини прорізаної балках, ярами, долинами річок Північного Приазов’я з помірним континентальним кліматом, багатим рослинним і тваринним світом.
Експонати нумізматичної колекції
Їм на зміну прийшов палеоліт, якому кам’яними і кістяними знаряддями полювання протистояв мешканець прильодовикової тундри вісімнадцять тисяч років тому (Амвросіївська стоянка), і розкіш прикрас, символи влади, знаряддя праці з майстерними зображеннями тварин і рослин з’явилися в гирлі Кальміуса сім тисяч років тому (Маріупольський неолітичний могильник).
Поселенці-скотарі в епоху енеоліту (IV тисячоліття до н.е.) Використовували безкраїй степ для відточування своєї майстерності в будівництві курганів-могильників, в яких яскраві вироби перших прамаріупольских металургів розповідають про рівень їх майстерності скіпетром-пальштабом у вигляді голови коня (свідоцтво винаходу упряжі і кочового скотарства), мідними намистинами і браслетами.
Епоха бронзи принесла із собою прискорення міграції народів і племен, які з’єднувалися та відокремлювалися, формуючи майбутні етноси (II тисячоліття до н.е.). Саме до того періоду відносяться поховальні “степові піраміди” індомовних племен, одна з яких під ім’ям “Дід” дивом досі існує на вулиці Пилипа Орлика Маріуполя. Їм же, як вважають фахівці, належить право називатися першовідкривачами колісного транспорту індоєвропейців.
Маріупольські раритети часів Київської Русі
З розширенням торгівельних горизонтів Північне Причорномор’я опинилося на перетині експортних шляхів кавказького металургійного рудно-виробничого центру (сокири, наконечники списів і стріл).
Скіфське царство VI – III століть до н.е. залишило по собі слід багатими ювелірними виробами тонкої роботи, велика частина яких була розграбована до настання епохи археологів, не рахуючи кам’яних ідолів (найцінніший із збережених – вождь в повному озброєнні: бойова сокира, меч-акінак, сагайдак та лук). У маріупольському кургані була знайдена застібка для сагайдаку у вигляді голови лося як зразок особливого “звіриного” стилю їх декоративно-прикладного мистецтва. Активна ж торгівля з античним Кримом принесла на маріупольське узбережжі амфори, керамічні бальзамарії і світильники.
В строкатих, розшитих бісером костюмах сармати змінили на бойовому посту азовського узбережжя скіфів у II ст. до н.е. – IV ст. н.е. Їх могильники з чисельними предметами одягу та побуту, бронзовими військовими атрибутами і мармуровими похоронним судинами культу доповнили яскраву картину життя гирла Кальміусу (самий добре збережений скарб біля Привілля містив крім іншого чудовий військовий шолом).
Велике переселення народів призвело в більш комфортні умови Приазов’я масу переселенців з Північної Європи та Азії (III – VII століття) – авари, готи, гуни, стародавні болгари, хазари…, породивши на світ культурний симбіоз нових традицій, в пам’ять про що час зберег поховання жінки з горщиком, прикрасами та монетами багдадського карбування 156 року хіджри (Маріуполь) та дитини з амулетом (Білосарайська коса).
Відділ природи Приазовського краю
В Ранньому Середньовіччі степ став рідною домівкою для незліченних войовничих орд кочівників від печенігів і торків до половців і татар. Символи їхнього чоловічого божества Тангрі-хану і жіночого – Умай аж до російської окупації північного узбережжя Азова кінця XVIII століття стерегли українську землю з вершин курганів, а їх могили повні войовничих артефактів: стріли, шаблі, щити, кінські вудила і стремена.
Їх на посту змінили воїни Київської Русі, що панували в Дикому Полі до татаро-монгольської навали 1240-ого, яка фактично після розграбування і зламання волі місцевого населення до опору включила ці території на два століття до складу Золотої Орди (на підтвердження знайдені прикраси, дзеркала, посуд, монети місцевого виробництва та імпортного зі Сходу).
А вже в XVI столітті вільні українці повертаються до Північного Приазов’я, використовуючи Кальміус, як резервний підхід до Січі. Завдяки їм в багатому рибою і звіром гирлі річки з’являється перша фортеця Домаха, а по її берегах розташовуються козацькі зимники. Пізніше в офіційному ранзі ця територія була закріплена за Кальміуською паланкою запорожців (розкопки фортеці, землянки запорожців на території заводу Азовсталь, абордажні сокири, рибальські грузила, якоря, підкови, замки, дверні петлі, крем’яні кресало, глиняні люльки).
Предмети середньовічного побуту жителів Приазов'я
Після анексії Московією східноукраїнських земель і розгрому Січі паланку перейменували на повітове місто Павловськ (через рік – Маріуполь). У 1780 році місцевих козаків відправили в місто Павлоград (пізніше село Павлівка), а їхні будинки заселили грецькими переселенцями з Криму за розпорядженням російської імператриці Катерини II (1729 – 1796) для занять сільським господарством, торгівлею та рибним промислом.
Протягом першої половини XIX століття місто фактично було в підпорядкуванні грецької громади (в думу обиралися тільки греки і суд був теж тільки грецький), а головними годувальниками були порт та дрібні кустарні виробництва (шкіряні, салотопенні, цегляні, черепичні, вапняні заводи, макаронна фабрика, ковальські і бондарські майстерні, вітряні і водяні млини). При цьому місто було одним з найбільших торгівельних центрів Азова, куди на ярмарку прибувало до п’ятдесяти тисяч чумацьких возів із сіллю, дьогтем, медом, прядивом, рогожами… і вивозили назад рибу, шерсть, зерно…
Потім була розв’язана Московією Кримська війна по черговому приєднанню півострова, що для Маріуполя закінчилася обстрілом міста 24 травня 1855 року, висадкою англо-французького десанту і спаленими будівлями припортовий території (в експозиції гармата, ядра, картеч, крем’яні рушниці).
Скіфо-сарматський розділ музею в Маріуполі
Така ситуація зберігалася до 1882-ого, коли була запущена ділянка “Оленівка – Маріуполь” Костянтинівської залізниці, яка значно розширив промислові горизонти міста-порту для купців, що фактично зосередили в своїх руках весь експорт хлібом півдня імперії – в місті відкриваються консульства Бельгії, Італії, Австро-Угорщини, Франції, Німеччини, Греції, Великобританії. Його вантажообіг склав в 1890 році 6,8 мільйона пудів, посівши друге місце після Одеси.
На рубежі XIX – XX століть місто в гирлі Кальміусу переживає стрімке зростання, після відкриття двох перших металургійних підприємств (“Нікополь” та “Руський Провіданс”), що дозволяє думі не тільки відкрити ряд навчальних закладів різного рівня, але і почати осучаснення його інфраструктури (першим стали замощення вулиць, газове освітлення і водопровід).
Всі райдужні перспективи на майбутнє своєю кривавою рукою перекреслив шалений люмпен, який захопив владу в Східній Україні за підсумками більшовицького перевороту 1917-ого. Лише десятиліття потому місто-порт поступово почав відновлювати свої позиції – будівництво Азовсталі, відкриття шкіл, заснування музею.
Фарфорова колекція
А в 1941-му ради вдруге втопили Маріуполь в крові з початком німецького наступу в розв’язаної ними війні за пактом Ріббентропа-Молотова – 701 день окупації, п’ятдесят тисяч убитих, сімдесят тисяч викрадених на роботу до Німеччини, зруйнована інфраструктура, спаленої центр. Після звільнення 10 вересня 1943 року у зв’язку із його економічною важливістю відновлювали ударними темпами.
Після хаосу розвалу союзу і важких перших десятиліття української незалежності Маріуполь поступово став відвойовувати свої втрачені торгівельно-економічні позиції, але Російська федерація в 2014-ому знову порушила рівновагу, що склалася, розв’язавши війну проти України. 24 січня 2015 року Східний мікрорайон міста був обстріляний російськими військами. І сьогодні історія Північного Приазов’я продовжує свій звивистий шлях, поповнюючи колекцію Маріупольського краєзнавчого музею новими експонатами.
Історія музею
Офіційний старт життєвого шляху експозиція історії маріупольського краю отримала з рук маріупольця Івана Пантелеймоновича Коваленко (1887 – 1849) (його будинок розташований вище по вулиці Георгіївській), який ще до перевороту 1917-ого після повернення з навчання почав збирати перші раритети для майбутньої колекції. Саме його завзятості зобов’язаний був своїм існуванням прабатько майбутнього музею – Маріупольське товариство вивчення місцевого краю.
Експонати заднього двору Маріупольського краєзнавчого
Хоча офіційною датою заснування музею (до речі сказати першого державного в області) вважається 6 лютого 1920 року. При цьому заклад фактично став унікальним у своєму роді – крім багатої колекції в сімнадцять тисяч експонатів в тридцяти залах, при ньому існувала спеціальна штормова щогла для попередження моряків, щорічно у виставкових залах бувало до чотирнадцяти тисяч відвідувачів.
При цьому наприкінці 1920-х починається планомірний наступ на зберігача приазовських артефактів і його засновника – скорочується фінансування на третину, перевірка летючими бригадами, наклепницькі статті в пресі… і при цьому за величезний внесок у справу вивчення історії півдня Донбаського краю в 1936-ому Маріупольському краєзнавчому присвоєно статус обласного.
Після німецької окупації Другої світової музейна експозиція значно поменшала, так що в 1950-му її офіційний ранг понизили до міської. Хоча в післявоєнний радянський період експозиція поступово поповнила втрачене – у 1980році в її фондах нарахували близько п’ятдесяти тисяч експонатів (включаючи предмети живопису та книги).
Експонати козацької доби Приазов'я
Розвиток музею триває і після здобуття Україною незалежності, так що, не дивлячись на виділення в самостійні одиниці Музею народного побуту (1989), Музею греків Приазов’я (1992) і Маріупольського художнього музею ім. Куїнджі в 2000-х, кількість її раритетів складає найбільшу кількість за весь час існування.
Архітектура
Будівля колишнього маріупольського Будинку інвалідів є прямокутним (35м х 15м) триповерховим периметром з червоної цегли з двома бічними крилами (15м х 10м) більш пізньої прибудови із силікатної цегли з боку двору, тинькованим центральним симетричним фасадом в стилі еклектики. Розташована вона в старій частині міста на вулиці музеїв.
Його центральний фасад вирішено в характерній для початку ХХ століття манері: центральний і кутові ризаліти, барокові спливи кутових парапетів, кутові лопатки з перехопленням на рівні третього поверху, гірпертрофовані брівки-лиштви другого ярусу, зубчасте рішення підвіконного простору, ширінки фризу, закруглені кути вікон центрального ризаліту, архівольт зі слуховими вікнами центральній частині в обрамленні фільонок (хоч в ході численних перебудов він і позбувся центрального аркового проїзду, відкритої тераси-балюстради з боку двору та балконів над входами).
Експозиція
Половецькі кам'яні ідоли Маріупольського музею
Зараз експозиція Маріупольського краєзнавчого музею становить понад п’ятдесят три тисячі експонатів (з них сімнадцять тисяч книг), сформованих в чотири масштабних відділи: Природа, Історія дорадянського періоду, Радянська історія і Сучасність. Основна колекція виставлена в семи залах будівлі в самому серці старого міста поруч з руїнами синагоги.
Перед входом будівлі встановлені половецькі кам’яні статуї, що датуються XII – XIII століттями (привезені в 1937-му з Богоявленки, Малої Янісолі, Ялти), дві гладкоствольні гармати чотирифунтового калібру першої половини XIX століття (надійшли в 1942-ому з Міського саду), якоря з затонулої в гавані Шмідта в 1932 році баржі “Орел”.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Георгіївська, 20.
Як дістатися
Автотранспортом трасою М14 (Одеса – Мелітополь – Маріуполь – Новоазовськ) або Н20 (Слов’янськ – Донецьк – Маріуполь), які проходять через центр міста. Містом: пр. Миру – кільце Драмтеатру – вул. Грецька – вул. Георгіївська (лівий поворот). Маріупольський краєзнавчий музей знаходиться на початку вулиці.
Громадським транспортом до Маріуполя, а потім – в центр міста (зупинка “Драмтеатр”). Далі один квартал на південь по Грецькій до перетину з Георгіївською, на початку якої розташований колишній Будинок інвалідів.